Первинні записи актів цивільного стану анулюються органами РАЦС на підставі рішення суду. Але шлюб вважається розірваним лише після реєстрації розлучення в книзі Актів цивільного стану. Рішення суду про розірвання шлюбу не визнається фактом розлучення при укладенні договорів з нерухомістю.

 Наведемо приклад з практики. В травні 2003 року до нотаріуса звернулася громадянка Б., котра хотіла подарувати своїм батькам квартиру, що належить їй на праві приватної власності. Правовстановлюючим документом на зазначену квартиру є договір купівлі-продажу, укладений в грудні 2002 року.

 Ознайомившись з документами, нотаріус побачила, що ця квартира була придбана під час перебування громадянки Б. у шлюбі з громадянином І. Необхідним документом, який в цьому випадку має подаватися нотаріусу, є заява про згоду другого з подружжя на відчуження нерухомого майна. На запит нотаріуса, громадянка Б. показала рішення суду, що шлюб між нею та громадянином І. 02 березня 2003 року було розірвано. Проте, свідоцтва про розірвання шлюбу громадянка Б. не пред'явила, оскільки не отримала його в органах РАЦС,  вважаючи, що рішення суду є достатньою підставою для припинення шлюбних відносин. Нотаріус відмовила у вчиненні нотаріальної дії (укладенні договору дарування), оскільки, згідно положенням сімейного законодавства, шлюб вважається розірваним лише після реєстрації розлучення в книзі Актів цивільного стану.

 Б. оскаржила дії нотаріуса в суді, однак останній визнав дії нотаріуса такими, що відповідають вимогам чинного законодавства[2].

 Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Ст. 60 СК України дає таке визначення спільного майна подружжя: "Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)".

 Деякі автори вважають, що зазначену статтю слід було б доповнити і викласти у такій редакції: "Майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, підприємницької діяльності та іншої суспільно-корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю майно належить на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру їх внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу у зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин".

 Така позиція, звичайно, має свої переваги, але, як на нашу думку, й визначення, запропоноване у СК України є достатньо чітким і навряд чи буде створювати труднощі при застосуванні його на практиці.

 Пункт 1 ст. 61 СК України зазначає, що об'єктами права спільної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.

 Здійснення подружжям права спільної власності може  мати наслідком також до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (відчуження спільного майна, його споживання, знищення тощо), так і за спеціальними підставами (передбаченими сімейним законодавством). Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям в період шлюбу майно, є його поділ, в результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні відповідно до чого вчиняється його розподіл в натурі.

 Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

 Спочатку суду необхідно визначити розмір часток кожного з подружжя, які презюмуються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Перераховані обставини для відступу від принципу рівності часток слугують підставою для збільшення частки одного з подружжя і водночас підставою для зменшення частки другого з них.

 Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров´я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а щодо неподільних фізично неможливо це зробити.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або прийняття спадщини; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) речі індивідуального користування, в тому числі коштовності; 5) премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги; 6) кошти, одержані як відшкодування за пошкодження або втрату речі або моральна шкода; 7) страхові суми, одержані нею, ним за обов´язковим особистим страхуванням та договором особистого страхування; 8) майно, що набуте нею, ним під час їх окремого проживання у зв´язку з фактичним припиненням шлюбних відносин; 9) частка майна, відповідно до розміру внеску, що належав одному з подружжя і є його особистою приватною власністю (ст. 57 СК України).

 Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного договору, або іншого договору, який має за мету зміну законного режиму майна і створення іншого, альтернативного режиму, так званого "договірного режиму подружнього майна".

 Основу договірного режиму подружнього майна складають наступні види договорів: 1) шлюбний контракт; 2) договір про поділ спільного майна подружжя; 3) договір про встановлення часток в спільному майні подружжя;    4) договір про передачу роздільного майна одного з подружжя в спільну часткову власність подружжя; 5) договір про передачу роздільного майна одного з подружжя в спільну сумісну власність; 6) договір про передачу роздільного майна обох з подружжя в спільну часткову власність; 7) договір про передачу роздільного майна обох з подружжя в спільну сумісну власність[3].

