Проте, встановивши, що військовим судам гарнізонів підсудні всі кримінальні справи щодо військовослужбовців Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, законодавець додає досить нечітке формулювання: "... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України". З огляду на те, що у військових судах є свої специфічні особливості, а правила про підсудність справ цим судом мають в основному виключний характер, то і коло осіб, на яке поширюється ця підсудність, повинно бути чітко окреслено і визначено. Будь-яка невизначеність та відсилання до невідомих законів може призвести до порушень прав особи на законний суд (наприклад, шляхом віднесення до підсудності військових судів осіб з цивільної оборони). Це питання набуває особливої актуальності у світлі історичного досвіду: саме військові суди внаслідок безпідставного розширення підсудності набували статусу надзвичайних судів.

Отже, є доцільним виключення з п. 2 ст. 325 проекту КПК фрази: "... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України".

Крім того, це спростить застосування законодавства та визначення підсудності, оскільки не потребуватиме додаткового використання інших нормативних актів. У разі виникнення потреби віднести на розгляд військових судів кримінальні справи щодо певної категорії військовослужбовців потрібно буде прийняти закон про відповідні зміни, що додатково дисциплінуватиме законодавця від безпідставних виключень із загальних правил. Питання підсудності справ військовим судам можна вирішити і прямим посиланням на відповідний законодавчий акт, в якому надано повний перелік осіб, які мають статус військовослужбовців. Однак у будь-якому випадку перелік осіб, справи про злочини яких підсудні військовим судам, має бути точним і вичерпним.

В судовій практиці це питання не втрачає свого значення. Так, військова прокуратура Рівненського гарнізону надіслала кримінальну справу по обвинуваченню громадянина Г. до військового суду Рівненського гарнізону. Військовий суд визнав цю справу непідсудною собі внаслідок порушень правил спеціальної підсудності і направив її до Дубинського міськрайонного суду Рівненської області. Суд керувався тим, що Г. керуючи військовим автомобілем здійснив наїзд на пішохода в м. Дубно, проте він не є військовослужбовцем, а працює у військовій частині на підставі контракту. Отже, відповідно до ст. 36 КПК України дана справа не може бути розглянута військовим судом [127].

         В контексті даного дослідження виникає проблематичне питання: "Якими правилами визначається підсудність справ військовим судам, що знаходяться разом з військами за межами держави?" Ця проблема є все більш актуальною в наслідок направлення військ до "гарячих точок" та має неоднозначне вирішення в законодавстві різних країн. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 7 ФКЗ "Про військові суди Російської Федерації", право розглядати всі цивільні, адміністративні і кримінальні справи, підсудні федеральним судам загальної юрисдикції, збережено лише за військовими судами, які дислокуються за межами Росії, якщо інше не встановлено міжнародним договором. Зокрема, військові суди, які знаходяться за місцем дислокації російських військ в Таджикистані і Казахстані, повноважні розглядати сімейні, трудові, житлові та інші цивільно-правові спори російських військовослужбовців та членів їх сімей, а також кримінальні справи про злочини, скоєні громадянами Росії з числа цивільного персоналу російських установ. Фактично в даному випадку військові суди отримали надзвичайну підсудність. Інший приклад: угода між Російською Федерацією та Республікою Молдова, яка передбачає загальне правило, що особи, які входять до складу російських військових формувань і члени їх сімей, повинні нести кримінальну відповідальність за молдавським законом, і справи про скоєні ними злочини підлягають розглядові в молдавських судах. Але це загальне правило не розповсюджується на випадки, коли названі особи здійснюють злочини в місцях дислокації російських військ, злочини проти Російської Федерації або проти осіб, які входять до складу російських військових формувань, військові злочини, а також при виконанні посадових і спеціальних обов'язків. Справи про такі злочини підсудні російським військовим судам (статті 9, 10 Угоди).

         Тенденція розширення військової присутності України за кордоном вимагає врегулювання низки питань щодо визначення підсудності в проекті КПК. Укладення окремих угод з державою, на території якої дислокуються військові формування України, може призвести до створення варіативної підсудності, до того ж укладення таких угод не завжди є можливим. Зміна статусу військовослужбовців, як це мало місце при направленні батальйону хімічного захисту в район Перської затоки, коли військовим було надано статус технічних працівників дипломатичних представництв, також не є виходом з цієї ситуації. Такої "білої плями" процесуального законодавства України слід позбавитись у новому Кодексі з метою уникнення в майбутньому правових конфліктів. Для подолання цієї прогалини доцільно більш уважно вивчити окремі положення законодавства Російської Федерації, яка має значний правовий досвід у вирішенні цього питання, зокрема, п. 8 ст. 31 КПК РФ[36].

Скористувавшись цим досвідом, доцільно включити до проекту КПК України наступну норму: "Військовим судам, які дислокуються за межами території України, підсудні кримінальні справи про передбачені Кримінальним кодексом України злочини, скоєні військовослужбовцями Збройних Сил України на території країни дислокації військового формування, або вчинені при виконанні службових обов'язків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України".

