Ефективність та законність адміністративно-процесуальної діяльності в цілому, та процедури адміністративного оскарження зокрема, покликані забезпечити ряд засобів, серед яких, важливе місце займає контроль. З точки зору теорії наукового управління, контроль - це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об'єкта з метою усунення його відхилень від заданих параметрів [274, c. 240]. У юридичній літературі контроль у сфері управління характеризується як "спостереження за відповідністю діяльності керованого об'єкта тим приписам, які він отримав від керуючого суб'єкта та виконанням прийнятих рішень" [275, c. 55].

Важливе значення контролю зумовлюється тим, що за його допомогою суб'єкт управління отримує інформацію про результати діяльності керованого об'єкта, а також про обставини, що можуть вплинути на виконання поставлених завдань. Отримуючи інформацію про стан діяльності контрольованого об'єкта, суб'єкт управління має можливість її координувати: попереджувати та адекватно реагувати на неправомірні дії, усувати помилки у його діяльності.

У наукових працях, присвячених дослідженню проблематики контролю у сфері державного управління, розроблена система завдань, які повинен вирішити суб'єкт у процесі здійснення контрольної діяльності:

1.  Встановити фактичне виконання заданого управлінського рішення у виконавчо-розпорядчій діяльності підконтрольного об'єкта;

2.  Дати об'єктивну оцінку обсягу діяльності підконтрольного об'єкта, яка становить предмет контролю;

3.  Прийняти ефективне рішення направлене на удосконалення діяльності підконтрольного об'єкта, а у випадку виявлення правопорушень з боку останнього - привести у дію відповідні правоохоронні засоби, вжити профілактичних заходів для попередження порушень у майбутньому;

4.  Забезпечити оперативне, найбільш повне та якісне виконання прийнятого за результатами контролю рішення [276, c. 55].

Разом із тим, вказаний перелік завдань, що потребують вирішення у ході здійснення контрольної діяльності, враховуючи обсяг повноважень контролюючого суб'єкта може бути певною мірою скоректованим.

В залежності від критеріїв, які покладаються в основу класифікації, розрізняють декілька видів контролю: внутрішній і зовнішній, відомчий (галузевий) та надвідомчий, загальний і спеціальний [277, c. 9-12].

Дослідження контрольних правовідносин, як відмічає О.В. Шоріна, необхідно починати з дослідження суб'єктів цих правовідносин, оскільки саме "природа, місце, роль суб'єкта контролю в системі соціального механізму управління суспільством є головними об'єктивними критеріями, за допомогою яких визначаються завдання, характер, форми і об'єм контролю" [278, c. 43].

Згідно ст. 28 Закону України "Про звернення громадян" контроль за дотриманням законодавства про звернення громадян відповідно до своїх повноважень здійснюють Верховна Рада України, народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, депутати місцевих рад, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади щодо підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій. Враховуючи даний перелік суб'єктів та класифікацію видів державного контролю, в залежності від суб'єктів його здійснення, можна виділити такі види контролю за дотриманням законодавства про звернення громадян: парламентський, президентський, адміністративний, контроль органів місцевого самоврядування. Опосередкований контроль за дотриманням законодавства при розгляді скарг здійснюють також суди. Правом здійснювати громадський контроль у сфері розгляду та вирішення адміністративної скарги наділені громадяни, об'єднання громадян.

Здійснення, переліченими вище суб'єктами, контрольних функцій за дотриманням законодавства про звернення громадян, найбільш доцільно розглядати у таких аспектах:

1.  Характер контрольних повноважень наданих суб'єкту;

2.  Організаційно-правові форми проведення контролю;

3.  Юридичні наслідки контролю [279, c. 120].

Парламентський контроль в Україні здійснюється такими суб'єктами:

1.  Верховною Радою України;

2.  Народними депутатами України;

3.  Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.

Загальними контрольними повноваженнями щодо здійснення контролю за дотриманням законності при розгляді адміністративної скарги наділена Верховна Рада України. Згідно Конституції України Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, забезпеченням конституційних прав і свобод громадян, виконанням законів та постанов Верховної Ради України. Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади шляхом заслуховування звітів Кабінету Міністрів України на днях уряду в парламенті, інформації, яка надходить в комітети і повідомляється на сесії, перевірки виконання законів тощо. Комітети Верховної Ради України здійснюють контроль у сфері, що входить до відання комітету. Однак, необхідно відзначити, що згідно висновку Конституційного Суду України від 14.03.2001 р. № 1-в/2001 комітети Верховної Ради України "не є самостійними суб'єктами парламентського контролю" [280]. Разом із тим, у літературі висловлюється обґрунтована думка щодо необхідності не тільки активізації роботи парламентських комітетів по здійсненню контролю у підвідомчих їм сферах, але і запровадження у комітетах посад парламентських комісарів, контролерів тощо, які б здійснювали контроль поза спеціальним дорученням відповідно до плану контрольної діяльності Верховної Ради України [281, c. 485].

Контрольні повноваження народних депутатів України у сфері розгляду та вирішення адміністративних скарг, полягають у наданні їм права:

а) звертатися із запитом на сесії Верховної Ради України до Президента України, Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та інших суб'єктів визначених у ст. 15 Закону України "Про статус народного депутата України" [282] щодо надання офіційної відповіді з питань віднесених до їх компетенції. Керівники органів державної влади та інші суб'єкти, яким адресується депутатський запит, зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту;

б) подання депутатського звернення. Народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та інших суб'єктів визначених законом, з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань. Депутатське звернення являє собою викладену в письмовій формі пропозицію народного депутата, звернену до органів державної влади та інших суб'єктів, здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції (ст. 16 Закону України "Про статус народного депутата України");

в) порушувати у Верховній Раді України або її органах питання про необхідність проведення перевірок додержання законів органами державної влади та іншими суб'єктами (ч. 4 ст. 17 Закону України "Про статус народного депутата України");

г) вимагати усунення порушення законності при здійсненні розгляду та вирішення скарг органами виконавчої влади. Відповідно до ч. 5 ст. 17 зазначеного Закону, народний депутат як представник державної влади у разі порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 10.05.2000 р. № 8-рп/2000 визнав таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) положення ч. 2 ст. 24 Закону України "Про статус народного депутата" (в редакції Закону від 10.04.2000 року) яким передбачалося, що "народний депутат має право із залученням, при необхідності, своїх помічників-консультантів, представників об'єднань громадян, контрольних органів здійснювати контроль за розглядом одержаних пропозицій, заяв і скарг у державних органах та органах об'єднань громадян, на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності і підпорядкування, та брати особисту участь у їх розгляді", а також положення ст. 18 вказаного Закону у частині надання права народному депутатові України "брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій"; "перевіряти з власної ініціативи з залученням, при необхідності, представників державних органів і об'єднань громадян відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом" [283].

Аналізуючи вказане рішення Конституційного Суду України, можна дійти до висновку, що неконституційним даний орган вважає не ті положення, які надають право народному депутату України здійснювати контроль, зокрема за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, а спосіб, порядок реалізації таких контрольних повноважень. Зокрема, неконституційною визнається безпосередня участь народних депутатів України у розгляді та вирішенні звернень громадян, у державних та інших органах, установах, організаціях. Одночасно, викликає певні зауваження аргументація позиції Конституційного Суду України у даній справі. Висновок Конституційного Суду України про неконституційність положення ч. 2 ст. 24 Закону України "Про статус народного депутата" базуються на наступному:

1. На думку Конституційного Суду України, існує взаємозв'язок повноважень Верховної Ради України здійснювати парламентський контроль і повноважень народних депутатів України з питань контролю: здійснення Верховною Радою України парламентського контролю можливе лише за безпосередньої участі в ньому народних депутатів України. Виходячи з цього, Конституційний Суд України, вважає "некоректним протиставлення парламентського контролю Верховної Ради України, контролю, який відповідно до своїх повноважень мають здійснювати народні депутати України". Іншими словами, думка Конституційного Суду України зводиться до того, що контрольні повноваження народних депутатів України реалізуються тільки у тих організаційно-правових формах контролю, які здійснює Верховна Рада України. Таким чином нівелюється значення народних депутатів України, як суб'єктів, що мають і самостійні контрольні повноваження (які можуть реалізовуватися, наприклад, шляхом подання депутатського звернення тощо).