Наступною групою умов, що звільняють автоперевізника від відповідальності за незбереження прийнятоговантажу, пов’язана з природним зменшенням ваги вантажу або з його природними властивостями. Норми природного зменшення кількісного показника вантажів встановлюються лише для вантажів, які завдяки своїм особливим властивостям і специфіці втрачають у вазі під час транспортування. Але, М.А. Тарасов зазначав, що мова йде не про зменшення ваги вантажу в результаті звичайного природного зменшення, а про зовсім інші факти. Вага вантажу, що зазначена сторонами в договорі при відправленні, може залишитись попередньою; кількісних змін може і не бути, але можуть виявитись якісні зміни, що знижують цінність вантажу (замерзання, гниття тощо). У подібних випадках маються на увазі не взагалі “природні” якості, а особливі, властиві лише даному вантажу. Причому, ні закон, ні договір не зобов’язують перевізників здійснювати розкривання тари для дослідження якості всіх вантажів, що надаються до перевезення. Перевізники позбавлені технічної можливості вивчати особливості природних якостей всіх відправлень, і, як правило, повинні вірити відомостям, повідомленим відправником [151, с. 313]. В даному випадку має місце не ухилення перевізника від відповідальності за якість своєї роботи, а розподіл конкретних обов’язків між сторонами. Перевізник має право, але не зобов’язаний перевіряти найменування та склад вантажу. Це в однаковій мірі  стосується як вантажу, що перевозиться в упаковці, так і без такої. Відправник визначає транспортабельність предметів, бажану швидкість перевезення, тару, спосіб укладки та пристосування, що забезпечують безпеку вантажу при перевезенні. Невиконання цих обов’язків  покладає відповідальність за втрату або пошкодження вантажу на винну сторону, тобто на відправника: якщо перевізник не відповідає за скриті недоліки вантажу, він не відповідає і за скриті недоліки тари.

Лише при частковій втраті або при нестачі ваги вантажу в цілому можуть застосовуватись норми природного витрачання ваги.Але у випадках, коли в товарно-транспортній накладній вказана вага певних місць, то природна нестача вираховується відповідно до кожного місця окремо. Слід зазначити, що у разі повної втрати вантажу або втрати окремих місць, відрахування при обчисленні за втрату у вазі не можуть проводитись по всьому вантажу в цілому. Автоперевізниктакож звільняється від відповідальності за втрату, нестачу, псування і пошкодження, якщо вони виникли через природні особливості вантажу, які викликали його пошкодження, іржу, внутрішні неполадки тощо, тобто вантаж може мати пошкодження навіть при нормальних умовах транспортування. Тобто, автоперевізник не несе відповідальність, якщо доведе, що незбереження вантажу сталося внаслідок особливих природних властивостей вантажу, що перевозився, які не були йому відомі.

Отже, дані положення САТ повністю відповідають нормам, що містяться в ст. 924 ЦК, ст. 69 Закону “Про автомобільний транспорт”, ст. 13 Закону “Про транспорт”. Відмінність полягає лише в тому, що ст. 133 САТ передбачає перелік конкретних обставин, які автоперевізник звичайно не в змозі попередити та усунення яких, як правило, не залежить від перевізника. Разом з тим, хотілося б підкреслити, що даний перелік є неповним, а  носить приблизний характер. Причому, щоб звільнитися від відповідальності за незбереження вантажу, автоперевізникові недостатньо просто зіслатися на одну з названих підстав Перевізник повинен навести докази, що внаслідок однієї з названих чи інших підстав, які не могли бути попереджені перевізником та усунення яких від нього не залежало, виникла неможливість забезпечення збереження вантажу під час перевезення. Отже, навіть при упущеннях вантажовідправника автоперевізник має довести, що він вжив заходи для усунення втрат (наприклад, виправлення тари в дорозі, тощо). Лише в цьому випадку допускається звільнення автоперевізника від відповідальності.

ГК України також містить норми, що визначають  відповідальність перевізника за втрату, нестачу, пошкодження вантажу, але, на відміну від ЦК, Законів “Про автомобільний транспорт” та “Про транспорт” ч. 2 ст. 314 ГК визначає: утранспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника. А ст. 134 САТ містить особливі норми, що передбачають перелік обставин, за наявності яких перевізник звільняється від відповідальностів силу презумпції його невинності в незбереженні вантажу, якщо вантажоодержувач (вантажовідправник), пред’являючи вимогу до перевізника, не доведе, що незбереженнявантажу мало місце з вини перевізника. А саме, коли: а) вантаж прибув у справному автомобілі (контейнері)  за справними  пломбами  вантажовідправника,  а  штучний вантаж - з справними захисною маркіровкою, бандеролями, пломбами вантажовідправника або виготовлювача; б) недостача,  псування  або  пошкодження  сталися  внаслідок природних  причин, зв’язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі; в) вантаж перевозився у супроводі експедитора вантажовідправника (вантажоодержувача); г) недостача вантажу не перевищує норм природних втрат.

