Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.1. Спори щодо публічної служби як вид публічно-правового спору

Сторінки матеріалу:

Згідно з нормами ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова система України складається з Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції очолюється Верховним Судом України. У системі судів загальної юрисдикції діють загальні та спеціалізовані (господарські та адміністративні) суди.

Суди, у тому числі й адміністративні, наділено відповідною компетенцією для здійснення правосуддя. Компетенція адміністративних судів не збігається і законодавчо виокремлена від компетенції судів, що реалізують конституційну, кримінальну, цивільну, господарську юрисдикції. Під компетенцією адміністративних судів у найбільш загальному вигляді розуміється сукупність їх повноважень.

За своїм змістом такі повноваження поділяються на предметні та функціональні. Предметними є повноваження адміністративних судів розглядати певне коло (категорії) юридичних справ, що не розглядаються іншими судами. Справи, які уповноважені розглядати адміністративні суди, позначаються як справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи). Сукупність предметних повноважень адміністративних судів становить їх предметну компетенцію.

Функціональними є повноваження адміністративних судів вчиняти різноманітні процесуальні дії при здійсненні правосуддя. Іншими словами, це повноваження суду при вирішенні адміністративної справи. Функціональні повноваження можна поділяти на окремі групи, зокрема повноваження щодо забезпечення участі в процесі зацікавлених осіб, збирання, дослідження та оцінювання доказів, винесення рішень, перевірки їх законності та обґрунтованості, звернення судових рішень до виконання тощо. Сукупність функціональних повноважень - функціональна компетенція адміністративних судів - визначається з урахуванням їх предметної компетенції - особливостей юридичних справ, на які вона поширюється. Правосуддя як діяльність адміністративних судів здійснюється через реалізацію їх функціональних повноважень щодо вирішення справ, на які поширюється їх предметна компетенція.

З поняттям компетенції тісно пов'язаний термін "юрисдикція". Під юрисдикцією розуміють "встановлену законом правомочність відповідних державних органів вирішувати правові спори та справи про правопорушення, оцінюючи дії суб'єктів з точки зору їх правомірності чи неправомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників; територію у підвідомчості певного органу влади; здійснення правосуддя, а також іншу діяльність щодо розгляду правових спорів, справ про правопорушення і застосування санкцій" [14, с. 696]. Незважаючи на багатозначність терміна "юрисдикція", він позначає у першу чергу повноваження певних органів щодо вирішення правових спорів, застосування юридичних санкцій та здійснення інших примусових заходів.

Отже, юрисдикція є компетенцією (частиною компетенції), але не будь-якого органу, а тільки органу, який має повноваження щодо вирішення правових спорів, застосування заходів правового примусу. Таким чином, поняття "юрисдикція" застосовується відносно повноважень органів судової влади, інших органів, що здійснюють правоохоронну функцію, замість поняття "компетенція". У більш вузькому значенні поняття "юрисдикція" застосовується для позначення тільки предметної компетенції судових або правоохоронних органів. Саме у цьому сенсі застосовується поняття "адміністративна юрисдикція" у КАСУ.

Слід зазначити, що поняття "адміністративна юрисдикція" давно відоме адміністративному праву і стосується не тільки адміністративних судів [66, 84, 85, 220]. Адміністративна юрисдикція розглядається також як частина компетенції певних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо розгляду справ за скаргами, застосування заходів адміністративного примусу, в тому числі й накладення адміністративних стягнень. Відмінність між зазначеними видами адміністративної юрисдикції полягає у формі її реалізації. Юрисдикція адміністративних судів пов'язана із здійсненням правосуддя і реалізується у формі адміністративного судочинства, тоді як адміністративна юрисдикція інших органів є за своїм змістом проявом виконавчо-розпорядчої діяльності і реалізується в адміністративних процедурах. При цьому, зважуючи на поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають в Україні, вирішення таких справ органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами не виключає можливості їх наступного судового розгляду у формі адміністративного судочинства.

У ст. 4 КАСУ визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори. Такі спори, передані на вирішення адміністративного суду, позначаються як справи адміністративної юрисдикції (надалі - адміністративні справи) (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАСУ). При цьому у ст. 17 КАСУ наведено вичерпний перелік категорій публічно-правових спорів, які віднесено до адміністративної юрисдикції [54].

Отже, в контексті адміністративного судочинства під адміністративною юрисдикцією розуміються повноваження адміністративних судів щодо розгляду певних категорій публічно-правових спорів.

Законодавець не розкриває зміст категорії "публічно- правовий спір". Крім цього, у довідниках та енциклопедичних словниках відсутній як сам термін "публічно-правовий спір", так і його пояснення. З метою з'ясування його сутності та особливостей слід звернутися до теоретичних напрацювань у сфері соціальних конфліктів, до яких він належить, а точніше, до їх різновиду - юридичного конфлікту. У найбільш загальному плані соціальний конфлікт можна позначити як прояв об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей, котрі виражаються у протиборстві сторін [36, с. 31]. Іншими словами, це така ситуація, коли сторони взаємодії переслідують будь-які свої цілі, що суперечать чи взаємно виключають одна одну.

