Змагальні права - це надані законом можливості особи, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі [84, 85]. До змагальних прав належать: право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їх інтересів; право знайомитися з матеріалами справи; право заявляти клопотання і відводи; право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; право висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; право подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; право робити з матеріалів справи витяги, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень тощо. Адміністративний суд повинен сприяти всім особам, які беруть участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має роз'яснювати особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки вчинення певних процесуальних дій та ін.

Диспозитивні права - це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі, розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. При розгляді зазначеної категорії справ позивач наділений такими диспозитивними правами: 1) звернутися до адміністративного суду з адміністративним позовом; 2) змінити підставу або предмет позову; 3) відмовитися від позову повністю або частково. Відповідач як сторона в адміністративному процесі має такі диспозитивні права: 1) не визнавати адміністративний позов чи визнавати його повністю або частково; 2) подавати заперечення щодо адміністративного позову. До диспозитивних прав можна віднести також право на оскарження судового рішення, право передавати повноваження, право вимагати виконання судового рішення [85].

Важливо зазначити, що первинним диспозитивним правом є право на звернення до адміністративного суду за захистом, тобто право ініціювати адміністративний процес. Це право слід відрізняти від права на судовий захист, оскільки право на звернення до суду може реалізувати особа, яка є процесуально дієздатною, а право на судовий захист має кожен, чиї права, свободи або інтереси порушено.

Розглядаючи питання про процесуальні права і обов'язки інших учасників адміністративного судочинства, треба зазначити, що для них не встановлено універсального переліку таких прав і обов' язків. Стосовно кожного учасника адміністративного судочинства із цієї групи КАСУ встановлює специфічні процесуальні права і обов'язки відповідно до тих функцій, які покладаються на них у процесі.

Сторонами в адміністративному процесі є особи, публічно- правовий спір між якими становить предмет розгляду та розв'язання в адміністративному судочинстві. Сторони є головними учасниками в адміністративному провадженні, без яких неможливий сам процес. Сторони шукають у суді захисту, коли вважають, що порушено їх права, свободи та інтереси у сфері публічно-правових відносин. Тобто публічно- правовий спір може мати місце й тоді, коли порушення прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин не мало місця у дійсності. Суд має розглянути такий спір, оскільки правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що їх права, свободи та інтереси порушено. Сторони в адміністративному процесі, як і всі особи, що беруть участь у справі, мають юридичний інтерес у результаті вирішення справи. Цей інтерес має особистий як матеріальний, так і процесуальний характер. Характерною рисою сторін є також те, що процес в адміністративній справі ведеться від імені та в інтересах сторін, навіть у тому випадку, коли справу порушує не особисто позивач, а інші особи в його інтересах або сторони особисто не беруть участі у процесі.

Сторонами в провадженні щодо розгляду спору з публічної служби є позивач та відповідач. Позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень якої до адміністративного суду подано позовну заяву. Аналіз КАСУ показує, що законодавець по суті встановлює два види позивачів. До першого виду належать особи, на захист прав, свобод та інтересів яких розпочинається адміністративний процес; до другого - суб'єкти владних повноважень, на виконання повноважень яких може бути розпочато адміністративний процес. Позивач може заявити в суд вимогу про захист особисто або в інтересах особи у передбачених законом випадках, в суд можуть звернутися інші особи (ст. 60 КАСУ). За загальним правилом, позивачами в адміністративній справі відповідно до ч. 2 ст. 50 КАСУ можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень [54].

Особливістю справ з публічної служби є те, що позивачем може бути фізична особа - громадянин України, тобто публічний службовець, оскільки тільки громадяни України мають право на публічну службу. Фізична особа - позивач може й не мати статусу службовця, якщо йдеться про претендента на відповідну посаду.

У деяких випадках, зокрема у справах про припинення повноважень посадової особи, у разі порушення нею вимог несумісності, встановлених Конституцією та законами України, позивачем може бути відповідний владний орган, а відповідачем - його посадова особа. При цьому завдання суду є незмінним: перевірка наявності обставин, що є підставою для дострокового припинення повноважень посадової особи, з метою недопущення протиправності такого припинення.

Законом (ст. 180 КАС) визначено декілька особливостей провадження у справі про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісності. З адміністративним позовом у такій справі має право звернутися лише Голова Верховної Ради України, а завдання суду є тотожними викладеним вище.

