2.4. Функції і принципи заохочувальних кримінально-правових норм

Т. Сабітов, з точки зору принципу гарантованості, вважає недоречним дискреційний, необов'язковий характер звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання. Проте аналіз імперативного, обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності та покарання свідчить, що їх застосування можливе лише в тих випадках, коли суспільна небезпечність вчиненого злочину повністю нейтралізується позитивною посткриміналь- ною поведінкою особи у вигляді щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочину, повного відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, примирення за потерпілим та ін. (ст. ст. 45, 46, 49, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369 КК). Криміналісти майже єдині в розумінні взаємозв'язку звільнення та відпадіння чи суттєвого зниження суспільної небезпеки злочинного діяння чи особи, яка вчинила злочин [78, с. 50]. Коли ж суспільна небезпека злочину чи злочинця в силу визначених у законі об'єктивних і суб'єктивних обставин повністю не відпала та його виправлення можливе без відбування покарання, суд може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), суд може застосувати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81). Як правило, дискреційний характер звільнення обумовлюється ще й обов'язками, які суд покладає на особу, яка звільняється від відбуття покарання. Так, згідно до ч. 2 ст. 78 КК, якщо засуджений не виконує покладені на нього обов'язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання. У зв'язку з викладеним ми підтримуємо доцільність у нормах Загальної частини приписів про умовність звільнення від кримінальної відповідальності особи з тим, щоб вона після звільнення два-три роки відчувала над собою незримий меч кримінального закону [79, с. 66-67]. Отже, законодавець визначив два види звільнення залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності чи покарання і відмова від одного виду на користь іншого не сприятиме виконанню завдань, що передбачені ч. 1 ст. 1 КК.

Не можуть вважатися принципами економія мір та персоналі- зація заохочення. На нашу думку, не є продуктивним визначення принципу інституту заохочувальних норм від протилежного галузевому принципу економії мір репресії. По-перше, принципи інститутів кримінального законодавства не можуть входити в протиріччя з галузевими принципами законодавства; по-друге, заохочувальні норм повинні застосовуватися в будь-якому випадку, коли є умови, передбачені у відповідних правових приписах; по-третє, законодавець припускає неодноразове звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так, приписи ст. 45, 46 КК не мають нездоланних перепон щодо можливості повторного звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям та примиренням винного з потерпілим [27, с. 129- 130]. Сталою є позиція законодавця щодо персонального характеру кримінально-правового впливу, тому не має сенсу окремо вказувати на це як принцип заохочення. Проте ми не поділяємо погляду, що особа не може заохочуватися в разі, коли його рідні або близькі беруть участь у відшкодуванні завданих збитків [74, с. 56].

При формулюванні принципів інституту заохочувальних норм кримінального законодавства важливого значення набуває функціональне призначення цих норм. Функціональна спрямованість заохочення полягає у стимулюванні правомірної та суспільно- корисної поведінки особи у сфері кримінально-правового регулювання, а саме: а) остаточного припинення злочинної діяльності за умови не притягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо фактично вчинене нею діяння не містить склад іншого злочину (ст. 17, 31 КК); б) завдання шкоди з метою захисту охоро- нюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні, затриманні особи, що вчинила злочин, крайній необхідності, виконанні наказу або розпорядження, діяння, пов'язаному з ризиком, виконанні спеціального завдання щодо запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 36, 38, 39, 41, 42, 43 КК) як обставин, що виключають кримінальну відповідальність; в) щирого каяття, активного сприяння розкриттю злочину, повного відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, примирення за потерпілим та інші дії особи, котра вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості під право або обов'язок суду звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-49 КК);

г) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди та інше як обставини, що пом'якшують кримінальне покарання (п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК) та право суду призначення м'якшого покарання, ніж передбачено законом, коли обставини, передбачені п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК, входять до сукупності пом'якшувальних обставин (ч. 1 ст. 69 КК);

д) сумлінної поведінки і ставлення до праці, доведення свого виправлення засудженого, до якого може бути застосоване умовне засудження, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та інше, як обставини, що зумовлюють таке рішення (ст. 75- 81 КК); е) щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки, сумлінної поведінки та ставлення до праці і навчання засудженого та, коли засуджені довели своє виправлення, як привілейовані обставини звільнення від кримінальної відповідальності й покарання з випробуванням для неповнолітніх, які вчинили злочини відповідної тяжкості (ст. 97, 104, 105, 107 КК); ж) спеціальної, комплексної позитивної посткримінальної поведінки в разі дотримання умов спеціальних приписів під зобов'язання звільнити особу від кримінальної відповідальності у випадках, що передбачені у ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1,

ч.  2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369 КК.