Діалектика розвитку суспільства пов'язана із постійним виникненням та розв' язанням конфліктів на різних рівнях та у різних сферах функціонування суспільства. Конфлікт служить способом виявлення та розв' язання суперечностей, що виникають у суспільстві. Як відомо, найбільш важливі суспільні відносини та поведінка людей регламентовані нормами права. Природно, що конфлікти виникають і у цій сфері. У найбільш широкому значенні під юридичним конфліктом розуміють будь-який соціальний конфлікт, в якому протиборство так чи інакше пов'язано з правовими відносинами сторін (їх юридично значущими діями чи станами), і, таким чином, суб'єкти або мотивація їх поведінки, або об'єкт конфлікту мають правові ознаки, а конфлікт тягне за собою юридичні наслідки [260, с. 15]. Виходячи з такого визначення юридичного конфлікту, можна стверджувати, що більшість соціальних конфліктів може бути трансформована в юридичні конфлікти. Іншими словами, за допомогою юридичних норм та інститутів можна втрутитися у розвиток майже будь- яких подій (лише за деякими винятками, наприклад, когні- тивний конфлікт). Отже, конфлікт виникає поза і незалежно від правових норм і відносин і тільки потім набуває юридичного характеру (так звані змішані, чи перехідні, форми юридичного конфлікту) [228, с. 126].

Власне юридичний конфлікт породжується юридичними ситуаціями і розв' язується юридичними засобами. Суперечності та інтереси сторін порівнюються відповідно до встановлених правових норм. Інакше кажучи, конфлікт тут пов'язаний з реалізацією правових норм (їх диспозицій - закріплених у них суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, повноважень чи їх санкцій) або із самими правовими нормами (їх законністю чи тлумаченням). Такі юридичні конфлікти в літературі іменуються правовими спорами. Правовий спір являє собою обмін домаганнями і запереченнями, що мають юридичне значення, які висунуто й обґрунтовано відповідно до встановлених правових норм. Проходження юридичного конфлікту поза встановленим порядком розв'язання здатне призвести до негативних суспільних наслідків та не гарантує легітим- ності отриманих у такій спосіб результатів [65, с. 126]. Отже, правовий спір можна визначити як протиборство суб'єктів права у зв'язку з реалізацією норм права чи із самими нормами права, що відбувається в юридичній формі.

Правові спори підрозділяються на різновиди за такими критеріями:

  •  залежно від предмета спору, тобто від того, заради чого суб'єкти вступають у протиборство. Виокремлюють такі основні різновиди правового спору: а) спори з приводу реалізації закріплених у нормах права суб'єктивних прав, законних інтересів, повноважень, обов'язків тощо; б) спори з приводу норм права - їх тлумачення або законності; в) спори з приводу правопорушень - щодо наявності у діянні особи складу певного делікту та відповідно застосування до винної особи санкції правової норми;
  •  залежно від поділу системи права на приватне право та публічне право виділяють правові спори у сфері публічного права та у сфері приватного права [85, с. 23-24].

Публічне право охоплює низку сфер життя суспільства, насамперед побудову держави і влади, сфери управління та організації самоврядування, тобто вираження публічного інтересу як сумарного, загального соціального інтересу в кожній із сфер суспільного життя. Публічно-правовий спір безпосередньо пов'язаний з публічним правом, як ціле і частина. Тому для з'ясування сутності цього поняття треба звернутися до публічного права як системи правових норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері публічної влади. Специфіка публічно-правового спору базується на особливостях публічно-правової сфери, що зумовлюються насамперед впливом імперативного методу правового регулювання, який є визначальною, конститутивною ознакою публічного права [253, с. 230]. Цим, зокрема, визначаються особливості реалізації публічно-правових норм, специфіка суб'єктивних публічних прав та їх особливі правові засоби захисту тощо.

Суттєве теоретичне і практичне значення для з'ясування сутності поняття "публічно-правовий спір" має розмежуван

ня цього поняття з поняттями "адміністративно-правовий спір", "спір про право адміністративне", "адміністративний спір", "управлінський спір" [85]. У контексті КАСУ слід зазначити, що перші три поняття можна вважати синонімами, оскільки основним їх змістом є суперечності з питань, які регулюються нормами адміністративного права [54]. Стосовно співвідношення понять "адміністративно-правовий спір" і "управлінський спір" необхідно зазначити, що їх слід розглядати з огляду на співвідношення понять "державне управління" і "управління". Безперечно, останнє поняття є набагато ширшим, оскільки включає всі види управління, у тому числі й державне. Водночас поняття "управлінський спір" не може бути застосоване стосовно адміністративного судочинства, оскільки воно, по-перше, передбачає як зовнішнє (владне) управління, так і внутрішньорганізаційне (внутрішньо- апаратне) управління, спори щодо якого не належать до юрисдикції адміністративних судів; по-друге, поняття "управлінський спір" може мати місце у громадських організаціях, політичних партіях, інших об'єднаннях громадян і тому не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Особливе значення має розмежування понять "публічно- правовий спір" та "адміністративно-правовий спір". Як уже зазначалося, перше поняття є набагато ширшим, оскільки, крім адміністративно-правового спору, включає й інші види: конституційно-правовий спір, фінансово-правовий спір, кримінально-правовий спір тощо.

Отже, публічно-правовий спір пов'язаний з реалізацією норм публічного права (конституційного, адміністративного, фінансового та ін.), а саме із суб'єктивними правами, законними інтересами, юридичними обов'язками, владними повноваженнями суб'єктів публічного права, застосуванням юридичних санкцій чи із самими публічно-правовими нормами.