Стосовно адміністративної відповідальності, то в Законодавствi про адмiнiстративнi правопорушення представляється  необхідно було б передбачити норму про можливість припинення справи  про  адміністративне правопорушення за примиренням сторін. При цьому очевидно, що подібним правом повинен користуватися не тільки орган (посадова особа), який вирішує справу, але й особа,  що складає  протокол  про адміністративний проступок. В даному напрямку слід було б скорегувати ст. 22 КпАП України, що дозволяє звільняти особу, яка скоїла малозначне адміністративне правопорушення, від відповідальності з винесенням усного зауваження тільки органу  (посадовій особі), уповноваженому вирішувати справу. Необхідність законодавчої реалізації принципу найбільшого сприяння індивіду в діяльності міліції потребувала порушити одну з давніх традицій радянського адміністративного законодавства, згідно з якою воно, на відміну від кримінального і цивільного законодавства, не містило норм, які мають призначення  зберігати в таємницi відомості, що відносяться до особистого життя громадян  (т.  5  ч.III Закону "Про міліцію"). Як видно, законодавець вибрав досить гуманну позицію, зобов'язавши міліцію зберігати по загальному правилу конфіденційність навіть тих ганьблюючих відомостей, які відносяться до протиправної поведінки громадянина. Згідно з подібною нормою вже не можуть вважатись правомірними дії співробітників міліції,  які сповіщають,  наприклад, сусідів і знайомих  особи,  яка профілактуться, або адміністрацію за місцем роботи про її попередню  протиправну  діяльність. Як розвиток  такої  норми  Закон  "Про  міліцію" на відміну від раніше діючого законодавства, а також всупереч пропозиціям, які  мали  місце в юридичній літературі,  не став зобов'язувати міліцію інформувати адміністрацію чи  громадські  організації підприємств, установ та організацій про осіб, якi зловживають спиртними  напоями,  споживаючих  наркотичні  препарати без призначення лікаря. Законодавець не сприйняв рекомендацію деяких вчених закріпити право міліції  інформувати  трудові  колективи про осіб,  з  вини яких виникають сімейно-побутові конфлікти.  В цьому зв'язку,  слід не перебільшувати профілактичний  ефект від доведення постанови про накладення адміністративного стягнення до відома  адміністрації  чи  громадської організації за місцем роботи, навчання чи проживання правопорушника [238], i взагалі зняти з міліції цей обов'язок.

Посилення соціального контролю за діяльністю міліції.

Це направлення деетатизації міліції передбачає в себе перш за все розповсюдження судового контролю на всю сферу  зовнішньовладної діяльності міліції. Встановлення повного, не обмеженого, на відміну від того, що було до ціх пір, судового контролю за діяльністю міліції являється суттєвим засобом стримування міліцейського свавілля. Без такої гарантії забезпечення прав громадян не  може  формуватися  повноцінне  цивільне суспільство. Проблема ця актуальна також з точки зору громадян, так як тільки трохи більше десяти відсотків їх рахують, що зловживання службовим  станом серед працівників міліції бувають рідко. Більшість (понад шiсдесят відсотків) рахують, що такі випадки бувають часто. Із встановленням певного судового контролю міліція не так часто буде стикатися зі скритою протидією її діяльності. Зникне та традиція минулих років, коли дії міліції не підлягали (чи підлягали в дуже обмежених рамках) публічному обговоренню. У кінцевому результаті це буде сприяти набуттю міліцією авторитету, який необхідний їй для того, щоб діяти ефективно і поповнювати свій особовий склад гiдними кандидатами. "Запуск" механізму всебічного судового контролю за  міліцейською  діяльністю в деякій мірі забезпечив закон про  оскарження в суд дій і рішень, які порушують права і свободи громадян. Посилення соціального контролю  за  діяльністю міліції передбачає не тільки підвищення судових гарантій забезпечення прав громадян, але й надання їм юридичної можливості самостійно,  не звертаючись до оскарження, захищати свої права і свободи від свавільних дій міліції [16]. Згідно Закону "Про міліцію" (ст. 20 ч.II) обов'язковими для виконання є тільки законні  розпорядження і вимоги співробітників міліції. Звідси  логічно було б зробити висновки, що громадянину дозволяється не виконувати незаконні вимоги співробітника міліції, навіть більше того, чинити опір, не перевищуючи межі необхідної оборони, їх примусовому здійсненню.

Те, що кожна людина має право захищати свої права, свободи і законні інтереси усіма засобами, які не вступають в протиріччя з законом,  не підлягає сумніву. Але залишається  неясним  питання:  чи всілякій вимозі або дії співробітника міліції, яка здається незаконною громадянинові, він має право виявляти непокору або чинити опір.

Результати опитування  більш  як  двухсот  начальників міських та районних відділів внутрішніх справ свідчать, що на думку десяти відсотків громадяни взагалі не мають право виявляти непокору або чинити опір працівникам міліції. Так рахують i деякi керiвники. Громадянин повинен підкоритися, а потім оскаржити незаконні дії чи вимоги [17]. Усього чотири процента опитуваних відповіли, що громадянин  має  право протидіяти по відношенню до будь-якої  вимоги чи дії співробітника міліції, яке він рахує незаконним. Більшість опитуваних (вiсiмдессят шiсть відсотків) вважають, що громадянин має таке право по відношенню тільки  явно незаконних дій співробітника міліції.

Думка десяти відсотків опитуваних вступає в протиріччя з Законом "Про міліцію". Думка чотирьох відсотків теж не базується на законі і не витримує  простої  критики. Ставити розсуд міліції, на якій лежить відповідальність за виконання службових обобв'язків, в залежність від розсуду осіб,  чия поведінка являється об'єктом  дії управління,  -  значить повністю паралізувати її діяльність  спiвробiтника мiлiцiї. Неважко  собі  уявити,  на що б перетворилась, наприклад, діяльність дорожньої міліції і наскільки безпечно стало б на дорогах і вулицях, якби водій вирішував сам, потрібно йому підкоритись вимозі співробітника міліції про зупинку чи ні. На жаль думку про протидію міліції в залежності від розсуду громадянина підтримують і деякі вчені [93].

Але більшість вчених, практиків, судові органи мають впевненість, що громадянин може протидіяти вимогам і діям працівників міліції, але тільки тим з них, які явно незаконні. Ця  думка не нова. У свій час С.В.Серегін відмічав, що "активний чи пасивний опір ... може мати місце тільки  у відношеннi до явно неправильних з зовнішньої сторони чи по формі дій, розпоряджень та приписів. В цьому суть закономірної покори на відміну від безумовної чи пасивної покори,  несумісної з поняттям про політико-громадську свободу" [182]. На нашу думку, яка все ж є полемiчною [112], поняття не законної вимоги або дії співробітника міліції має більш  широкий, ніж у С.В.Серегіна, зміст, включаючи всі ті акти, які суперечать чітко визначеним правовим нормам,  що не допускають адміністративного розсуду. Явно незаконними, зокрема, слід вважати вимоги і  дії співробітника міліції, які відносяться до повноважень іншого органу, наприклад, суду чи прокуратури (виселення, наприклад, із житлового помешкання). Явно незаконнi слід розцінювати вимоги і дії співробітника міліції, які ніхто і ні за яких обставин не має право вимагати чи здійснювати (як правило це злочинні дії,  наприклад, тортури до затриманих). 

Явно  незаконними вважаються також вимоги і дії співробітників міліції при відсутності чітко вказаних в законі обставин [177]. Явно незаконними слід розглядати вимоги і дії, які мають місце при порушенні встановлених законом норм і порядку (наприклад, затримана жінка може протидіяти особистому огляду співробітником міліції - чоловіком).

Посилення соціального контролю за діяльністю міліції  передбачає також втілення порівняно нової її форми  -  право громадян на інформованість. У взаємовідносинах міліції і громадян адміністративна тайна, звичайно, мала і зараз має статус правила. У практиці   адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції непоодинокі випадки порушення ст. 5 ч.IV Закону "Про міліцію", яка зобов'язує працівників міліції давати пояснення  громадянам з приводу порушення їхнiх прав та свобод.  Відмова чи ухилення співробітників міліції від пояснень громадянам нерідко провокує останніх на протидію міліції. З метою попередження подібних випадків доцільно було б встановити в Кодексі про адміністративні правопорушення, що порушення згаданої норми може бути визнано обставиною, що пом'якшує вину, або такою, що взагалі виключає адміністративну відповідальність.

Через різноаспектнiсть  міліцейської діяльності важко виробити загальну формуліровку   роз'яснення прав і обов'язків.  Разом з тим дещо можна позичити з досвіду США і доповнити Закон "Про міліцію", а також Кодекс України про адміністративні правопорушення, як це пропонують деякі автори [202].

Доцільно було  б зобов'язати міліцію на вимогу громадянина надавати йому можливість ознайомлення з відомостями про нього,  які зберігаються в її інформаційних системах, в межах, які гарантують збереження службової таємниці та додержання інтересів інших осіб. Подібний обов'язок передбачений, зокрема, естонським і литовським законами про поліцію. Посадові особи нерiдко вдаються до примусу там, де потрiбно дiяти переконанняими [107].

Соціалізація критеріїв оцінки діяльності міліції. В юридичній літературі справедливо відмічається, що хоча державний орган покликаний забезпечувати державні інтереси, але у нього як у організованої  визначеним  чином і наділеної  відповідними повноваженнями групи людей є і  свій  власний  інтерес. Він вельми  прозаїчний - досягнення високих показників у роботі, від яких залежить оцінка їхньої діяльності і які мають  значущi для них наслідки. Власний інтерес може увійти в протиріччя з державним, якщо у критеріях оцінки діяльності  органу державний інтерес відбивається спотворено [50]. Подібне протиріччя  дуже  характерне для міліції. Її керівництво має можливість оцінювати роботу підлеглих тільки опосередковано по результатах  цієї  роботи, наприклад, по кількості  складених протоколів про адміністративні правопорушення. У той же час особливість міліцейської роботи полягає  в тому, що, як показує практика, кількісні і якісні стандарти "хорошої" міліцейської роботи виробити  неможливо. Адже неможливо серйозно стверджувати,  що накладення штрафу,  складання протоколу за адміністративний проступок, затримання, встановлення адміністративного нагляду завжди можна визнати за краще всіх інших варіантів міліцейської реакції. Але i зараз оцiнка діяльностi міліції провадиться за такими критерiями. При цьому не слід думати, що самі працівники міліції задоволені такою практикою. З використанням таких критеріїв  відбувається  іноді  планування  роботи міліції, а також встановлюються мінімуми, свого роду  міліцейські "квоти".