Заохочення як метод правового регулювання значною мірою відрізняється від примусу у вигляді кримінального покарання. Стимулюючі норми кримінального права заохочують громадян до поведінки, бажаної для держави і суспільства. Одні з них містяться в статтях Загальної частини (норми, що усувають злочинність діяння, добровільну відмову, дієве каяття), інші - у статтях

Особливої частини (норми про звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці). їх можна вважати паростками регулятивних норм (диспозитивності) в кримінальному законодавстві. Предметом регулятивного права є суспільні відносини, що виникають як правомірні і не розраховані на застосування негативних санкцій. При цьому слід враховувати, що вони можуть бути як владними так, і безвладними; головне, що відрізняє їх від охоронних - це незастосування санкції. Звідси можна вивести і методи, що використовуються галузями регулятивного права, а саме: добровільність, розрахованість на правомірну поведінку, загальна дозвільність, заохочення й стимулювання, переконання тощо [80, с. 74].

З огляду на викладене вважається, що керівними ідеями, принципами інституту заохочувальних норм в кримінальному законодавстві необхідно визначити: правомірність, суспільну корисність, доцільність, добровільність і своєчасність позитивної поведінки в кримінальному законодавстві.

Принцип правомірності по праву посідає перше місце у зв'язку з тим, що дотримання правових приписів, виконання особою своїх юридичних обов'язків можна розглядати як відправний момент в оцінці поведінки суб'єкта у якості правомірного, а тим більш такого, що заохочується. Правий В. В. Оксамитний у тому, що правомірна поведінка, за загальним правилом, є соціально- корисним проявом активності особистості [81, с. 31]. Правомірність охоплює значний сегмент незлочинного, який за своєю природою в соціальному і юридичному відношенні є неоднорідним. Природно, що кримінальна правомірність кореспондується кримінальній протиправності, які можуть розглядатися як парні категорії.

У заохочувальних кримінально-правових приписах моделюється, як правило, позитивна в соціальному відношенні і правомірна поведінка, яка є соціально-бажаною з точки зору кримінального закону. Правомірною в кримінальному законодавстві є вчинення особою "наднормативних" дій у стані необхідної оборони (ст. 36 КК), крайній необхідності (ст. 38 КК), затриманні особи, яка вчинила злочин (ст. 39 КК), використання свого права на позитивну посткримінальну поведінку у випадках добровільної відмови від доведення злочину до кінця (ст. 17, 31 КК), сумлінне виконання своїх правових обов'язків у зв'язку з відбуттям кримінального покарання повнолітніми (ст. 81, 82 КК) та особисті умови для неповнолітніх (ст. 97, 104, 105 КК). З цих позицій уявляється вразливою точка зору Ю. В. Голіка, який пропонує вважати заохочувальними нормами убивство і завдання тяжких тілесних ушкоджень при перевищені меж необхідної оборони при захисті від суспільно небезпечного посягання. Пом'якшення кримінальної відповідальності в цьому випадку, на його думку, стимулює і реально заохочує активну життєву позиції громадян, що виявилася в не зовсім звичному вигляді - вчиненні злочину [82, с. 48]. Логічно напрошується парадоксальний висновок, що держава стимулює злочинність як варіант позитивної поведінки. В дійсності позитивна поведінка може існувати виключно в рамках правомірного та за будь-яких обставин не може виправдовувати вчинення злочину, навіть у т. з. привілейованих складах. Отже, принцип правомірності є тією керівною ідеєю, основоположним началом, які насамперед включаються в правову оцінку поведінки суб'єкта як такого, що заохочується кримінально-правовими заходами.

Принцип соціальної корисності в інституті заохочувальних норм кримінального законодавства визначає, що на високу соціальну оцінку заслуговують такі варіанти правомірної поведінки, де поєднання суспільних і особистих інтересів носить органічний, природний характер та приводить до соціально-корисного результату. Так, суспільство зацікавлене у виконанні всіма громадянами кримінально-правових заборон; цим в значною мірою забезпечується правовий режим законності. Проте якщо хтось таки вчинює злочин, держава встановлює заохочувальній припис, модель суспільно-корисної поведінки особи, яка з власної волі не доводить початий злочин до кінця та супроводжує його усуненням кримінальної відповідальності, якщо фактично вчинене діяння не містить складу іншого злочину (ст. 17 КК). Подібними заохочувальними приписами законодавець прагне забезпечити повне, всебічне поєднання суспільних і особистих інтересів у сфері кримінально-правового регулювання, яке було б передусім взаємо корисним.

Отже, принцип соціальної корисності слід розглядати як прояв високої позитивної оцінки суспільством відповідних моделей правомірної поведінки, відповідну міру державного заохочення саме таких вчинків, діяльності, поведінки, юридичні ознаки (модель) яких чітко визначені в заохочувальній кримінально-правовій нормі. З цих позицій уявляється вразливою точка зору Р. А. Сабі- това, що соціальний стан виражений у формулі - "не порушував громадський порядок і не відзначався зразковою поведінкою" належить вважати "середньою, проміжною ланкою" між позитивною, правомірною та негативною, неправомірною поведінкою як крайніми її видами [83, с. 27].