Заявниця ж просила встановити факти: примусового вивезення на територію Німеччини; місця тримання; терміну перебування; експлуатації як працівника промисловості - з метою отримання від створеного у ФРН Фонду "Пам'ять, відповідальність і майбутнє" компенсаційних виплат, а не встановлення трудового стажу для призначення пенсії.

Згідно із Законом ФРН про застосування федерального фонду, який набув чинності 12 серпня 2000 р., право на одержання компенсації в німецьких марках різної кількості мають жертви нацизму, які були живими станом на 15 лютого 2000 р., і зокрема примусові працівники промисловості, сільського, комунального і домашнього господарства. Претенденти протягом восьми місяців повинні подати відповідні заяви та копії необхідних документів. За відсутності необхідних доказів Закон ФРН допускає можливість одержання виплати за рішенням органу соціального захисту населення або суду на підставі показань свідків.

Управління праці та соціального захисту населення Макарівської районної держадміністрації додало до справи копію рішення від 12 квітня 2001 р. про відмову у встановленні факту перебування на примусових роботах у Німеччині на підставі опитання свідків.

Згідно з ЦПК України справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення майнових прав громадян, за неможливості одержання заінтересованими особами відповідних документів у адміністративному порядку розглядаються судовими органами.

Закриваючи провадження у справі в частині встановлення факту, що має юридичне значення, суд порушив вимоги ЦПК, тому судова палата з цивільних справ Верховного Суду України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій в частині встановлення факту перебування на примусових роботах скасувала, а справу в цій частині передала на новий розгляд до суду першої інстанції¹.

Згідно з ч. 3 ст. 256 ЦПК не підлягають судовому розгляду в окремому провадженні справи про встановлення факту належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану, оскільки ці питання вирішуються органом, який видав відповідний документ. При цьому, як бачимо, згідно з п. 6 ч. 1 ст. 256 ЦПК суд може встановлювати факт належності особі документів, які не є такими, що посвідчують особу, наприклад, довідок про поранення чи перебування в госпіталі у зв'язку з пораненням, повідомлення військових частин, військкоматів та інших органів військового управління про загибель чи пропажу безвісти у зв'язку з обставинами воєнного часу, а також заповіту, страхового свідоцтва (поліса), ощадної книжки, трудової книжки, іншого документа про трудовий стаж тощо.

Згідно із закріпленим у ч. 6 ст. 235 ЦПК загальним правилом, зумовленим правовою природою окремого провадження, та ч. 4 ст. 256 ЦПК у разі виникнення під час розгляду справи у порядку окремого провадження спору про право суд має залишити заяву без розгляду і роз'яснити заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах, тобто справа має розглядатися в позовному провадженні. Якщо при відкритті провадження із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі (ч. 4 ст. 256 ЦПК).

На необхідність дотримання цієї вимоги закону звернув увагу Пленум Верховного Суду України у постанові від 31 березня 1995 р. № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення", зазначивши, що у разі, якщо при відкритті провадження або розгляді справи про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересованими особами буде заявлено спір про право, або суд дійде висновку, що встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, він повинен відмовити у прийнятті заяви і відкритті провадження по справі або залишити прийняту заяву без розгляду^[195].

Наприклад, Т. звернулася до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин. Заявниця посилалася на те, що після смерті її сестри відкрилася спадщина на частку жилого будинку та грошовий вклад. Заявниця не може одержати в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину, оскільки у свідоцтвах про народження її та сестри різні записи про прізвища та по батькові. Справа розглядалась неодноразово. Останнім рішенням суду заява Т. задоволена, вона визнана рідною сестрою О. Верховний Суд України відмінив ухвалені рішення на підставі того, що вони не відповідають вимогам ЦПК України, відповідно до яких у разі виникнення спору про право при розгляді справи в порядку окремого провадження суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах. Такі наслідки настають як при заяві вимог про вирішення спору про право, що порушені заінтересованими особами, так і тоді, коли суд сам дійде висновку про наявність такого спору. Судом при вирішенні справи не було дотримано цих вимог закону, не враховано, що на майно, яке залишилося після смерті О., вже видано свідоцтво про право на спадщину державі. За таких обставин заява Т. підлягала залишенню без розгляду із роз'ясненням їй права звернутися на загальних підставах із позовом^[196].

По іншій справі колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, скасувавши рішення Гагарінського районного суду м. Севастополя від 25 березня 2008 р. та ухвалу апеляційного суду м. Севастополя від 17 липня 2008 р., заяву про встановлення факту родинних відносин на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК залишила без розгляду, зазначивши, що під час розгляду справи судом першої інстанції було встановлено, що заявниця пов'язує встановлення факту родинних відносин із подальшим вступом у спадщину, щодо якої існує спір^[197].

При визначенні юрисдикції суду щодо встановлення фактів, які мають юридичне значення, цікавою також є інша справа. Так, у лютому 2006 р. С., вважаючи, що фактично прийняла спадщину після

смерті матері, яка померла у лютому 2005 р., звернулася до суду з заявою про встановлення факту прийняття спадщини, пославшись на те, що вона в шестимісячний строк, встановлений законом, не зверталася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, але постійно проживала у будинку, який належав матері, та продовжує там проживати. Суд, розглянувши справу, залишив заяву без розгляду, оскільки встановлення цього факту пов'язане з вирішенням спору про право на спадкове майно. Суд апеляційної інстанції скасував зазначене рішення та відмовив у відкритті провадження по справі з таких підстав. Перелік справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, закріплено у ч. 1 ст. 256 ЦПК, але встановлення факту прийняття спадщини він не містить. Порядок здійснення права на спадкування регламентовано главою 87 ЦК України. У разі пропуску встановленого ч. 1 ст. 1270 ЦК шестимісячного строку для прийняття спадщини відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України суд за позовом спадкоємця може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Таким чином, заява про встановлення факту прийняття спадщини не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Суддя на підставі п. 1 ч. 1 ст. 122 ЦПК повинен був відмовити у відкритті провадження по справі, а не залишити заяву без розгляду¹.

На нашу думку, по цій справі не відповідають чинному законодавству рішення, ухвалені судами обох судових інстанцій. Відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК суд залишає заяву без розгляду, якщо при розгляді справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження.

Судом першої інстанції було встановлено, що заявниця звернулася з вимогою про встановлення факту прийняття спадщини з метою оформлення права на спадщину, пославшись на те, що в шестимісячний строк, встановлений законом, вона не звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, але фактично її прийняла. Виникнення спору про право в суді доведено не було, тому підстави для залишення заяви без розгляду в даному випадку відсутні.

Суд апеляційної інстанції при вирішенні справи виходив із того, що у закріпленому ч. 1 ст. 256 ЦПК переліку фактів, що мають юридичне значення, які можуть бути встановлені у судовому порядку, факту прийняття спадщини не зазначено. Встановлення в порядку окремого провадження інших фактів, від яких залежать виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК може здійснюватись, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Такий порядок, на думку суду апеляційної інстанції, визначено гл. 87 ЦК України, зокрема ч. 3 ст. 1272 ЦК. Утім жодною із судових інстанцій не було враховано, що відповідно до ч. 3 ст. 1268 чинного ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї. Згідно з п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" заява про встановлення факту прийняття спадщини та місця його відкриття може бути розглянута судом у порядку окремого провадження, якщо орган, який вчинює нотаріальні дії, не вправі видати заявникові свідоцтво про право на спадщину через відсутність або недостатність документів, що необхідні для підтвердження факту вступу в управління або володіння спадковим майном^[198].

У тому разі коли всі необхідні документи були, але у видачі свідоцтва про право на спадщину відмовлено, заінтересована особа може оспорювати відмову вчинити нотаріальну дію (ст. 50 Закону України від 02.09.1993 р. № 3425-ХІІ "Про нотаріат").

Крім того, відмова у відкритті провадження у справі після скасування оскаржуваного рішення не входить до повноважень суду апеляційної інстанції (ст. 307 ЦПК), у разі відкриття провадження у справі із порушенням закону суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції, має закрити провадження у справі (ч. 1 ст. 310 ЦПК).

Підсудність справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, визначена законом з урахуванням інтересів заявника. Місце виникнення або реєстрації факту, що має юридичне значення, не впливає на визначення підсудності. Згідно із ст. 257 ЦПК ці справи розглядаються судом за місцем проживання заявника. Місце проживання фізичної особи визначається за правилами, встановленими ст. 29 ЦК України. Певні особливості має визначення підсудності цієї категорії справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами. Згідно з ч. 2 ст. 257 ЦПК підсудність справ за заявою громадянина України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, визначається за його клопотанням ухвалою судді Верховного Суду України.

Заявниками можуть бути фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фактів, оскільки від цього залежить можливість реалізації їх суб'єктивних прав. Заінтересованість особи у встановленні факту, що має юридичне значення, зумовлюються, таким чином, настанням правових наслідків, які норми матеріального права пов'язують із цим фактом.

Заява про встановлення факту, що має юридичне значення, повинна відповідати як загальним вимогам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим ст. 119 ЦПК, так і спеціальним вимогам, які передбачені законом.

Відповідно до ст. 258 ЦПК у заяві повинно бути зазначено: