Такий висновок Конституційного Суду України заперечується рядом законів України. Так, Закон України "Про звернення громадян" визначаючи коло суб'єктів, які уповноважені здійснювати контроль за дотриманням законодавства про звернення громадян, чітко розмежовує таких суб'єктів парламентського контролю як Верховна Рада України, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Зміст норм Закону України "Про статус народного депутата України" (ст.ст. 16, 17), дає підстави вважати, що народні депутати України беруть участь у здійсненні парламентського контролю як у складі органів Верховної Ради України, так і особисто. Тому, у даному випадку, мова не повинна іти про протиставлення контрольних повноважень Верховної Ради України і народних депутатів України, а про розмежування контрольних повноважень Верховної Ради України, які згідно ч. 1 п. 33 ст. 85 Конституції України здійснюються тільки у межах визначених Конституцією України і контрольних повноважень окремого депутата, які згідно ч. 4 ст. 76 Конституції України визначаються Конституцією та законами України.

2. У своєму рішенні Конституційний Суд України зазначає: "За Конституцією України формою здійснення повноважень народного депутата України з питань контролю є запит... Конституційний Суд України вважає, що народний депутат України може реалізувати своє право на запит (контрольні повноваження) до відповідного органу чи посадової особи лише на сесії Верховної Ради України, тобто на її пленарних засіданнях (ч. 2 ст. 84 Конституції України), а в окремих випадках тільки за її рішенням, прийнятим за встановленою Конституцією України процедурою (п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України)". З таких висновків Конституційного Суду України випливає, що контрольні повноваження депутатів обмежуються правом на депутатський запит, що не тільки не обумовлюється Конституцією України, але і суперечить окремим її положенням та нормам деяких законодавчих актів. Вище відмічалося, що згідно ч. 4 ст. 76 Конституції України повноваження народних депутатів України, у тому числі і щодо здійснення контролю, визначаються Конституцією та законами України. З даної норми логічно випливає, що контрольні повноваження народних депутатів України не можуть обмежуватися нормами Конституції України, а можуть бути встановлені і законами України.

Однак, слід відмітити, що Верховною Радою України фактично не була прийнята до уваги зазначена аргументація Конституційного Суду України, оскільки вже 22.03.2001 року були внесені зміни до Закону України "Про статус народного депутата" де була зафіксована норма, згідно якої народний депутат отримав право брати участь у розгляді в органах державної влади і органах місцевого самоврядування пропозицій та вимог виборців, інших питань, пов'язаних із здійсненням депутатських повноважень.

Значними повноваженнями щодо контролю за дотриманням прав і свобод фізичних осіб у процесі розгляду адміністративної скарги наділений інший суб'єкт парламентського контролю - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (надалі - Уповноважений з прав людини).

Інститут уповноваженого з прав людини вперше був закріплений у законодавстві України у Конституції України 1996 року (ст. 101), а його правовий статус, механізм функціонування тощо, визначені Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" [284].

У країнах світу даний інститут функціонує під різними назвами: омбудсмен (Данія, Норвегія, Швеція), парламентський захисник (Великобританія), медіатор (Франція), Уповноважений по скаргам (Росія) [285, c. 27].

Уповноважений з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які він отримує а) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; б) за зверненнями народних депутатів; в) за власною ініціативою. Будь-яка особа, яка вважає, що права її порушено у процесі розгляду і вирішення скарги, або необґрунтовано відмовлено у прийнятті скарги, має право звернутися до Уповноваженого з прав людини особисто або через уповноважених представників з відповідним зверненням. Звернення подаються Уповноваженому з прав людини у письмовій формі протягом року після виявлення порушення суб'єктом звернення його прав чи охоронюваних законом інтересів. У виняткових випадках законодавство допускає продовження даного терміну Уповноваженим з прав людини, але не більше ніж до двох років. За результатами розгляду звернення Уповноважений з прав людини: а) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; б) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому з прав людини; в) направляє звернення за належністю в орган до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення; г) відмовляє у розгляді звернення.

Контрольні повноваження щодо захисту прав і свобод людини і громадянина при розгляді та вирішенні адміністративної скарги Уповноважений з прав людини здійснює шляхом реалізації свого права: а) безперешкодно відвідувати органи державної влади з метою перевірки стану дотримання встановлених прав і свобод людини і громадянина та бути присутнім на їх колегіальних засіданнях; б) ознайомлення з документами, у тому числі і такими, що містять державну та іншу таємниці в органах державної влади та інших органах, підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності; в) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; г) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі; д) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого з прав людини у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами відповідних заходів та ряд інших прав передбачених ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини".

