Історична логіка розвитку та внутрішньої диференціації правової системи, необхідність і доцільність запровадження окремих правових режимів здійснення судового захисту для окремих категорій осіб, окремих сфер суспільних відносин, окремих територій об'єктивно обумовлює такі види підсудності як спеціальну і персональну.

Сучасна практика та історія упорядкування процесуальних форм і систем судоустрою знає такі види спеціальної та персональної підсудності: військова, ювенальна, церковна, професійна, станова, етнічна, тощо. В національному праві ці види застосовуються у зв'язку з визначенням підсудності справ військовим судам, а також підсудності справ про злочини суддів та народних депутатів України.

Якщо ставити за мету прослідкувати правову природу інституту спеціальної та персональної підсудності, то слід, насамперед, торкнутись її класичних варіантів. Так, особливі категорії застосування персональної і спеціальної підсудності складають випадки висунуті на початку ХХ сторіччя П.П. Пусторослєвим. Він вказував, що якщо відправлення кримінального правосуддя загальними судами в загальному порядку кримінального судочинства в даній місцевості або по відношенню до даного класу населення є, навіть хоч і бажаним за своїм достоїнством, але занадто обтяжливим за своєю дорожнечею для народу порівняно з вартістю відправлення правосуддя в цій місцевості або по відношенню до цього прошарку населення особливими судами в особливому порядку судочинства, - то державі, з точки зору інтересів народного добробуту, не залишається нічого іншого, як узаконити цей особливий судоустрій та судочинство в цій сфері. Проте застосування їх має бути лише тимчасовим, повинно продовжуватись до тих пір, поки, з підвищенням культури населення і економічних коштів, держава набуває можливість, без обтяження народу, замінити цей менш задовільний судоустрій і судочинство більш задовільним загальним судочинством і судоустроєм. Інша категорія випадків застосування спеціальної підсудності має місце, якщо яка-небудь з частин держави стоїть за своєю культурою вище інших і вже користується місцевим правом, більш досконалим, ніж загальне право, діюче в цій державі. В такому випадку це місцеве право повинно залишитись в силі, але тільки тимчасово, до тих пір, доки не відкриється можливість замінити його новим, таким же досконалим загальним законодавством, що поширює свою дію на всі частини цієї держави [192, c.266-267]. Подібна ситуація була характерною для імперій минулих часів з існуючим в них різноманіттям етнічних територій.

         Відповідно до Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом і судом. Визначення підсудності справ стосовно всіх осіб здійснюється незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного та соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Проте українське законодавство (а втім, і законодавство більшості інших країн) передбачає деякі винятки із загальних правил шляхом встановлення спеціальної та персональної підсудності.

         З огляду на це виникає спірне протиріччя між принципом рівності громадян перед законом і судом та діючими правилами спеціальної та персональної підсудності: з одного боку, для всіх повинен існувати один суд і єдиний закон, а з іншого - існують винятки для певних категорій справ або осіб. Вузловою проблемою є питання про те, чи повинна судова система будуватись однорідно за всіма категоріями справ і осіб, чи необхідно віддавати перевагу тим чи іншим відмінностям у зв'язку з особливостями окремих категорій, тобто за чим має бути пріоритет, за уніфікацією чи за диференціацією правової форми і наскільки.

         Слід зазначити, що підсудність є явищем історичним - вона виникла за тими самими історичними підставами, що й уся судова системи, особливостями якої визначається підсудність. Протягом історії людської цивілізації існували, наприклад, станові суди, що відповідали структурі тогочасного суспільства. Деякі з них в окремих країнах функціонують і дотепер. Відповідно, значна станова диференціація суспільства обумовлювала і розподіл судової системи на станові суди, кожному з яких були підсудні хоч і однорідні за характером, але відмінні за суб'єктом справи.

         Недоліки розгалуженого станового судоустрою минулого зі складними правилами підсудності стали в свій час суттєвою перешкодою для відправлення правосуддя, що і викликало шквал критики найкращих умів того часу. "Було б найбільш правильним, - писав ще І. Бентам, - якщо б існувала не "система" судів, а всього один суд. Як були б щасливі ті що позиваються, якщо б їм достатньо було сказати - піду в суд - і було б ясно, в який суд іти. Зараз цього немає, і скільки тому виникає зайвих турбот та спорів, скільки доводиться іноді витрачати коштів для того тільки, щоб вияснити, в який суд піти." Ці слова хоча і було сказано при пануванні інквізиційного процесу, коли існувало безліч судових інстанцій та спеціалізованих судів, але значною мірою вони є актуальними і нині. Непорозуміння щодо підсудності виникають дуже часто, не поодинокі і спори про те, кому здійснювати правосуддя у тій чи іншій справі, іноді відбувається і відміна рішень лише через те, що не той суд розібрав справу, якому вона підсудна [78, c.63-64].      

         Аналіз правової думки останніх двох століть дає можливість виділити дві протилежні позиції. З точки зору однієї сторони, поряд із звичайними судами можуть існувати, як виняток, особливі (спеціалізовані) суди та застосовуватися правила спеціальної й персональної підсудності для вузького кола осіб. Інша сторона, вказуючи на рівність всіх перед законом і судом, заперечує подібні привілеї. На підвалинах обох цих позицій були створені ультракрайні теорії, такі, наприклад, як існування одного суду, предметна, спеціальна та персональна підсудність якого охоплювала б усі справи. Кожна із зазначених позицій має свої позитивні та негативні сторони, заслуговує на глибоке вивчення для напрацювання універсальних правил, критеріїв побудови судової системи з тонкою пропорцією складності і простоти.

