В чинному українському законодавстві такими юридично вагомими властивостями особи визнаються, окрім належності її до військовослужбовців та прирівняних до них осіб, також наявність статусу судді або народного депутата України. Так, правила про персональну підсудність визначені в частинах 5-7 статті 13 Закону "Про статус суддів" та направлені на забезпечення найбільш кваліфікованого і неупередженого правосуддя з урахуванням особливостей професійної діяльності судді та є додатковою гарантією недоторканності представників судової влади. Однак, в чинному КПК України відсутня норма, яка б встановлювала персональну підсудність для суддів та народних депутатів. Підсудність для окремих категорій громадян повинна визначатись процесуальним законодавством, а не окремими законами, які регламентують статус певних осіб. Такий підхід дозволить уникнути розпорошення норм про підсудність та сприятиме систематизації законодавства.

При розробці проекту КПК України (ст. 326) мають місце спроби віднести до підсудні апеляційних судів (крім Апеляційного суду України) кримінальні справи щодо народних депутатів України, суддів, службових осіб, які займають особливо відповідальне становище. Крім того, народний депутат І.В. Вернідубов запропонував поширити вказані правила персональної підсудності і на прокурорів. Кого ж слід розуміти під службовими особами, які займають особливо відповідальне становище? Законодавчо це питання не врегульовано, а при бажанні до цієї категорії службовців можна віднести значне коло осіб. Подібна невизначеність у процесуальному законі є неприпустимою, оскільки порушує принцип законного судді, а тому перелік осіб, кримінальні справи яких за персональною підсудністю віднесені на розгляд апеляційного суду, має бути конкретним та вичерпним.

В наш час спостерігається актуалізація проблематики визначення кола осіб, справи про злочини яких доцільно направити на розгляд вищестоящого суду по першій інстанції. Проте, єдиної точки зору з цього приводу в юридичній літературі останніх двох століть не сформовано. Так, ще в XIX столітті С. Анісімов, досліджуючи це питання, зазначав, що особливо важливо, щоб кожен чиновник, кожна наділена владою людина була б у такому самому положенні перед судом, як і всі інші громадяни. Кожного з них, яким би він високопоставленим і сильним не був, потрібно віддавати до суду таким же порядком, як і простих смертних. Ця позиція обґрунтовується тим, що при такому устрої судів ніяка влада в державі не зможе насилувати та сваволити [2, c.39].

Потрібно відзначити, що критерії персональної підсудності мають не тільки юридичний, а й політичний характер, незважаючи на те, що в основу інституту підсудності покладені все ж такі юридичні засади. Проте норми закону, основані на політичних засадах і принципах, на думку К.Д.Анциферова, можуть бути допущені лише тою мірою, в якій вони не спричиняють шкоди певному розвитку і пануванню основних юридичних засад, на яких ґрунтується вчення про підсудність. Застосовані в законодавстві у цих межах положення політичного характеру не тільки не зменшують "достоинства" закону, а й визначають його доцільність, за якою із умовами державного і суспільного ладу гармонійно погоджуються юридичні положення. У разі необґрунтованого, надмірного розширення в законодавстві кола осіб, на яких розповсюджуються правила персональної підсудності усувається дія юридичних засад. Внаслідок цього система законодавства отримує штучний характер, є недоцільною і, позбавлена правових основ, стає навіть неправомірною [3, c.542-543].

Перелік осіб, до яких застосовуються правила персональної підсудності, має бути обмеженим і чітко визначеним. Крім того, підсудність справ цих осіб повинна характеризуватись також і такою ознакою як зв'язок скоєного правопорушення з їх професійною діяльністю. Застосування персональної підсудності щодо високопосадовців в даному випадку визначається статусом цих осіб. Указана особа повинна бути самостійною політичною фігурою, причому найвищого рівня, рішення якої мають загальнообов'язковий характер та її влада не обмежуються межами однієї адміністративно-територіальної одиниці. Правила персональної підсудності створюють для них додаткову процесуальну гарантію їх захищеності, що визначається суверенітетом влади і є благом для інтересів суспільства[41].

В юридичній літературі до персональної підсудності відносять так звану forum exterritoriale, тобто особливу підсудність справ осіб, які наділені судовим імунітетом. Так, С. Волкотруб виділяє дві наступні групи імунітетів: імунітет (недоторканність) окремих категорій посадових осіб; імунітети представників та представництв іноземних держав і міжнародних організацій [42, с.123].

         Згідно п. 4 ст. 6 КК України питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законом України і міжнародними договорами не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом. Персональна підсудність, щодо кола осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначена Віденською конвенцією про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 року і Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, що затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 року. Дипломатична недоторканність включає поряд із загальною недоторканністю особи, також і імунітет від кримінальної юрисдикції України.

         Заслуговують згадки особливі правила підсудності, що випливають з імунітету держави[42]. Імунітет держави - це, в найзагальнішому розумінні, непідсудність держави суду іноземної держави. Генезис імунітету держави сходить до норми, вираженої в латинських максимах: par in parem non habet imperium, par in parem non habet jurisdictionen ("рівний над рівним влади не має", "рівний над рівним не має юрисдикції"). Юридичним фундаментом імунітету держави виступає її суверенітет.

         Зміст імунітету держави характеризують такі положення: по-перше, ні одна держава не має права примусити іншу державу бути відповідачем у його судах; по-друге, держава підсудна іноземним судам лише у випадках особливої на те згоди; по-третє, вчинення однією державою дій на території іншої держави не тягне за собою автоматичної відмови від імунітету; по-четверте, навіть якщо згода держави на підсудність була виявлена в явній формі - expressis verbis - тим самим не припускається його згода на попереднє забезпечення позову або примусове виконання рішення.

            Таким чином правила спеціальної та персональної підсудності, цілком відповідаючи демократичним засадам правосуддя, зокрема, принципу рівності громадян перед законом і судом, дозволяють врахувати специфіку справ про військові злочини як для звичайних, так і для екстраординарних обставин; дають можливість забезпечити необхідну автономність ювенальної юстиції з метою створення відповідних умов для розгляду справ неповнолітніх. Спеціальна та персональна підсудність як інструменти побудови процесуальної форми та системи судових установ дозволяють забезпечити соціально корисний ефект за умови їх застосування лише в тих виключних випадках, коли це соціально обумовлено, дозволяє врахувати принципові відмінності правовідносин, є економічно обґрунтованим і дає додаткові можливості для забезпечення справедливого правосуддя.