Висловлювалася пропозиція вилучити з предмета адміністративної юрисдикції спори з приводу прийняття громадян на державну службу, службу в органах місцевого самоврядування, її проходження та звільнення. Вона обґрунтовувалась тим, що ця сфера трудових відносин охоплюється цивільною юрисдикцією. Вважаємо, що до більш аргументованих належить твердження, згідно з яким відносини публічної служби (діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим) регулюються спеціальним законодавством, а трудове законодавство застосовується до них лише субсидіарно [66, с. 135-136].

Інша позиція зводиться до того, що хоч державний службовець і спрямовує свою діяльність на виконання функцій держави, однак державна служба є професійною оплачуваною діяльністю, яка здійснюється відповідно до встановлених трудовим договором прав та обов'язків і з додержанням правил внутрішнього трудового розпорядку. Тому правовідносини, що виникають під час здійснення державним службовцем і самим органом чи посадовими особами цього органу трудових обов' язків, не можна розглядати як публічні адміністративні правовідносини [212, с. 157-158].

Порівнюючи основні ознаки публічно-правових спорів із спорами з публічної служби, можна дійти висновку про те, що останні належать до різновиду публічно-правових, оскільки мають такі спільні характеристики:

1.  пов'язаність з владними управлінськими функціями, тобто державним управлінням у широкому розумінні. Разом із тим ці спори пов'язані із місцевим самоврядуванням, оскільки виникають у сфері управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, яка є цариною публічно-правових відносин. Проте ці відносини мають управлінський, але не державний характер;
2.  є переважно адміністративно-правовими (за винятком спорів, пов'язаних з виборами і референдумом, та тих спорів, стороною яких виступає орган місцевого самоврядування при виконанні ним своїх власних, а не делегованих повноважень). Однак слід зазначити, що публічно-правовими спорами є і кримінально-правові, і конституційно-правові спори. Зв' язок актів, дій, бездіяльності, що оскаржуються, з управлінською діяльністю вказує на адміністративний елемент такого спору, який відрізняє адміністративний спір від інших публічно- правових спорів;
3.  спрямовані, як правило, на захист особи (юридичної чи фізичної) від свавілля держави та забезпечення законності саме у державному управлінні за винятком тих спорів, в яких сторонами є суб'єкти владних повноважень щодо розмежування компетенції;
4.  мають специфічний склад учасників спору. За винятком окремих виборчих спорів обов'язковою стороною цих спорів є орган, посадова особа, уповноважена здійснювати владні управлінські функції (державного управління чи місцевого самоврядування) та приймати обов'язкові (тобто забезпечені примусовою силою держави) для об'єктів управління рішення, а іншою стороною, як правило, є юридична чи фізична особа.

Таким чином, незважаючи на те, що законодавець не дає визначення поняття "публічно-правовий спір", ця категорія є визначальною для адміністративного судочинства і без її нормативного визначення та правильного розуміння неможливо чітко встановити адміністративну юрисдикцію щодо адміністративних справ.

Вважаємо, що для цілей КАСУ поняття "публічно- правовий спір" і "адміністративно-правовий спір" можна вважати тотожними. Такого підходу дотримуються й представники французької школи адміністративного права, де поняття адміністративного спору використовується стосовно всього публічного права.

Під спором з публічної служби пропонуємо розуміти втілену в юридично значущих діях сторін суперечність з приводу прийняття громадян на публічну службу, проходження публічної служби та її припинення.

До особливостей спорів щодо публічної служби слід віднести такі чинники: а) втілення в юридично значущих діях сторін, що породжують правові наслідки; б) виникнення при здійсненні публічно-владних управлінських функцій; в) теоретичну рівність сторін (орган публічного управління у спорі реалізує не владні повноваження, а такі ж самі права і обов'язки, які має й інша сторона, тобто права і обов'язки, що виражаються у формулюванні, обґрунтуванні і доведенні своїх вимог та заперечень, а тому й не має можливості в односторонньому порядку ліквідувати публічно-правовий спір); г) його розв'язання потребує специфічних, відмінних від розв' язання приватноправових спорів правових процедур (зокрема, у порядку адміністративного судочинства); ґ) фактичну нерівність його сторін, незважаючи на законодавчо визначену юридичну рівність; д) предметом спору є публічна служба; е) однією із сторін обов'язково є фізична особа.