Важливо відзначити той факт, що у випадках, передбачених ст. 60 КАСУ, адміністративну справу може бути порушено не тільки позивачем, а й прокурором, іншими особами, яким надано право захищати права і свободи інших осіб. Проте позивачем завжди є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої порушується така адміністративна справа [54].

Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, - й інші особи, до яких звернено вимогу позивача. Згідно зі ст. 3 КАС України під суб'єктом владних повноважень в адміністративному судовому процесі мається на увазі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові чи службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідач не звертається до суду, останній притягує його до участі у справі, при цьому згода відповідача не є обов'язковою.

Окремо хотілось би звернути увагу на те, що відповідачем у адміністративній справі з публічної служби може бути тільки суб'єкт публічної влади або публічний службовець, на відміну від тих випадків, коли за загальним правилом, передбаченим у ч. 4 ст. 50 КАСУ, відповідачами в адміністративному процесі можуть бути: громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об' єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень [54]. Однак законодавцем чітко визначено, що це можливо за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). При цьому слід зазначити, що наведений перелік не є вичерпним - у законодавстві можуть бути встановлені інші аналогічні випадки.

Для забезпечення виконання своїх процесуальних функцій сторони в адміністративному процесі наділені великим обсягом процесуальних прав і обов'язків. Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки, тобто їм надано рівні можливості щодо відстоювання своєї позиції у ході розгляду адміністративної справи. Позивача і відповідача законодавець відносить до групи осіб, які беруть участь у справі. Це означає насамперед те, що вони володіють тими самими правами та мають ті самі обов'язки, що й особи, які беруть участь у справі. Перелік цих процесуальних прав і обов'язків наведено у ст. 49 КАСУ. Проте сторони посідають особливе, як уже зазначалося, головне становище в розгляді справи, оскільки вони наділяються додатковими, специфічними та досить важливими процесуальними правами. Завдяки цим процесуальним правам сторони можуть значно впливати на хід справи.

У ч. 1 ст. 51 КАСУ передбачено такі диспозитивні права позивача: право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду.

Використання позивачем будь-якого із зазначених процесуальних прав потягне за собою певні зміни у ході процесу, але наслідком реалізації тільки права на відмову від адміністративного позову може бути закриття провадження у справі. Відмову від позову вважають найбільш істотним одностороннім волевиявленням позивача, яке має на меті врегулювання спору та закінчення справи. Порядок та наслідки відмови від адміністративного позову під час підготовчого провадження врегульовано ст. 112 КАСУ, а під час судового розгляду справи - ст. 136 КАСУ. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду (статті 194, 219 КАСУ відповідно).

Що стосується відповідача, то, крім прав і обов'язків, наданих законодавством усім особам, які беруть участь у справі, він має право визнати адміністративний позов повністю або частково, а також подати заперечення проти адміністративного позову. Визнання позову також розглядається як одностороннє волевиявлення відповідача, спрямоване на врегулювання спору. Наслідком часткового визнання адміністративного позову відповідачем і прийняття його судом є ухвалення постанови суду про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог. При повному визнанні відповідачем адміністративного позову і прийнятті його судом ухвалюється постанова суду про задоволення адміністративного позову. Порядок визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження врегульовано ст. 112 КАСУ, а під час судового розгляду справи - ст. 136 КАСУ, яка передбачає можливість визнати адміністративний позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву, в тому числі у суді апеляційної чи касаційної інстанції.

Заперечення проти адміністративного позову - це один із способів захисту відповідача від вимог, висунутих позивачем. За загальним правилом, заперечення проти адміністративного позову виражається у відхиленні позову відповідачем з обґрунтуванням своєї позиції певними обставинами та пред'явленими доказами. Воно може набувати процесуального або матеріально-правового характеру. У першому випадку відповідач заперечує проти виникнення справи, посилаючись на процесуальні обставини (справа не підсудна даному або взагалі адміністративному суду, тотожна справа вже розглядається судом тощо). У другому випадку підставами для заперечення позову відповідачем є матеріально-правові обставини (відсутність якого-небудь права позивача, наприклад права на отримання пільг тощо), тобто це заперечення проти задоволення позову.