Ще за часів царської Росії М.В. Духовськой вказав на низку причин, за якими є недоцільним створення одного суду [78, c.64]. Так, по-перше, за своїм характером та за складністю справи, що надходять до суду, не однакові, - цей їх різний характер має впливати і на організацію суду. Є групи справ, що мають спеціальний характер, який вимагає як спеціально підготовлених для таких справ суддів, так і порядку, пристосованого до їх особливостей (суди військові, морські, духовні). Крім того, кримінальні злочини, при всьому їх різноманітті, поділяються звичайно в кодексах на дві чи три групи і відповідно до цього поділяються і суди[34]. По-друге, обмежити розгляд справ однією інстанцією не завжди можливо тому, що це позбавило б підсудного або обвинувача гарантії для виправлення помилок суду першої інстанції, що досягається лише створенням декількох інстанцій з метою перевірки однією з них рішення другої. Сучасний російський правознавець В.М. Лебедєв зазначає, що на диференціацію судових органів всередині єдиної судової системи здійснює вплив наступні основні фактори: необхідність реалізації права громадян на перегляд його справи вищестоящим судом; специфіка судового спору, яка передбачає необхідність особливої процедури розгляду і вирішення такого спору; специфіка державного устрою, яка виникає з можливості існування федеральних судів та судів суб'єктів федерації [137, с.216-217].

А.Я. Вишинський поклав в основу своєї позиції хибне припущення про спрощення суспільних відносин. Спрощення або ускладнення будь-якого явища в даний період ще не означає, що вказана тенденція матиме подальший розвиток як в одному, так і в усіх напрямках. В наш час вказані відносини зазнали, безумовно, суттєвих змін: деякі з них стали простішими, інші, навпаки, більш складними, набули нової якості. Але у будь-якому випадку система суспільних відносин залишається багатогранною та досить складною, а отже, судова система повинна їй відповідати.

         За радянських часів сформувалась і протилежна реакційна теорія, яка знайшла активну підтримку троцькістів (зокрема, Д. Родена-Рубенштейна). Представники цієї теорії пропонували вилучити буржуазію з відання загальних судів і створити для неї виключний закон, у зв'язку з чим А.Я. Вишинський та В.С. Ундревич зазначили, що суспільство є класово неоднорідним, і тому не може бути надкласового суду [51, c.8].

         Порушення принципу рівності громадян перед законом і судом є основним аргументом, на якому ґрунтується заперечення застосування спеціальної та персональної підсудності. Безумовно, слід визнати, що свого часу практика використання правил цих видів підсудності мала багато негативних рис. Позбутись їх і зберегти найкращі надбання ідеї спеціалізації судів можна, розвинувши таку концепцію формування судової системи, за якою звичайний суд є основним, а особливі суди - є лише винятком, так само як і застосування правил персональної та спеціальної підсудності.

         В обґрунтування цієї ідеї можна покласти думку Р.Х. Якупова, згідно якої будь-який принцип - це загальне правило з винятками. Ці винятки виступають не в ролі вилучення із принципів, а як необхідна складова частини його вмісту. З огляду на цю обставину будь-який принцип регулює співвідношення двох систем правових норм, що знаходяться у стані конкуренції - загальних і виключних [296, c.73, 80]. Так, М.М. Михеєнко зазначає: "Можна сказати, що необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими принципами; і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це викликає необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності і презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться в загальне правило, у протилежний, конкуруючий принцип" [151, c.39]. У цьому контексті додатковим аргументом слугує думка таких відомих науковців, як І.Я. Фойницький, М.М. Розін, Л.Є. Володимиров, які розглядали персональну підсудність лише як вилучення з головних засад підсудності, що не порушує основоположні ідеї судочинства.

         Проте чим все ж такі обумовлена необхідність застосування спеціальної та персональної підсудності і відхід від загальних засад принципу рівності громадян?

         Судова система відображує собою систему суспільних відносин. Підсудність є, в певному розумінні, регулятором, який визначає напрям судових справ у межах цієї системи, причому принципи цього регулювання (а вони, по суті, є і принципами підсудності) своїми корінням входять в особливості всієї суспільної структури. Неоднорідність, різноманіття суспільства і відносин, що в ньому виникають, приводить і до відповідної диференціації юридичних справ. Так, М.В. Духовськой, досліджуючи це питання, дійшов таких висновків: "Дело въ томъ, что уголовныя дела по характеру своему далеко не одинаковы: одни проще, другiя сложнее; одни затрагиваютъ несущественные интересы, другія - ценныя человеческiя блага; естественно поэтому, что государство учреждаетъ и суды различно организованные, обставленные разными более или менее серьёзными гарантиями" [78, c.132].

         Отже, різний характер юридичних справ та властивостей особи обвинуваченого (підсудного) робить обґрунтованим застосування спеціальної та персональної підсудності, а також будівництво системи судів за принципом спеціалізації.

