В свою чергу, В. Коваль зазначає, що спеціалізований характер військового суду обумовлюється декількома чинниками: а) особливим суб'єктним складом учасників судочинства; б) специфікою правового статусу суддів військових судів; в) характером справ, які підлягають розгляду виключно військовими судами на підставі поєднання галузевої і суб'єктної підсудності. Отже, коли з певними застереженнями можна стверджувати, що загальні суди розглядають практично всі справи з участю фізичних осіб, то це аж ніяк не стосується військових судів [106, с.20-21]. Така позиція з точки зору її обґрунтованості видається логічною і послідовною. Військові суди за духом і буквою закону, фактично, утворюють окрему судову підсистему, яка діє паралельно із загальними судами.

         Таким чином, військові суди слід визнати спеціалізованими та виділити їх з підсистеми загальних судів. Для цього необхідно виключити друге речення п. 1 ст. 19 Закону України "Про судоустрій України", згідно якого військові суди належать до загальних судів, а пункт 2 цієї статті має бути викладений в такій редакції: "Спеціалізованими судами є військові, господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди".

Класичним зразком спеціалізованих судів у сфері кримінальної юстиції вважаються суди у справах неповнолітніх. В країнах, в яких створені і діють суди у справах неповнолітніх або так звані сімейні суди, основною ознакою, що визначає персональну підсудність, є вік обвинуваченого (підсудного). Справи за цією ознакою можна виділити в окрему категорію, за якою є правомірним застосування персональної підсудності.

         Необхідність виділення персональної підсудності у справам неповнолітніх обумовлена віковими особливостями суб'єкта, його фізичним, розумовим і психічним розвитком. Необхідно, щоб обвинувачені підлітки не зазнавали негативного впливу з боку більш дорослих підсудних. Держава повинна прийняти заходи, щоб система кримінального судочинства не відштовхувала їх від судді, і давала їм можливість бути відвертими. В той же час держава повинна потурбуватись про те, щоб ця система забезпечувала можливість судді правильно зрозуміти психічний стан обвинуваченого підлітка під час вчинення діяння і правильно вирішити питання про його вину. Для забезпечення можливості досягнення вказаних цілей, необхідно ввести в загальну систему кримінального судочинства відповідні особливості і створити з неї, за їх допомогою, особливу систему кримінального судочинства, яка пристосована до відправлення правосуддя над підлітками.

         З метою ефективного використання цієї особливої системи законодавча практика світу пішла декількома шляхами, повний розвиток яких було втілено в судах для неповнолітніх (сімейних, дитячих, юнацьких). Вперше суди для неповнолітніх були введені у 1890 році у вигляді досліду в англійській колонії Південна Австралія, а потім узаконені в ній у 1895 році. Вдала практика застосування цих судів призвела до їх швидкого розповсюдження спочатку в Північній Америці, а потім і в Європі. В наш час суди у справах неповнолітніх поширені у багатьох країнах (Франції, Японії, Німеччині, Великої Британії, Бельгії)[38].

         Суд у справах неповнолітніх має специфіку персональної та предметної підсудності. У першому випадку йдеться про наступні варіанти: розгляд тільки справ самих неповнолітніх; розгляд справ і дорослих співучасників; передача справ у загальні суди. У другому випадку специфікою є розгляд судами для неповнолітніх діянь, які вважаються правопорушеннями тільки у випадках скоєння їх неповнолітніми (так звані статусні злочини[39]) [148, с.19].

         Різниця у компетенції англосаксонських і континентальних судів для неповнолітніх полягає у тому, що в перших справи дорослих співучасників злочинів неповнолітніх розглядаються загальними судами, а в других сувора заборона розгляду справ неповнолітніх в загальних судах фактично розширила рамки персональної підсудності суду для неповнолітніх; справи дорослих співучасників також розглядаються в цих судах. Границі персональної підсудності суду у справах неповнолітніх розширює і відсутність у багатьох країнах нижнього вікового бар'єру кримінальної відповідальності і вказівки на вік, з якого можна застосовувати до неповнолітніх примусові заходи виховання і нагляду, тобто у суду з'являється можливість понизити вказаний в законі вік і застосувати покарання до неповнолітнього [148, с.69].

         В Україні створення судів у справах неповнолітніх передбачено Концепцією судово-правової реформи, схваленою постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р. [118]. Однак, до цього часу питання доцільності та форм утворення зазначених судів залишається відкритим. Так, І. Бондаренко вважає, що виділення судів у вказаних справах в окрему ланку може призвести до перевантаження судової системи спеціалізованими судами. Тому він вбачає доцільним введення у склад судів загальної юрисдикції окремої колегії, що спеціалізувалась би на розгляді справ щодо неповнолітніх, враховуючи тенденцію "омолодження" злочинності [18, с.40]. Така позиція була піддана аргументованій критиці. Зокрема, Г.М. Омельяненко наголосила, що такі спроби вже були і позитивних результатів не дали в основному тому, що судді перевантажені справами, внаслідок чого змушені їх розглядати незалежно від спеціалізації. Повинна бути створена система спеціалізованих судів як автономне відгалуження системи судів загальної юрисдикції, що дозволить створити найсприятливіші умови для розгляду справ і сприятиме виконанню мети правосуддя щодо неповнолітніх [169, с.81]. В свою чергу П.П. Пилипчук вказує, що система ювенальної юстиції в Україні має включати, крім ювенальних судів, також спеціальні органи профілактики, контролю і захисту, спеціалізовані органи досудового слідства, установи відбуття покарання, установи реабілітації та соціальної адаптації [178, с.3].