Але потрібнозвернути увагу на те, що дані норми САТ, що містять такий перелік обставин, що звільняють перевізника від відповідальності за незбереження вантажів і від представлення будь-якихдоказів своєї невинності, суперечать ст. 924 ЦК, ст. 68 Закону “Про автомобільний транспорт”, ст. 13 Закону “Про транспорт”, якіна відміну від ЦК УРСР 1963 р. (ст. 362) вже не передбачають можливості визначення в транспортних статутах і кодексах випадків, коли доказуваннявини перевізника у втраті, нестачі, ушкодженні (псуванні) вантажу покладається на одержувача чи відправника. Чого не можна сказати про норму ч. 2 ст. 314 ГК. Все цене сприяє визначеності тачіткості регулювання правовідносин, пов’язаних із застосуваннямвідповідальності сторін за  договором перевезення, що тягне за собою труднощі впрактиці правозастосування та розгляді судових справ із приводу невиконання або неналежного виконання договору перевезення  вантажів автомобільним транспортом. І справа тут не тільки у співвідношенні спеціальних норм про відповідальність перевізника за незбереження вантажу, що міститься з одного боку  вЦК, Законах “Про автомобільний транспорт”, “Про транспорт”, аз іншого боку - у САТ та ГК. Зрозуміло, щовантажовідправник (вантажоодержувач) з моменту прийняття перевізником вантажу в пункті відправлення і до видачі його одержувачу в пункті призначення не можуть через об’єктивні причини контролювати дії перевізника, пов’язані з доставкою вантажу, і фіксувати порушення, що допускаються ним. Зрозуміло, це стосується ситуацій, коли вантаж не супроводжується експедитором або представником вантажовідправника (вантажоодержувача). Особливо це стосується випадків, коли вантажовідправником є фізична особа.

Як показує практика роботи господарських судів, найбільш поширеними є факти звільнення автоперевізників від відповідальності у зв’язку з прибуттям вантажу в пункт призначення в справному автомобілі (контейнері) за справними пломбами вантажовідправника. На думку деяких авторів, звільнення перевізника від відповідальності у цьому випадку обумовлено тим, що автоперевізник не має доступу до вантажу, і цілком природно припущення про відсутність його вини у втраті,  недостачі,  псуванні або пошкодженні  вантажу [25, с. 188].

Однак зрозуміло, що відсутність доступу до вантажу під час транспортування зовсім не означає, що перевізник невинний в пошкодженні або в псуванні вантажу, а також в недостачі, що викликана пошкодженням тари або упаковки. Адже під час транспортування водій сам визначає, по якій дорозі і з якою швидкістю транспортувати вантаж, які застережні заходи мають бути прийняті з метою забезпечення його збереження. Але довести наявність вини автоперевізника  в таких випадках дуже складно, тому що вантажовідправники (вантажоодержувачі) позбавлені можливості фіксувати неналежне виконання перевізником своїх обов’язків. В якості доказів, що підтверджують вину автоперевізників в незбереженні вантажу, можуть визнаватися лише документи компетентних органів. Наприклад, протокол державтоінспекції про порушення водієм автотранспорту Правил дорожнього руху, що стало причиною втрати, нестачі, пошкодження або псування вантажу. Колиж водій не допустив порушення зазначених Правил, але і не вжив застережних заходів, відповідних характеру вантажу, що перевозився, або допущені порушення не були зафіксовані у встановленій формі, ГК та САТ звільняють перевізника від відповідальності і навіть від надання доказів, що підтверджують відсутність вини в незбереженні вантаж

Складність доведення вини автоперевізника полягає ще і в формальній стороні справи. Відповідно до ст. 65 САТ вантажі, що прибули у справних автомобілях, причепах, окремих секціях  автомобіля,  контейнерах  і  цистернах  з непошкодженими пломбами вантажовідправника, видаються вантажоодержувачу без перевірки ваги, стану вантажу і кількості вантажних місць. А якщо вантаж видається без перевірки, в товарно-транспортній накладній не робляться відмітки про незбереження вантажу, не складаються відповідні акти приймання доставленого вантажу. А відповідно до ст. 158 САТ та п. 15.1. Правил у разі зіпсуття або пошкодження вантажу, а також у разі розбіжностей між перевізником і    вантажовідправником (вантажоодержувачем) обставини, які можуть служити підставою  для матеріальної  відповідальності,  оформляються актами встановленої форми. А в такому випадку це неможливо, а, відповідно, порушуються права вантажоодержувача. Тому ми пропонуємо змінити норму САТ, що стосується перевірки ваги вантажів, що прибули у справних автомобілях, причепах, окремих секціях  автомобіля,  контейнерах  і  цистернах  з непошкодженими пломбами вантажовідправника, і в цій нормі надати право вантажоодержувачу перевіряти  вагу, стан вантажу і кількість вантажних місць, і лише за таких підстав перевізник може нести відповідальність.

Що стосується перевезення вантажів у супроводі експедитора, то, відповідно до ст. 8 Закону України “Про транспортно-експедиторську діяльність” експедитори за дорученням клієнтів поряд з іншими послугами організовують охорону вантажів під час їх перевезення. Крім того, відповідно до ст. 14 цього закону експедитор відповідає перед клієнтом за кількість місць, вагу вантажу, якщо проводилося контрольне зважування у присутності представника перевізника, що зафіксовано його підписом, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування.