Для того щоб зрозуміти, що являють собою функції заохочення кримінального законодавства, необхідно, насамперед, з'ясувати, в якій системі вони проявляються. На нашу думку, вони знаходять вираз у системі, структурними елементами якої є, з одного боку, кримінальне законодавство в частині певного роду заохочувальних правових приписів, а з іншою - суспільно схвальної, корисної поведінки осіб, що проявляється у відмові доведення злочину до кінця, необхідній обороні, затриманні особи, що вчинила злочин, дієвому каятті після вчинення злочину, примирення потерпілого з винним тощо. Така поведінка взаємодіє з приписами кримінального законодавства і викликає з його боку відповідну позитивну реакцію. Функціональна взаємодія між ними формує якісну визначеність цієї системи - її здатність забезпечити стимулювальну, компенсаційну, профілактичну та виховну функції заохочувальних норм у кримінальному законодавстві.

Стимулювальна функція заохочення, як зазначають більшість дослідників, полягає у вирішальному впливі на свідомість особи та спонукає її до позитивного вирішення кримінально-правового конфлікту на свою користь і, звісно, на користь суспільства. Стимулювальна функція, на наш погляд, реалізується саме через заохочення. Незважаючи на близькість цих категорій, вони не тотожними. Зокрема, будь-яка заохочувальна норма є стимулюва- льною, але зрозуміло, що заборонні норми теж "стимулюють" не вчинювати визначені у них суспільно-небезпечні дії. Але в заохочувальних норм стимулювання носить природній характер. Особа в разі вчинення суспільно-схвальної поведінки, що передбачена кримінально-правовими приписами, реально пом'якшує або усуває кримінальне обтяження. Так, особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Згідно з ч. 1 ст. 17 КК, добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених статею 17 цього Кодексу. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи посібник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою посібника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину. У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено (ст. 31 КК).

Компенсаційна функція віддзеркалює спрямованість заохочення на всебічне і повне поновлення порушених вчиненням злочину суспільних відносин, насамперед відшкодування винною особою завданих майнових, моральних збитків потерпілому та державі. На жаль, сучасний стан судочинства не спрямований на "повне та всебічне" задоволення завданих злочинами майнових, моральних збитків потерпілому та державі. За деякими даними, в повному обсязі задовольняється лише третина цивільних вимог у кримінальному судочинстві.

Одним з пріоритетних завдань кримінальної політики держави повинно стати поновлення порушених прав потерпілих, у тому числі й держави. Як уявляється, потерпілий, особливо при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості (ч. 2, ч. 3 ст. 11 КК), повинен відчувати задоволення не від кримінального покарання, що призначається судом винній особі, а від поновлення його прав у формі повного відшкодування завданих матеріальних та моральних збитків. Саме ці питання вирішують заохочувальні норми, що передбачають звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК). Треба підтримати тезу О. Г. Пермінова, що примирення корисне і вигідне не тільки потерпілій та обвинуваченій сторонам, а й суспільству в цілому, оскільки воно приводить до поновлення нормальних стосунків між людьми, запобігання ескалації насилля та жорстокості, зменшення витрат правосуддя, зменшення "населення в'язниць", збільшення ролі суспільства в роботі з правопорушниками, удосконалення роботи судової системи" [72, с. 252].

Профілактична функція заохочення проявляється в реальному прикладі позитивного вирішення кримінально-правового конфлікту на свою користь та пропозиції іншим особам діяти саме так. Загалом профілактична функція кримінально-правових норм юридично закріплена в ч. 1 ст. 1 КК, де як завдання зазначені ".правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам". Але профілактична функція не може зводитися лише до застосування чи загрози застосування кримінального покарання. Цілком слушне зауваження Б. С. Нікіфорова про те, що "законодавець надає запобіжно-виховне значення саме факту видання й існуванню норм кримінального закону" [73, с. 112].

Деякі автори, що досліджують профілактичну роль кримінально-правових норм, фактично зводять її до двох форм впливу на свідомість особи - залякування й переконання. Типовим прикладом такого впливу є заборонні норми, які покладають на всіх громадян обов'язок утримуватися від вчинення дій, заборонених цими нормами. Запобіжний вплив кримінально-правових норм на свідомість громадян передусім здійснюється на психологічному рівні.

Прийнято виділяти три категорії громадян залежно від їхнього відношення до кримінально-правових заборон: громадяни, які не вчиняють злочинів у зв'язку твердими моральними переконаннями і високими позитивними особистими якостями; громадяни, які дотримуються кримінально-правових заборон під потенційною загрозою кримінальної відповідальності та покарання; громадяни, які вчиняють злочини, усвідомлюючи загрозу кримінального покарання. Разом з тим треба наголосити, що для більшості законослухняних громадян, які становлять першу групу, зміст кримінально-правових заборон є не основним, а додатковим соціальним регулятором поведінки. Кримінально-правові норми, встановлюючи ознаки суспільно-небезпечних діянь і підтримуючи їх загрозою покарання, тільки посилює негативне відношення громадян до подібних, ганебних вчинків та сприяє ще більшому утвердженню їх у своїх переконаннях. А якщо додати до цього другу, багаточисельну, групу громадян, то природно прийти до висновку, що саме з кримінально-правової норми починається процес виховного впливу на правову свідомість громадян. Треба у зв'язку з цим підтримати пропозиції деяких дослідників про обов'язковість роз'яснення особам, які вчинили злочини, приписи заохочувальних норм кримінального законодавства.

Виховна функція заохочення полягає у впливі на широкий загал суспільства та формує тезу про ефективність кримінального права, яке не тільки карає винних у вчиненні злочинів осіб, а й значною мірою стимулює таких осіб до усвідомленого, самостійного "самовиправлення". Вплив на особисту і загальну свідомість осіб стимулює соціальну переорієнтацію осіб до стабільної, позитивної, правомірної поведінки.

Заохочувальні кримінально-правові норми природно розглядати як самостійний інститут, формування та функціонування якого повинно узгоджуватися з галузевими принципами кримінального законодавства, а також відповідати власне принципам відповідного правового інституту. Принципи кримінального законодавства досліджували багато які криміналісти, зокрема М. І Бажанов, Г. Б. Віттенберг, Ю. О. Демидов, М. І. Загородніков, С. Г. Ке- ліна, М. І. Ковалев, А. М. Колодій, М. И Коржанський, Г. А. Кри- гер, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, А. А. Піонтковський,

В.  Я. Тацій, П. А Фефелов та ін. Не торкаючися складних, спірних питань визначення принципів та їх ієрархії, зазначимо, що приєднуємося до погляду, що під принципами кримінального права розуміють основоположні ідеї, які визначають зміст кримінального права в цілому і його окремих інститутів. Принципи є орієнтиром діяльності відповідних державних органів та суду при застосуванні кримінального закону. Механізм дії принципів кримінального права полягає в тому, що вони є підґрунтям правової свідомості осіб, які мають безпосереднє відношення до застосовування кримінального закону: дізнавачів, слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів тощо [61, с. 11].

Принципи інституту заохочувальних норм закріплюються в нормах цього інституту або безпосередньо з них випливають і наскрізь пронизують кримінально-правову матерію інституту заохочення в кримінальному законодавстві. У зв'язку з цим занадто категоричною уявляється точка зору Т. Сабітова, що принципи заохочення позитивної кримінально-правової поведінки відносяться до спеціальних принципів, безпосередньо не закріплених у конкретних статтях кримінального закону [74, с. 54].

Вперше принципи заохочення в кримінальному праві визначив Ю. В. Голік, який окреслив значну кількість обставин, котрі, на його думку, є "керівними ідеями заохочення", а саме: 1) економії стимулу, щоб не знецінювати заохочення, його належить використовувати економно; 2) вигідності, щоб заохочення було вигідним особі, яка заохочується; 3) шансу, щоб кожна людина, котра знаходиться у визначеній системі стимулів, мала шанс на отримання стимулу; 4) своєчасності, щоб будь-яке заохочення надавалося вчасно і, як правило, безпосередньо після вчинення відповідних дій; 5) інформованості, щоб людина добре усвідомлювала порядок, строки, умови надання заохочення; 6) зрозумілості, щоб способи заохочення були прості й зрозумілі практично з першого читання; 7) наявності розрахунку, щоб людина сама могла розрахувати очікуване заохочення і вирішити, чи варто здійснювати додаткові енерговитрати для його отримання; 8) боротьби мотивів, щоб коли на людину одночасно впливають різні стимули, наприклад негативні та позитивні, при цьому перемога завжди була в того стимулу, який сильніший у даній ситуації; 9) персоналізації, щоб заохочення завжди мало виключно індивідуальних характер; 10) домірності, щоб заохочення відповідало характеру і ступеню заслуги; 11) гарантованості, щоб усяке корисне діяння було заохочене [75, с. 157-159].

У літературі лунала критика цієї точки зору. Так, А. І. Тарханов ґрунтовно вважає, що хоча значна частина окреслених положень враховується законодавцем при конструюванні відповідних норм, як деякі вихідні ідеї, але не всі вони є принципами [76, с. 86]. Проте не можна погодитися з визначенням принципів інституту заохочувальних норм через ознаки заохочення як методу кримінально-правового регулювання. "Правову природу кримінально-правового заохочення, - вказує А. І. Тарханов, - у подібних випадках підкреслює і фактично розкриває ознака добровільності посткримінального вчинку" [77, с. 113]. Добровільність дійсно є принципом інституту заохочувальних норм кримінального законодавства, але не єдиним і не визначальним.

Іншу позицію щодо принципів заохочення в кримінальному праві формує Т. Сабітов, який у якості науково-обґрунтованих ідей, що є орієнтиром для з'ясування змісту і призначення заохочувальних кримінально-правових норм, вказує на принципи га- рантованості, економії засобів та персоналізації заохочення [74, с. 55-57]. На нашу думку, автор не оригінальний у визначенні зазначених принципів (див. систему принципів заохочення Ю. В. Го- ліка) та навряд чи вони можуть бути принципами інституту заохочувальних норм у кримінальному законодавстві з таких причин.