У підрозділі 1.5. вже зазначалося, що одним з елементів системи державного управління національною інформаційною сферою є взаємозв'язки між суб'єктами та об'єктами управління. У підрозділі 2.3 доведено, що ці зв'язки мають інформаційний характер. Вважаємо актуальним і доцільним розглянути підхід, що пов'язаний із системним поглядом на нормативно-правове регулювання інформаційних відносин. Правове регулювання інформаційних відносин підпорядковано тим же закономірностям, що і регулювання інших видів суспільних відносин. Правове регулювання приходить на зміну регулювання будь-яких відносин за допомогою інших соціальних норм: моральних, релігійних, технічних і ін. Це відбувається в зв'язку з тим, що ці, часто слабко гарантовані, соціальні регулятори перестають робити належний, об'єктивно необхідний суспільству регулятивний вплив, що виявляється в дестабілізації суспільних відносин. Але, яким чином і в якому напрямку організовувати нормативний матеріал, щоб його вплив на відповідні суспільні відносини був оптимальним? Очевидно, що для цього необхідно з'ясувати спочатку причину, за якою взагалі з'явилося правове регулювання таких відносин, тобто причину їх суспільної значимості.

Отже, інформаційні відносини займають особливу нішу у функціонуванні суспільних механізмів. Споконвічно закладений як одна з конституційних основ українського суспільства ідеологічний плюралізм (ст. 15 Конституції України) і інформаційні права громадян (ст. 34) покликані гарантувати стабільний політичний і соціально-культурний розвиток суспільства. Досягнення такого значного ефекту можливо завдяки лише єдиній ознаці інформаційних відносин – їх масовості. Так, якби механізм циркуляції інформації не торкався широких прошарків громадськості, зв'язку держави з суспільством, то навряд чи б інформаційні відносини взагалі набули будь-коли загальносоціальну значимість і, як слідство, виникала необхідність у їх правовому регулюванні. У визначенні правового режиму масової інформації принципове значення мають два взаємозалежних її аспекти: якісний і кількісний. Якісний аспект розкриває масовість інформації як інформації суспільної, загальної для всіх, загальнодоступної, відкритої; кількісний – як інформації, що поширюється для широкої мережі споживачів, користувачів інформації. Кількісний аспект похідний від якісного. Так, призначена для необмеженого кола осіб інформація, яка не користується попитом, може мати дуже малу кількість споживачів, або не мати їх взагалі, і проте залишатися масовою. Однак подібна ситуація повинна бути винятком, інакше не було б ніякого резону передбачати особливе положення ЗМІ, особливий статус журналіста в теперішньому його вигляді або взагалі визначати режим масової інформації правовими рамками. Тому, визнаючи, що усе, крім конфіденційних і секретних відомостей, є масовою інформацією, ми припускаємо і кількісну масовість такої інформації.

Необхідно зауважити, що ознака масовості інформації є лише статистичним показником реального процесу інформаційної циркуляції, індикатором значимості інформаційних відносин, що розкриває статистичну інформаційну картину суспільства. Тепер же цю вирішальну для правового регулювання інформаційних відносин ознаку масовості інформації необхідно простежити в динаміці, тобто розглянути особливості самого інформаційного обміну, оскільки право регулює саме відносини, а не статику відносин. Стандартний цикл руху інформації можна уявити у вигляді найпростішої формули: виробництво – розповсюдження – споживання. Широке правове регулювання розповсюдження інформації разом із нормами, що стимулюють виробництво якісної інформаційної продукції і сприяють вихованню гідної культури споживання, складає основу організаційного і правового положення суб'єктів інформаційних відносин і правового режиму інформаційної циркуляції. Переважна частка правових норм стосується стадії розповсюдження, тому що саме тут процес прямування масової інформації і виявляється повною мірою. Проте, і в інші ланки інформаційного циклу частково проникають правові норми. У галузі створення інформаційної продукції неможливо поки що передбачити будь-які серйозні заходи щодо правового обмеження її виробництва в будь-якому вигляді, оскільки це справедливо викликає обвинувачення в цензурі. Саме тому контроль за громадською моральністю, наприклад, винесено у стадію розповсюдження інформації. Проте, хоча тут у первинній стадії і діє принцип некараності думок, можна припускати негативне відношення суспільства, яке виражене в законодавстві, до того, щоб мати цілі, скажемо, що спрямовані на розпал расової розбіжності. Поширення таких ідей, що матеріалізовано, наприклад, у факті створення відповідних політичних партій і громадських організацій (ст. 37 Конституції України) і зовсім забороняється, що, у свою чергу, позбавляє стимулів створювати такого роду інформаційну продукцію. Проте, правове регулювання присутнє і на цій стадії інформаційного виробництва, правда, не у вигляді норм охоронної властивості (про що вже йшлося), а у вигляді регулятивних норм, що сприяють створенню  організаційних та економічних передумов розвитку та удосконалюванню інформаційного виробництва.

У галузі ж інформаційного споживання введення будь-яких обмежень до діючих результатів, як показують численні практичні приклади, призвести не може, і всі правові зусилля знову ж переносяться на центральну стадію інформаційної циркуляції – стадію розповсюдження інформації. Проте, і тут не можна говорити, що регулятивна спроможність права цілком виключається в інформаційному споживанні. Питання полягає лише в тому, що правові норми, які не спроможні ефективно впливати на характер інформаційного споживання безпосередньо в інформаційній сфері, можуть успішно вирішувати поставлені завдання через призму регулювання інших за характером суспільних відносин. У даному випадку мається на увазі правове регулювання в галузі освіти і просвітництва як підростаючого покоління, так і громадськості в цілому. Стадію розповсюдження інформації можна класифікувати за ознаками засобу розповсюдження наступним чином:

• безпосереднє розповсюдження, коли творець інформаційного продукту або  його інтерпретатор впливає на споживача безпосередньо. Сюди можна віднести власне спілкування, передачу ідей у виховній та освітній сфері, мітинги, театралізовані вистави та інші культурні заходи. Правовим регулюванням цей вид розповсюдження потоків інформації практично не порушений;
• опосередковане розповсюдження, коли між творцем інформаційного продукту (або інтерпретатором) і споживачем знаходиться механізм (система механізмів) або інший засіб фіксації і передачі інформації, наявність яких визначає масовість таких інформаційних відносин.

Історичний розвиток технологій розповсюдження інформації наочно показує зростання масовості інформаційного обміну, отже, і значимості інформації в суспільстві. Це, у свою чергу, як вже говорилося вище, є індикатором необхідності правового регулювання. Негативні прояви масового інформаційного обміну, починаючи з непропорційного ціннісного зсуву в суспільстві, що призводить до соціальних антагонізмів, і закінчуючи окремими випадками дифамації і посягань на таємницю приватного життя громадян, можуть ліквідуватися як за допомогою механізмів громадянського суспільства, так і прямим регулятивним державним втручанням. Оскільки про ефективність першого засобу для української дійсності говорити ще передчасно, варто переважно приділяти увагу удосконалюванню механізмів правового регулювання процесів інформаційного обміну.

Щоб належним чином систематизувати усі види форм розповсюдження інформації, абстрагуємося від понять "засоби масової інформації", "засоби масової комунікації" тощо, а будемо вживати термін "інформаційні засоби". Інформаційні засоби – це такі засоби, що дають найбільш потужні потоки інформації, яка споживається в суспільстві, тобто засоби, що визначають масовість інформації. Конкретна правова модель, що закріплює місце інформаційних засобів у суспільстві, буде випливати із суміщення особливостей історично сформованого технологічного типу розповсюдження інформації для кожного виду інформаційних засобів з основними питаннями соціальної взаємодії інформації, що поширюється таким чином, з політичною, економічною і культурною сферою відносин. Класифікація правових моделей регулювання інформаційних засобів будується за убуванням загальносоціальної значимості. Проілюструвати це можна на прикладі найбільш яскравих соціальних ознак споживання інформації кожного інформаційного засобу. Ці ознаки і визначають специфічне правове регулювання кожного типу розповсюдження інформації [3, c. 218-221]. Наведемо класифікацію моделей регулювання інформації.

І категорія – телебачення і радіо.

ІІ категорія – комп'ютери, що залучені до глобальних і локальних інформаційних мереж. Необхідність правового регулювання інших видів розповсюдження інформації, що виникають різним чином з I і II категорій, будуть залежати від темпів технологічної конвергенції. Проте, можна говорити, що базові соціальні ознаки цих категорій, що викликають необхідність правового регулювання, виявляться вірними і для нових форм розповсюдження інформації: цифрове кабельне, комп'ютерне, супутникове телебачення і радіо.

III категорія – друковані засоби інформації (газети, журнали, альманахи і т.ін.).

IV категорія – кіно - і відеопродукція, книги, компакт-диски, аудіокасети і т.ін. (тобто об'єкт, що містить в собі інформаційний продукт, по-перше, як правило, пов'язаний із трудомісткими витратами на виготовлення і, по-друге, розповсюджується за допомогою ємних матеріальних носіїв, що пересуваються).

V категорія – плакати, стенди, календарі та інші зображення і тексти рекламного, пропагандистського, агітаційного й іншого характеру (наприклад, зовнішня реклама на автобусах, тобто "мертва картинка", а також інформаційне табло).

Саме за такими технологічними видами передачі інформації класифікується складний механізм її опосередкованого розповсюдження. В залежності від того, наскільки гостро в суспільстві переломлюються ці техніко-технологічні особливості передачі інформації, можна міркувати і про спрямованість правових регулятивних зусиль. Якщо брати до уваги типологію, що викладена вище, то не виникає великих труднощів в оцінці прогалин українського інформаційного законодавства. Аналіз нормативно-правових актів у сфері ЗМІ також дозволяє прийти до аналогічного висновку. Так, деякі питання правового регулювання I і III категорій інформаційних засобів усе ж знайшли відбиток у нормативно-правових актах. Саме тяжке становище спостерігається з правовим регулюванням II категорії інформаційних джерел, що має реальну перспективу посісти перше місце в розповсюдженні інформації в суспільстві. Актуальність розв'язування цієї проблеми визначається також і тим, що на шляху побудови демократичного, соціального, правового суспільства в Україні необхідно розвивати й удосконалювати всі демократичні механізми, у тому числі і механізм реалізації права громадянина на інформацію, ефективність якого багато в чому залежить від державної інформаційної політика у відношенні II категорії інформаційних засобів, яка на цей час не розглядається в законодавстві як засіб масової інформації. Вирішити цю проблему, на нашу думку, можна з прийняттям комплексного закону, який би врегулював відносини в сфері телекомунікацій (або електрозв'язку). Деякі аспекти правового регулювання II категорії розглянемо нижче. Стосовно V категорії моделей можна констатувати, що вона зараз не розглядається як засіб масової інформації.