         Відстоюючи принцип рівності громадян, дореволюційний правознавець С. Анісімов висловив критичну думку, згідно якої не повинно бути різних судів для різних людей і для різних кримінальних справ. Суди мають бути загальними для всіх громадян і одні й ті самі суди повинні розглядати будь-які кримінальні справи. Не можна допустити, щоб селянина судив селянський суд, людей духовного звання - консисторія, військових - особливі військові суди. Всі вони - рівні громадяни, їх слід судити за злочини в загальному для всіх суді [2, c.38-39]. В цьому контексті Г.С. Фельдштейн правильно визначив сутність персональної підсудності, назвавши її привілейованою. Поняття "forum privilegiatum", - зазначає він, - є пережитком давнини, коли підсудність визначалась моментом особистості, коли суди утворювались не для всього населення держави без різниці стану, а для окремих класів. Проте, у сучасній державі, з одного боку, в інтересах збереження належного авторитету суду, з іншої - в силу необхідності рахуватись з особливостями особи, яка притягається до відповідальності, утворюються особливого виду суди, і правове почуття може примиритись з порядком привілейованої підсудності [257, c.119].

         Більш категоричні думки у своїх дослідженнях кримінального суду і процесу висловлював М.М. Полянський. Він доводив, що з вимоги громадської рівності у вченні про судову владу випливає рівність всіх перед правосуддям. Усі мають судитися якщо не в одному і тому самому суді, то в судах, однаково влаштованих і які постановляють свої вироки з дотриманням одних і тих самих правил. Рівність перед правосуддям порушується територіальним різноманіттям судів, тобто неоднаковістю судів в різних частинах держави, а також запровадженням станових та надзвичайних судів [186, c.82].

          Зазначені ідеї найрельєфніше висвітлюють теорію уніфікації судової системи, разом із максимальним обмеженням або ж повним запереченням спеціальної та персональної підсудності з метою дотримання принципу рівності громадян перед законом і судом. Така позиція відіграла свою безумовно позитивну роль у формуванні принципів правосуддя, а також правил підсудності. Взята на озброєння законодавцем, вона стала підґрунтям створення нового судочинства, заснованого на демократичних принципах. Саме створення суду з "великої літери" можна вважати найбільшим надбанням цієї течії в судовому праві.

         Проте, незважаючи на всю привабливість ідеї повністю уніфікувати судову систему, не можна відмежуватися від різноманіття суспільних відносин і неоднорідності суспільства, яке існує в реальному бутті. Судова система з правилами, що визначають підсудність справ, є своєрідним відбитком цих суспільних відносин, а, отже, не слід ігнорувати аргументи, висловлені на користь диференціації судоустрою.

На жаль, як і будь-який позитивний напрямок, принцип рівності та тенденція уніфікації в судовому праві щодо правил підсудності зазнали значних перекручень і крайнощів, які мали негативний вплив на формування судової системи і судочинства в нашій державі. Так, після Жовтневої революції на тлі руйнації правової системи було сформовано чимало реакційних ідей, що згодом стали підвалинами тоталітарної системи. Деякі з них будувались на зовнішньо привабливому досвіді утворення народного суду, підсудність якого охоплювала більшість юридичних справ. Зокрема, Д.І. Курський висунув і активно намагався реалізувати ідею "єдиного народного суду", яка містила чималу частку утопізму та недооцінювала гарантії правосуддя в кримінальному судочинстві [130, c.213]. Його погляди знайшли підтримку А.Я. Вишинського, який як один з ідеологів спрощеної судової системи та процесу, дійшов висновку, за яким подальший розвиток суспільних відносин у напрямку спрощення з невідворотністю ставить на чергу питання про таке спрощення всієї судової системи, за якого зникне необхідність в існуванні різних судів, - тоді і питання про підсудність втратить всю свою актуальність, і в науці кримінально-процесуального права перестане займати місце, яке воно займає сьогодні. Правильність подібного роду припущення, на його думку, підтверджується історією кримінального процесу, оскільки в радянському процесі питання про підсудність стоїть значно простіше, ніж в дореволюційному праві. Отже, в майбутньому народний суд, як стверджував А.Я. Вишинський, стане дійсно основним, не тільки єдиним, а й одним судом і питання про підсудність саме собою вирішиться [50, c.91].

Існування одного суду (однієї ланки судів) має, безумовно, свої позитивні сторони. За такої системі всі справи без винятку підсудні однорівневим судам, що мають однакову компетенцію. Отже, виключаються проблемні питання при визначенні не тільки предметної (родової) підсудності, а й спеціальної та персональної. Виникає Суд з великої літери, наділений максимумом судової влади, і рішення (вироки) якого набувають виключної сили. Крім того, ця система є економічно менш затратною, ніж складна судова система, яка потребує значних коштів на фінансування великої кількості різноманітних судів. Проте, незважаючи на існування вказаних позитивних сторін та простоти, ця система має суттєві недоліки, внаслідок чого не отримала розповсюдження в цивілізованих країнах.