         Найбільш виразно проблема реалізації спеціальної та персональної підсудності у вітчизняному праві вже тривалий час пов'язується з існуванням військової юстиції. Так, одним із атрибутів держави є військо, функціонування якого обумовлює виникнення специфічних відносин, ефективне регулювання яких потребує видання спеціальних норм. Особливий характер правовідносин та відповідних норм призвів і до потреби функціонування спеціалізованого суду, який відомий в ряді країн під назвами: військові суди, трибунали, ревізійні комісії. Питання утворення військових судів і застосування в цьому контексті спеціальної та персональної підсудності залишається дискусійним [110, с.18; 171, с.13; 233, с.17; 282, с.82]. Ефективність діяльності військових судів та підсудність їм справ ґрунтовно висвітлена, зокрема, у працях Л.Н. Гусєва [65], А.С. Коблікова [103], Д.Ф. Огнєва [167]. На нашу думку, функціонування військових судів є доцільним і обґрунтованим. Проте, залишається відкритим питання меж військової підсудності, так як коло справ, відданих на розгляд спеціалізованим судам, визначає ступінь влади звичайного суду та ступінь обмеження принципу рівності громадян.

         За світовою практикою підсудність справ військовим судам суттєво відрізняється у мирний і військовий час[35]. В мирний час військовим судам підсудна досить вузька категорія справ, а в період війни або оголошення військового стану підсудність значно розширюється. Отже, підсудність військовим судам має подвійний характер: реальний і потенційний. Особливого значення в цьому аспекті набуває чітке встановлення меж розширення підсудності справ військовим судам.

         В основу визначення підсудності справ військовим судам покладена спеціальна підсудність. У деяких випадках підсудність справ військовим судам визначалась в залежності від характеру вчиненого злочину, незалежно від того ким вчинений злочин. Підсудність справ конкретним ланкам визначається з урахуванням декількох факторів, серед яких одним з основних є військове звання і посадове положення особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Крім того враховується також тяжкість покарання.

         Основну формулу визначення підсудності кримінальних справ військовим судам слід сформулювати наступним чином: військові суди розглядають всі справи про військові злочини, які вчиненні визначеним законом колом військовослужбовців та військовозобов'язаних.

         Тобто в якості критеріїв застосовуються особливості суб'єкту вчинення злочину (його відношення до військової служби) та характер цього злочину. Причому правила підсудності діють тільки при поєднанні цих двох критеріїв. Відсутність хоча б одного з них призводить до виключення справ з підсудності військових судів. Застосування ж інших ознак, зокрема такої, як місце вчинення злочину (наприклад, територія військової частини), для визначення підсудності справ військовим судам не має підстав вважати доцільним.

         В.В. Сердюк стверджує, що юрисдикцію військового суду можливо визнати, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб'єкта, категорії справи та особливості сфери правовідносин [211, с.14]. Останній критерій, на нашу думку, є зайвим, оскільки безпосередньо визначається двома попередніми. Заперечення викликає також запропоноване В.В. Сердюком значне розширення юрисдикції, а відповідно і підсудності, цих судів. Так, на його думку, юрисдикція військових судів має поширюватися на всі правовідносини, що виникають в Збройних Силах України, Служби безпеки України та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять до військових формувань, які по суті визнаються як озброєні формування, а також осіб рядового і начальницького складу Міністерства Внутрішніх Справ України [211, c.14]. На нашу думку, судова реформа в Україні повинна йти по шляху обмеження застосування виключень із загальних правил підсудності. Військові суди за своєю правовою природою повинні розглядати лише той мінімум юридичних справ, особливості яких і викликали до життя цей спеціалізований орган правосуддя. Отже, розширення кола підсудних військовим судам справ в мирний час є недоцільним.

         Особливого значення в даному випадку набуває момент початку і закінчення військової служби, оскільки саме в залежності від нього особою набувається визначений статус і визначається підсудність справи про злочини скоєні до і після вказаного моменту. Військовим судам підсудні справи про злочини, скоєні військовослужбовцями як в службовий час, так і поза службою, в тому числі у відпустці, а також під час перебування у шпиталі. Їм також підсудні справи про всі інші злочини, скоєні дезертирами в період, коли вони знаходились поза військовою частиною.

         Безумовним плюсом у проекті КПК України є застосування правил персональної підсудності для визначення підсудності справ військовим судом загалом, чого немає в чинному Кодексі. Хоча в п. 2 ст. 325 проекту КПК йдеться про підсудність лише військовим судам гарнізонів, але наданий перелік категорій військовослужбовців і військовозобов'язаних має безпосереднє відношення до всієї підсистеми військових судів і фактично може бути виділений в окрему статтю.

Вказана новела може подолати прогалину в сучасному законодавстві щодо визначення підсудності справ військовим судам, оскільки після втрати чинності Положення про військові трибунали (затверджене Законом СРСР від 25 грудня 1958 р. [33]), це питання не знайшло чіткої регламентації ні в Законі "Про судоустрій в Україні", ні в окремому законодавчому акті, який би визначав повноваження військових судів.