 Даний перелік не є вичерпним, а передбачає лише основні найбільш поширені види договорів стосовно подружнього майна.

 Найбільше дискусій як у теоретиків, так і у практиків виникає при визначенні сутності та призначенні шлюбного договору.

 Шлюбний договір - це угода подружжя, яка укладається з метою зміни законного режиму подружнього майна та врегулювання на майбутнє їх майнових відносин.

 На практиці у багатьох випадках до шлюбного договору ставляться як до домовленості про намір сторін, а не до реального документу, що регламентує шлюбні відносини[4].

 До того ж правове значення договору практично нівелюється в Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", оскільки наявність цього документу не перевіряється навіть при поділі спільно нажитого подружжям майна.

 Так, С.Я. Фурса вважає, що законодавець обмежив права сторін шлюбного договору констатацією набутого до шлюбу або до укладення договору майна. Вона вважає за необхідне розширити права громадянам на відображення у шлюбному договорі не тільки майнових прав, що існують у них до посвідчення договору, а й на перетворення майнових прав в договорі. При цьому до визнання шлюбного договору недійсним або до розірвання шлюбу необхідно розцінювати його як єдиний правовий акт, що регулює взаємовідносини подружжя. Всі правові зміни у їх взаємовідносинах потрібно регулювати шлюбним договором, а для цього є необхідність створення Єдиного реєстру шлюбних договорів, звернення до якого надасть нотаріусу відомості про особливий правовий статус майна подружжя. При цьому суд не може вносити зміни в умови, що прийняті сторонами у шлюбному договорі, а має лише право визнавати їх або шлюбний договір в цілому недійсними.

 Таким чином, оскільки предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя (ст. 1306 ЦК України), то при укладенні спадкового договору, нотаріус повинен перевірити ряд умов: яке майно буде відчужуватися (спільне чи особисте), хто буде виступати відчужувачем (обидва чи один з подружжя), після чого вже нотаріус визначає чи потрібна згода другого з подружжя чи ні[5].

 Із зазначеного слідує, що при укладенні спадкового договору за участю подружжя можна виділити декілька процедур укладення. Якщо договір укладають обидва з подружжя, то вони можуть передбачити, що в разі смерті одного з подружжя майно переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором. Навіть, якщо предметом договору буде спільне майно подружжя, згода витребуватися не буде, оскільки обидва з подружжя є учасниками договору. Якщо договір укладає один з подружжя і предметом буде спільне майно, то для посвідчення договору буде необхідна згода іншого з подружжя. Якщо спадковий договір укладається одним з подружжя, і предметом в такому договорі буде майно, яке є його особистою власністю, то згода нотаріусом не витребується, крім того, в цьому випадку кожен з подружжя має змогу скласти окремий договір стосовно свого майна, визначаючи набувача та умови договору на свій розсуд.

 Набувачем у спадковому договорі, як вказано у частині 2 ст. 1303 ЦК України, може бути фізична або юридична особа.

На відміну від відчужувача набувачем може бути не кожна правоздатна фізична особа, а лише та, яка має повну цивільну дієздатність. Такий висновок слідує з того, що від набувача за умовами спадкового договору вимагається виконання певних дій матеріального або нематеріального характеру (надання матеріальної допомоги; дотримання ритуалу поховання відчужувача, застереженого ним; виконання дій, спрямованих на досягнення певної загальнокорисної мети, тощо). Придатність до вчинення відповідних дій своїми силами, особисто припускає наявність повної цивільної дієздатності, а отже фізична особа, яка такої дієздатності не має, не може бути відчужувачем.

 Слід зазначити, що повна цивільна дієздатність, як зазначалося вище, може бути надана фізичній особі до досягнення нею повноліття у випадках, встановлених частиною 2 ст. 34 та ст. 35 ЦК України. Емансипована фізична особа може бути набувачем у спадковому договорі на загальних підставах з іншими повністю дієздатними особами.