Необхідно погодитися з думкою О.В. Шоріної, що у контрольних правовідносинах, праву однієї сторони перевіряти законність та доцільність управлінської діяльності повинен кореспондувати обов'язок іншої (контрольованої) сторони створити всі необхідні умови для проведення контролю [286, c.120]. Виходячи з даної аксіоми контрольних правовідносин, законодавець передбачив обов'язок органів державної влади та інших суб'єктів, до яких звернувся Уповноважений, співпрацювати з ним, чітко окресливши межі такої співпраці: а) забезпечення доступу Уповноваженому з прав людини до матеріалів та документів; б) надання інформації та пояснень стосовно практичної та правової підстави своїх дій та рішень. Згідно цієї ж статті, відмова від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання у діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством. Разом із тим, враховуючи те, що права Уповноваженого при здійсненні контролю за дотриманням законодавства про звернення громадян є більш ширшими ніж обов'язки контрольованих суб'єктів по співпраці з ним, доцільно було б закріпити за останніми обов'язок сприяти реалізації прав Уповноваженого при здійсненні ним контрольної діяльності щодо цих суб'єктів. Така норма виступала б додатковою гарантією реалізації контрольних повноважень вітчизняного омбудсмана.

Актом реагування Уповноваженого з прав людини на порушення прав конкретної особи у процесі адміністративного оскарження є подання. Подання Уповноваженого - це акт, який адресується органам державної влади, органам місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим та службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Аналіз положень Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" свідчить, що акт реагування Уповноваженого з прав людини носить скоріше рекомендаційний ніж імперативний характер, так як його виконання суб'єктом, якому він адресується, не забезпечене будь-якими суттєвими юридичними гарантіями. Вказаний Закон не передбачає відповідальності за невиконання вимог подання. Крім того, у самій дефініції терміну "подання" Уповноваженого, законодавець уникає використання такого поняття, як вимога, а також обов'язок адресата подання виконання його вимог. Такий підхід пояснюється тим, що у своїй діяльності Уповноважений з прав людини керується принципом субсидіарності, тобто його діяльність не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Тому омбудсмен не може безпосередньо будь-якими владно-примусовими заходами впливати на дії та рішення контрольованих суб'єктів і давати їм обов'язкові до виконання вказівки. Він не вправі відмінити незаконне адміністративне рішення, замінити його своїм власним рішенням чи вимагати його зміни чи відзиву. Як зазначає А.Б. Зеленцов виконання актів омбудсмана зумовлюється його високим моральним авторитетом, що базується на компетентності, справедливості його суджень. У багатьох західних країнах застосування такого впливу нерідко є більш ефективним, ніж традиційний юрисдикційний вплив [287, c.61].

Важливим аспектом контрольної діяльності Уповноваженого з прав людини є можливість перевірки не тільки законного характеру діяльності органу виконавчої влади, що здійснює провадження за скаргою, але і висловлення оцінки щодо відповідності такої діяльності моральним нормам, її доцільності. Про це свідчить норма ст. 1 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", згідно якої, у своїй діяльності Уповноважений керується "вимогами справедливості і власною совістю". На нашу думку, закріплення такого положення є важливим, оскільки, оцінюючи з такої точки зору рішення чи дії (бездіяльність) органів виконавчої влади, омбудсман в змозі захищати такі права і свободи громадян, які не отримали прямого закріплення у законодавстві.

Однією з особливостей парламентського контролю з боку Уповноваженого з прав людини, виходячи з правового статусу даного суб'єкта права, є те, що його контрольні повноваження у процесі адміністративного оскарження обмежуються лише контролем за дотриманням прав і свобод фізичних осіб. Контрольні повноваження Уповноваженого з прав людини не поширюються на сферу розгляду скарг підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян та інших суб'єктів, що мають статус юридичної особи.

Одним із способів реалізації контрольних повноважень омбудсмaна є проведення моніторингів за станом дотримання та захисту прав людини. Результати контрольної діяльності Уповноважений з прав людини відображаються у доповіді, який він один раз у рік подає Верховній Раді України, висвітлюючи, таким чином, порушення прав та свобод людини та громадянина з боку органів виконавчої влади. Крім того, Уповноважений наділений правом фіксувати результати контрольних перевірок у засобах масової інформації.

Контрольні повноваження Президента України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, порушених у тому числі і рішеннями, діями (бездіяльністю) органів виконавчої влади обумовлюються його правовим статусом - гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.