Крім того, бажано чітко встановити межі розширення кола справ, підсудних військовим судам. Йдеться про закріплення правил і випадків, коли військові суди можуть розглядати справи, які за звичайних умов їм не підсудні (зона військових дій, окупація, надзвичайні випадки загальнодержавного масштабу). Неврахування екстраординарних ситуацій, за яких діяльність "цивільних" судів є малоефективною або взагалі неможливою, може призвести до перевтілення військових судів у надзвичайні, що, як свідчить історія, вже не раз відбувалось. Можливість такої небезпеки підвищується також і тим, що до цього часу залишається неврегульованим питання надзвичайної підсудності. Відсутність в законодавстві визначення надзвичайних судів та відповідної підсудності значно ускладнює механізм реалізації конституційної заборони щодо їх створення.

         Держава, в публічних і приватних інтересах, має потребу у впровадженні правил спеціальної і персональної підсудності, які мають бути забезпечені певною підсистемою судів. Визнання вказаних правил потребує чіткої регламентації їх застосування внаслідок виключного характеру цих видів підсудності, пов'язаного з можливістю обмеження основоположних засад правової держави. Стаття 125 Конституції України встановила, що система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Вказане положення уточнюється п. 1 ст. 19 Закону "Про судоустрій України", згідно якого в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Проте, в Україні спостерігається відсутність єдиних теоретичних підходів до проблеми спеціалізації у сфері правосуддя, визначення "спеціалізованих судів" та співвідношення понять "окрема судова юрисдикція" і "спеціалізація судів". Якщо, наприклад, за чинним законодавством України військові суди належать до судів загальної юрисдикції і віднесені до категорії загальних судів (хоча й з певною специфікою), а законодавчого визначення спеціалізованих судів досі не існує[37], то в Росії ті ж військові суди не є ні загальними, ні спеціалізованими судами, а представляють окрему судову підсистему поряд із загальними та спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції [292, с.89].  

         Застосування правил спеціальної та персональної підсудності при визначенні кола справ, які мають розглядати спеціалізовані суди, тісно пов'язане із визнанням певного суду спеціалізованим. Так, на думку В. Костицького, система судів загальної юрисдикції - це система спеціалізованих судів. Конституція України не передбачає існування в зазначеній системі будь-яких інших судів, крім спеціалізованих [233, с.18], з чим погоджується також В. Коваль [106, с.20]. Така позиція була піддана критиці в юридичній літературі. Зокрема, О. Ющик доводить, що безпідставна абсолютизація принципу спеціалізації призводить до того, що втрачає будь-який сенс назва "спеціалізовані суди". У цьому уявлені має місце очевидна логічна помилка. Адже "спеціалізовані суди" є видовим поняттям щодо родового поняття "суди загальної юрисдикції". Але ж "спеціалізовані суди" можуть вважатися видовим поняттям лише за умови одночасного існування також іншого видового визначення судів загальної юрисдикції, яким є "загальні суди". Саме за такою логікою визначаються в ст. 129 Конституції засади судочинства: основні засади - для усіх судів загальної юрисдикції і засади специфічні - для відповідних судів окремих судових юрисдикцій. Ця ж логіка вбачається у формулюванні ч. 4 ст. 127 Конституції, яка встановлює специфічні вимоги щодо суддів спеціалізованих судів [292, с.90-91].

         На нашу думку, відокремлення спеціалізованих судів від загальних обумовлено також історичним розвитком і становленням цих підсистем судів, коли внаслідок суспільно-політичних процесів виникла необхідність у судах для окремих категорій справ та осіб.

         Дореволюційні правознавці також розрізняли загальні (звичайні) суди та спеціалізовані (особливі) суди. "Подъ обыкновенными Судами, - писав профессор В.К. Случевський, - следуетъ розуметъ Суды, ведомство которыхъ определяется силою общихъ постановлений закона. Хотя, при созданіи системы організаціи этихъ Судовъ, законодательство руководствуется, какъ мы видели, тяжестью совершаемыхъ преступлений, юридическими ихъ свойствами и личнымъ состаяниемъ виновныхъ, но, тем не менее, значеніе этихъ признаковъ бываетъ столь велико, что побуждает законодателя: во-первых, въ сфере деятельности этихъ Судовъ, въ виде изъятія изъ общаго порядка судопроизводства, создавать особые порядки производства уголовныхъ делъ, и, во-вторыхъ, не довольствуясь этимъ, создавать также особенные Суды, съ предоставленіемъ ихъ веденію особыхъ категорій делъ" [213, с.103].

         В цьому контексті заслуговує уваги дослідження В.В. Сердюка юрисдикції судів, в якому він доводить, що спеціалізованим судом є створена в системі судів загальної юрисдикції, як самостійна, судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб'єктивною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства [211, с.12]. Так, зокрема, В.В. Сердюк в своєму дисертаційному дослідженні аргументує наявність підстав для віднесення сучасних військових судів до спеціалізованих та доцільність створення системи судів на чолі з Вищим судом військових формувань України [211, c.6].