На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (частина 2 ст. 224 ЦК України). Заінтересованою особою тут може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, котрий дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування.

 Більшим обсягом дієздатності, у порівнянні із зазначеними особами, володіють неповнолітні у віці від 14 до 18 років, які згідно зі ст. 32 ЦК мають неповну цивільну дієздатність. Ці особи можуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Вони можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об´єкти промислової власності чи інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом, можуть бути учасниками і засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи установчими документами юридичної особи. На здійснення неповнолітніми угод щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмово нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників.

 З цієї норми слідує, що такі особи можуть укладати і спадкові договори: щодо більшості видів майна самостійно, а відносно транспортних засобів або нерухомого майна - зі згоди осіб, вказаних у ст. 32 ЦК України.

 При цьому слід взяти до уваги, що будь-який укладений неповнолітніми правочин може набути юридичного значення у випадку активного або пасивного схвалення його батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітнього (ст. 221 ЦК України).

 Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, згідно ст. 222 ЦК України є підставою для визнання судом такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб (батьків, усиновлювача, піклувальника). У випадку, якщо такий позов не пред'явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.

 Якщо контрагентом неповнолітнього у правочині була повнолітня особа, то у випадку визнання правочину недійсним настає двостороння реституція: сторони повертаються у стан, який існував до правочину. Крім того, якщо друга сторона правочину знала або мала знати про вік неповнолітнього і про відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника на здійснення даного правочину, то вона зобов'язана відшкодувати неповнолітньому збитки або втрату його майна.

 Оцінюючи правове значення схвалення спадкового договору, укладеного неповнолітнім, слід враховувати, що піклувальник має право дати згоду на вчинення таких договорів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК України).

 Разом з тим, дія ст. 222 ЦК України не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення вісімнадцятилітнього віку.

 Зокрема, особа, що не досягла повноліття, набуває дієздатність у повному обсязі з часу реєстрації нею шлюбу (частина 2 ст. 34 ЦК України). Ст. 22 СК України встановлює шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок - 17 років. Особа, що набула дієздатність у повному обсязі внаслідок вступу в шлюб до досягнення шлюбного віку, у випадку припинення шлюбу зберігає дієздатність у повному обсязі навіть, якщо вона до цього часу не досягла повноліття.

 Повна цивільна дієздатність надається неповнолітній особі, що записана матір'ю або батьком дитини. Вона може також бути надана особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором. Надання повної дієздатності здійснюється органом опіки і піклування при наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а при відсутності такої згоди - судом.

 Повна цивільна дієздатність може бути надана також фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємництвом. Така особа при наявності згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органа опіки і піклування може бути зареєстрована як підприємець, і здобуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації особи як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана особі, поширюється на усі її цивільні права і обов´язки, у тому числі й на право укладати спадкові договори.

 У разі припинення трудового договору або припинення фізичною особою підприємницької діяльності за нею зберігаються усі набуті нею цивільні права. Оскільки над особами, зазначеними в ст. 36 ЦК України, встановлюється піклування, то вони мають право вчинити спадковий договір лише за наявності на це згоди піклувальника. Відмова піклувальника надати згоду на вчинення цього правочину, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду (ст. 37 ЦК України).

 Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, так само як і неповнолітні, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності, у тому числі укладати спадковий договір, тільки зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (ст. 221 ЦК України).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а отже, для визнання спадкового договору недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий договір недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов: 1) договір суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім´ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов´язаний утримувати; 2) відсутня згода піклувальника на вчинення спадкового договору; 3) відсутній дозвіл органу опіку та піклування на вчинення цього договору (ст. 71 ЦК України).

 У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні наслідки, передбачені ст. 224, 216 ЦК України.

 Проведений аналіз взаємозв'язку обсягу дієздатності фізичної особи та впливу останнього на  її спроможність укладати спадковий договір у якості відчужувача дозволяє зробити висновок, що відчужувачем може бути практично кожна правоздатна фізична особа, яка може реалізувати це право або особисто, або за допомогою своїх законних представників чи зі схвалення піклувальника та згоди органа опіки і піклування.