         З аналогічною проблемою зіткнулись і інші пострадянські держави. Так, в Білорусії В. Мартинович пропонує на першому етапі становлення ювенальної юстиції утворити спеціалізовані колегії у справах неповнолітніх. Наступним кроком має бути створення в системі загальних судів автономних, на двох рівнях, спеціалізованих ювенальних судів, відповідних прокуратур і адвокатур, служб соціально-психологічної допомоги[40]. В залежності від тяжкості правопорушення можливо передбачити диференціацію складу суду, в тому числі з реалізацією права на суд присяжних [147, с.50].

         Отже, специфіка такого особливого суб'єкта кримінального переслідування як неповнолітній вимагає і специфічну систему правосуддя, яка реалізується шляхом створення автономної підсистеми спеціалізованих ювенальних судів або судів у справах неповнолітніх. Повноваження цих судів визначаються правилами персональної підсудності, відповідно до яких ювенальні суди розглядають справи про злочини, вчинені особами певного віку (зазвичай до 18 років). При цьому, правила предметної підсудності диференціюють склад суду в залежності від роду правопорушення (злочину), вчиненого неповнолітнім. До повноважень одноособового судді слід віднести розгляд справ про незначні правопорушення, які не вимагають проведення досудового слідства, а також справ про адміністративні правопорушення (підсудні правопорушення) неповнолітніх; провадження про призначення примусових заходів виховного характеру з наступним судовим наглядом за їх виконанням; вирішення питань про застосування до неповнолітнього в ході досудового слідства заходів обмеження їх свободи; провадження, щодо суспільно небезпечних діянь неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Всі інші справи про більш тяжкі злочини мають бути підсудні колегіальному складу суду у справах неповнолітніх (в тому числі за згодою самого неповнолітнього та/або його законного представника суду присяжних у справах неповнолітніх). У випадку співучасті у злочину неповнолітнього та особи до 21 року застосовуються правила підсудності за зв'язком справ і справа передається на розгляд суду у справах неповнолітніх. У випадку ж співучасті з особою віком понад 21 рік, коли виділити справу неповнолітнього неможливо, справа щодо всіх співучасників підсудна загальному суду.

         Отже, в ювенальних судах колегіальний склад суду має "з'являтися раніше", тобто коло підсудних йому справ має бути ширшим ніж в загальних судах, що виступає додатковою процесуальною гарантією. Якщо відповідно до правил підсудності за зв'язком справ неповнолітній підлягає віданню загального суду, то за ним має переходити комплекс додаткових гарантій, зокрема, розгляд справи колегіальним складом суду.

         Спеціалізація ювенальних судів вимагає і застосування відповідних знань особами, які здійснюють правосуддя. Так, в Японії справи в сімейному суді розглядає суддя, який використовує висновки експертів-психіатрів [279, с.293]. Проте, на нашу думку, шлях обраний в Німеччині краще відповідає сутності цього інституту. Німецькі судді, прокурори та шеффени по справам неповнолітніх повинні мати педагогічну кваліфікацію та досвід роботи по вихованню неповнолітніх [230, с.82].

         Думається, що в Україні судді та народні засідателі мають проходити додаткову підготовку з питань психології неповнолітніх, а програма юридичної освіти має включати спеціальний навчальний курс. Крім того, обрання народних засідателів для ювенальних судів із загальних списків має передбачати обмеження щодо осіб позбавлених батьківських прав, а також щодо осіб, які притягались до кримінальної відповідальності. Народними засідателями в цих судах повинні бути, перш за все, особи, які мають власних дітей або досвід їх виховання. Доцільно також формувати склад суду з представників різних статей, враховуючи існуючи психологічні відмінності у чоловіків та жінок.

         Таким чином, на нашу думку, створення автономної підсистеми спеціалізованих судів у справах неповнолітніх є обґрунтованим та доцільним. В основу визначення підсудності кримінальних справ цим судам має бути покладений вік особи, яка вчинила злочин, тобто критерій персональної підсудності.

Інша категорія випадків, за яких держава використовує правила персональної підсудності, визначається службовим або посадовим становищем особи, яка скоїла злочин. До цієї групи належать виняткові випадки, коли визначені категорії осіб внаслідок свого суспільного, службового, професійного або іншого положення визначаються підсудними спеціалізованому суду або залишаються підсудними суду, що є звичайним для більшості громадян, але справи розглядаються судом вищої ланки або за особливими правилами.

Виходячи з цього, персональна підсудність визначається тими властивостями особи обвинуваченого (підсудного), які за законом є підставою для застосування спеціальних норм про підсудність справи. Особистий момент припускає відповідність між особливостями особи, яка притягається до відповідальності, та судом, в якому має розглядатися її справа.