1.  який факт заявник просить встановити та з якою метою;
2.  причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують даний факт;
3.  докази, що підтверджують факт.

Передусім необхідно зазначити мету встановлення відповідного факту, що має юридичне значення, яка мусить мати правовий характер, слід обґрунтувати неможливість відновлення втрачених документів, які підтверджують факт, встановлення якого вимагає заявник, та надати на підтвердження цього відповідні докази, якими доводяться викладені в заяві обставини. У випадку, коли заявник не має можливості додати до заяви докази на підтвердження обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, суд за його клопотанням або з власної ініціативи може їх витребувати (ч. 2 ст. 235 ЦПК).

Заява, яка подана без дотримання зазначених у законі вимог, залишається без руху із наданням заявникові строку для виправлення недоліків. Якщо недоліки заяви не будуть усунені, заява вважається неподаною і повертається заявнику, що оформлюється мотивованою ухвалою судді.

Після відкриття провадження у справі суддя зобов'язаний провести певні підготовчі дії: з'ясувати коло осіб, які можуть бути заінтересовані у вирішенні справи і підлягають повідомленню або виклику в судове засідання; визначити предмет доказування у справі, перевірити належність та допустимість наданих суду доказів та витребувати додаткові докази, які необхідні для розгляду справи.

Коло заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залежить від мети встановлення юридичного факту. Ними можуть бути особи, правовідносини яких із заявником залежать від факту, що підлягає встановленню (наприклад, у справах про встановлення факту прийняття спадщини, про встановлення факту перебування на утриманні померлої особи для отримання спадщини заінтересованим особами будуть інші спадкоємці). Визначення предмета доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, залежить від того, який саме факт потрібно встановити. Наприклад, суд має право встановити факт належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаними у свідоцтві про народження або у паспорті. У цьому випадку суд може встановити саме факт належності правовстановлюючих документів, а не тотожність осіб, якщо в належних особі документах її прізвище, ім'я та по батькові зазначені по-різному.

При визначенні предмета доказування за цією категорією справ також необхідно враховувати норми матеріального права, що регулюють правовідносини, потенційними суб'єктами яких можуть стати заявник та заінтересовані особи в разі встановлення судом юридичного факту і реалізацією заявником належного йому суб'єктивного права. Наприклад, встановлення факту перебування особи на утриманні померлого має значення для одержання спадщини, призначення пенсії або відшкодування шкоди у випадку втрати годувальника, якщо допомога, яка надавалася померлим, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. За загальним правилом право на пенсію в разі смерті годувальника мають непрацездатні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні (ст. 37 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення"). Коло суб'єктів, які належать до непрацездатних членів сім'ї померлого, визначені законом. Зазначені факти і становлять предмет доказування по цих справах. Однак залежно від мети встановлення факту перебування на утриманні до предмета доказування мають бути включені й інші факти. Так, для встановлення факту перебування на утриманні з метою оформлення права на спадщину необхідно, щоб утриманець був неповнолітнім або непрацездатним на день смерті спадкодавця і перебував на утриманні останнього не менше п'яти років незалежно від того, чи є він членом сім'ї померлого (статті 1264, 1265 ЦК). Для встановлення факту перебування на утриманні при відшкодуванні шкоди у разі втрати годувальника не має значення, чи перебував непрацездатний утриманець у родинних чи шлюбних відносинах з годувальником та протягом якого терміну він перебував на утриманні. Відповідно до закону, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, за формою і змістом повинно відповідати загальним та спеціальним вимогам закону. Відповідно до загальних вимог рішення суду про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має бути законним та обґрунтованим, тобто ухваленим із дотриманням норм матеріального та процесуального права. Обґрунтованість рішення зумовлюється встановленням всіх обставини, від яких залежить настання правових наслідків, пов'язаних із цим фактом. При задоволенні заяви в рішенні повинно зазначатися, який факт, що має юридичне значення, встановлено судом, мета його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт. Слід зазначити, що при розгляді справ окремого провадження загальні правила про розподіл судових витрат не застосовуються. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не передбачено законом (ч. 7 ст. 235 ЦПК).

Судове рішення, яким встановлено факт, що підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання після набрання рішенням законної сили. Рішення, що не відповідають зазначеним вимогам, можуть бути оскаржені та скасовані у передбаченому законом порядку. Так, у травні 2002 р. С. звернувся до суду із заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу своїх покійних батьків, зазначив, що це необхідно йому для отримання спадщини після двоюрідного брата матері, який у липні 1996 р. помер у Канаді. Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, в задоволенні заяви відмовлено.

Верховний Суд України скасував постановлені рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав. Суд першої інстанції, залишаючи заяву без задоволення, виходив із того, що заявник не вправі звертатися до суду з такою заявою, оскільки з вимогою про встановлення факту реєстрації шлюбу можуть звернутися лише подружжя, або один із них. Втім Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови від 01.03.95 р. № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" зазначив, що суд може встановлювати факти, що мають юридичне значення, якщо вони тягнуть для заявника правові наслідки, в тому числі й за іноземним законодавством. Рішення суду необхідне заявникові для застосування у відносинах із громадянами інших держав (для вирішення питання про наявність права на спадщину в особи, яка за законодавством України не віднесена до кола спадкоємців за законом).

При вирішенні справи суд першої інстанції не врахував, що даний юридичний факт породжує правові наслідки для заявника, від його встановлення залежить виникнення майнових прав - отримання спадщини за іноземним законодавством. За таких обставин неправильне застосування норм права призвело до неправильного вирішення справи^[199].

При розгляді іншої справи про встановлення фактів реєстрації народження та шлюбу суд постановив рішення про задоволення заявлених вимог із таких підстав. М. у липні 1996 р. звернулася до суду із заявою про встановлення фактів реєстрації народження та шлюбу. Заявниця зазначала, що у 1935 р. вона взяла шлюб, який належним чином був зареєстрований, її чоловік з 1944 р. проживав за межами України, а в 1996 р. помер. Посилаючись на те, що вона є спадкоємицею після смерті чоловіка, а встановлення фактів реєстрації народження та шлюбу їй необхідне для оформлення права на спадщину, М. просила задовольнити заяву. Після скасування рішення судом апеляційної інстанції при повторному розгляді справи суд залишив заяву М. без розгляду. Верховний Суд України скасував ухвалене судом рішення у справі з таких підстав.

Відповідно до ЦК України відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.

Як вбачається із матеріалів справи, останнім постійним місцем проживання чоловіка М. була Велика Британія, що не укладала з Україною договору про взаємне визнання і виконання судових рішень. Незважаючи на це, суд запропонував М. доводити своє право на спадщину, яка відкрилася в іншій країні, у суді України за її внутрішнім за- конодавством^[200].

Законної сили рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, набирає в загальному порядку (ст. 223

ЦПК). Законна сила судового рішення - це його правова дія, що зводиться до незмінності та виключності й тягне певні правові наслідки: обов'язковість, преюдиціальність та виконанність судового рішення^[201]. Рішення у справах окремого провадження, що набрали законної сили, також набувають зазначених властивостей. Отже, з моменту набрання законної сили рішенням суду про встановлення факту, що має юридичне значення, воно не може бути скасовано або змінено судом, що його ухвалив, заявник не може повторно звернутися до суду із вимогою про встановлення цього факту з тією ж метою, що свідчить про його незмінність та виключність.

У процесуальній літературі висловлено думку, що рішення суду, яке набрало законної сили, у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не набуває властивості преюдиціальності^[202]. Навряд чи з цим можна погодитись, враховуючи, що загальні правила судочинства поширюються на розгляд справ у порядку окремого провадження, якщо інше не передбачено спеціальними нормами (ч. 3 ст. 235 ЦПК). Рішення суду у справах про встановлення факту, що має юридичне значення, у випадку, коли закон пов'язує з цим фактом різні правові наслідки, набуває преюдиціального значення при розгляді інших справ за участю тих самих осіб щодо захисту їх прав.

Встановлення факту родинних відносин із метою, наприклад, отримання пенсії у зв'язку з втратою годувальника, яке набрало законної сили, звільняє особу від доказування факту родинних відносин, при розгляді іншої справи щодо захисту її прав у суді, якщо закон пов'язує це з фактом родинних відносин. У цьому випадку факт, встановлений судовим рішенням, яке набрало законної сили, не може оспорюватися та не потребує доведення при розгляді іншої справи за участю тих самих осіб. Такий висновок підтверджується й роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, наданими у п. 2 постанови від 31 березня 1995 р. № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення"^[203].