 У цьому зв'язку слід зазначити непослідовність позиції деяких авторів, котрі, з одного боку, слушно зазначають, що на відміну від зарубіжного законодавства вітчизняний спадковий договір може бути укладеним через представника, який діє на підставі довіреності або на підставі закону (батьків, опікунів і т.д.), а з іншого, - вказують, що загальною умовою при укладенні спадкового договору є наявність у його контрагентів повної дієздатності.

 Адже фізична особа з повною чи навіть неповною дієздатністю не може мати представників за законом в матеріальних відносинах, і лише в цивільних процесуальних відносинах від її імені у певних випадках може виступати законний представник. Представники повнолітньої особи, так само, як і особи з неповною дієздатністю, можуть діяти лише на основі договору і виданої на його підставі довіреності.

 Таким чином, одне посилання наведеної вище позиції суперечить іншому. Крім того, неясним залишається й те, чому прихильники такої точки зору визнають право на укладення спадкового договору за особами, обмеженими у дієздатності (ст. 36 ЦК України), і не визнають такої здатності за неповнолітніми особами.

 Думається, що вказані суперечності можуть бути зняті саме з врахуванням запропонованої вище автором цієї дисертації пропозиції виходити при визначенні вимог до відчужувача із загальних положень про правочиноздатність фізичної особи, зокрема, про доцільність визнання можливості укладення спадкового договору всіма правоздатними особами, що діють безпосередньо або за допомогою інших осіб.

 Відчужувачами за спадковим договором можуть виступати не лише одинокі фізичні особи, але також подружжя або один із подружжя.

 На користь спеціального вирішення цього питання З.В. Ромовська наводить такий приклад: "Напередодні важкої операції Ганна Іванівна вирішила впорядкувати свої майнові справи. Разом з чоловіком вони набули квартиру, автомобіль та інші речі. Дітей у подружжя не було, але у кожного з них були племінники, яким вони хотіли передати свою частину майна. Але від договору дарування чи заповіту Ганна Іванівна відмовилася, бо "не змогла образити чоловіка", хотіла, щоб він і після її смерті залишався господарем в їх квартирі. В такому випадку єдиним правовим виходом із ситуації є спадковий договір".

 Специфіка укладення спадкового договору за участю подружжя або одного з них зумовлені тим, що подружжя є суб'єктом майнових відносин, у тому числі права власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на спеціальних умовах, зумовлених фактом їхнього перебування в шлюбі. При цьому розмежовують внутрішні відносини, що виникають лише між подружжям, та зовнішні, які виникають за участю подружжя з іншими особами. У першому випадку відносини регулюються переважно нормами сімейного законодавства, у другому - переважно нормами цивільного законодавства.

 Стаття 64 СК України надає подружжю право на укладання між собою всіх договорів, якi не забороненi законом, як щодо майна, котре є їхньою особистою приватною власнiстю, так i щодо майна, яке є об'єктом права спiльної сумiсної власностi подружжя.

 Договiр, укладений чоловіком чи дружиною в інтересах сім'ї, створює обов'язки для дружини або чоловіка, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

 Для визначення права розпоряджатися майном для одного з подружжя, істотне значення має правовий режим майна подружжя, котрий визначається як відносно самостійний комплекс правових засобів, які встановлюють засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав.

 Зміст правового режиму може охоплювати різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з третіми особами. Під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного на праві власності, а й того, що належить їм за іншими правами, наприклад за зобов'язальними правовідносинами.

 Цивільне та сімейне законодавство розрізняє майно, яке є спільною власністю подружжя і майно, яке є особистою чи роздільною власністю кожного із подружжя.

 Основною і достатньою підставою для виникнення спільності подружнього майна є наявність шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Шлюб, як акт цивільного стану реєструються місцевими відділами РАЦС, а в сільській місцевості і селищах - виконавчими комітетами сільських і селищних Рад. Про здійснення реєстрації акта цивільного стану заявникам видається відповідне свідоцтво. Актові записи в органах РАЦС є безперечними доказами засвідчених ними фактів, поки вони не спростовані в судовому порядку.