2) порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного та комунального житлового фонду. Порядок формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій та типовий договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій визначено постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. № 560;

3) відносини щодо забезпечення громадян жилими приміщеннями в будинках житлово-будівельних кооперативів (ЖБК) і користування ними. Правила обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК, Примірний статут ЖБК, що регулюють порядок обліку, створення та діяльності кооперативів, права та обов’язки членів кооперативу визначені постановами Ради Міністрів УРСР: постанова Ради Міністрів Української PCP і Українська республіканська рада професійних спілок «Про затвердження Правил обліку громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу» від 5 червня 1985 p. № 228, постанова Ради Міністрів Української PCP «Про затвердження Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу» від 30 квітня 1985 р. № 186, постанова Кабінету Міністрів України «Про дальший розвиток житлово-будівельної (житлової) кооперації» від 20 жовтня 1992 р. № 593;

4) порядок користування жилими приміщеннями в будниках (квартирах) приватного житлового фонду, зокрема права членів сім’ї власника квартири (будинку), відносини, що виникають у разі користування жилими приміщеннями за умовами договору найму, а також забезпечення жилими приміщеннями громадян, будинки яких підлягають знесенню. Але це правове регулювання носить фрагментарний характер. Водночас є низка нормативно-правових документів (у тому числі Цивільний кодекс України тощо), що регулюють відносини власності на житло: закони України «Про заставу» від 3 жовтня 1992 р. № 2654-XI1, «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 р. № 1875-IV, «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р, № 978-IV;

5) відносини щодо забезпечення схоронності житлового фонду, але забезпечення його схоронності та утримання здійснюються відповідно до Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинкової території, затверджених постановою Кабінету Міністрів України майже через десять років після прийняття Житлового кодексу (8 жовтня 199  р. за № 572), та Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» (опублікованого 4 січия 2002 р. ) майже через 20 років після прийняття ЖК;

6) щодо житла спеціального призначення: постанова Ради Міністрів Української PCP «Про затвердження Правил обміну жилих приміщень в Українській PCP» від 31 січня 1986 р. №31, постанова Кабінету Міністрів України «Про службові жилі приміщення» від 4 лютого 1988 р. № 37, постанова Ради Міністрів Української PCP «Про затвердження Примірного положення про гуртожитки від 3 червня 1986 р. № 208;

7) доповнення нормативної бази житлового законодавства законами, спрямованими на соціальний захист населення: «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», «Про житловий фонд соціального призначенням тощо;

8) забезпечення державою військовослужбовців жилими приміщеннями відповідно до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ;

9) щодо оплати житла: закони України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 p. № 1875-IV, «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р. № 978-IV, постанова Ради Міністрів УРСР «Про затвердження Правил бронювання жилих приміщень в Українській РСР» від 9 вересня 1985 р. № 342, розпорядження Кабінету Міністрів України «Про бронювання та придбання жилих приміщень для осіб, які мають право на громадянство при поверненні в Україну» від 24 січня 1997 р. № 44-р, Закон України «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги» від 13 листопада 1996 p. № 486/96-ВР.

Отже, все це підтверджує нагальну потребу в новому кодифікованому законодавчому акті, який регулюватиме всі відносини, що випливають із житлової сфери та регулюються різними розгалуженими нормативними актами, прийнятими у різний час – час стрімкої трансформації економіки та суспільства. Цей комплексний нормативний документ повинен бути актом прямої дії, а кількість статей, що мають відсильний характер, – мінімальною. До компетенції Кабінету Міністрів України може бути віднесено тільки визначення механізмів (процедурних та процесуальних норм) реалізації норм права, а не визначення додаткових матеріальних норм, як це здійснюється нині.

Правове регулювання житлових правовідносин, що випливають з права власності, повинне залишатися в компетенції Цивільного кодексу, Закону України «Про власність» тощо.

Нормативну базу з житлового права поповнюють укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародио-правові договори. Вони стають невід’ємною частиною її законодавства з житлових питань, доповнюючи останнє обов’язковими нормами, особливо в частині забезпечення захисту права власності, спрямовуючи подальший розвиток на шляху гармонізації законодавства України із законодавством Європейського Союзу.

Відповідно до статей 6 і 7 Закону «Про правонаступництво України»[29] від 12 вересня 1991 р. за № 1543-ХІІ Україна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською PCP до проголошення незалежності України, а також стала правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу PCP, що не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Україна як самостійна держава проголосила визнання загальнолюдських цінностей, а тому зобов’язалася дотримуватися загальновизнаних принципів міжнародного права. Стаття 193 Житлового кодексу та ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України»[30] визначають пріоритет міжнародних договорів. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, аніж передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

До таких договорів належать, передусім, договори, які визначають природні права людини на житло, що включає, в тому числі, право на життя, ім’я, здоров’я, гідність, забезпечення отримання належних умов і засобів існування для себе та сім’ї тощо. Серед таких Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.[31], у ст. 8 якої зазначено, що кожна людина має право на повагу до її особистого та сімейного життя, житла та таємниці листування. Держава не може втручатися у здійснення цього права, інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Європейський суд ухвалив, що житлом можна вважати, згідно зі ст. 8, облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням вимог національного законодавства. Особа також може оскаржувати порушення права на житло, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу («Ментес проти Туреччини», 1997 р.)[32]. Нарешті суд ухвалив, що до сфери застосування ст. 8 належать також офісні приміщення (Німец проти Німеччини, 1992 р.)[33]. Право на достойне житло – це право будь-якої людини. Забезпечення житлом є життєвою необхідністю і одним із головних прав громадян незалежно від рівня економічного розвитку держави. У зв’язку з цим ст. 25 Загальиої декларації прав людини[34] визначає, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який включає харчування, одяг, житло.

До міжнародно-правових документів у житловій сфері слід віднести й інші зобов’язання держави.

Згідно зі ст. 16 Конвенції про права дитини[35] жодна дитина не може бути об’єктом свавільного та незаконного втручання в здійсненння її права на недоторканність житла.

Метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу шляхом, зокрема, захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод людини.

Європейська соціальна хартія (переглянута) 3 травня 1996 р.[36] ставить за мету запровадження усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, досягнення умов, за яких може ефективно здійснюватися право кожної людини на житло.

Відповідно до Конвенції про статус біженців[37] визначається що оскільки житлове питання регулюється законами, держава зобов’язується надавати біженцям, які законно проживають на її території, найсприятливіше правове становище, у будь-якому разі положення не менш сприятливе, ніж те, яким звичайно користуються іноземці за таких самих обставин.

Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, не можна застосовувати закон, який регулює правовідносини у житловій сфері інакше, ніж зазначено у міжнародному договорі. Так, відповідно до ст. 32 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах[38], правовідносини батьків і дітей регулюються законодавством тієї держави, на території якої постійно проживають діти, і спори щодо них підсудні суду цієї держави. Водночас міжнародні договори застосовуються лише тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Це правило не знайшло свого відображення у новому Житловому кодексі що, можливо, стало підставою для вотування його Президентом України.