Норми ГК України, що визначають відповідальність за прострочення в доставці вантажу, відрізняються від норм ЦК України. Так, ст. 313 ГК України містить таку норму: розмір штрафів, що стягуються з перевізників за прострочення в доставці вантажу, визначається відповідно до закону. Сплата штрафу за доставку вантажу з простроченням не звільняє перевізника від відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, що сталися внаслідок прострочення. Тобто, норми ГК України передбачають, по-перше, відповідальність лише у вигляді штрафу а, по-друге, лише таку, яка визначена в законі, а не в договорі.

Доречи, відповідальність перевізника за порушення зазначеного обов’язку в ЦК РФ не передбачена, відповідальність установлена транспортними статутами і кодексами.

Спеціальні нормативно-правові акти України містять також відповідні норми. Так, ст. 68 Закону України “Про автомобільний транспорт” передбачає, що  за прострочення доставки вантажу до пункту  призначення перевізник  несе  перед  вантажовідправником  (вантажоодержувачем) відповідальність згідно з умовами договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом. Тобто з цієї норми Законувипливає, що, перевізник несе за прострочення відповідальність, по-перше, передбачену в договорі, а не в законі, а, по-друге, не лише у вигляді штрафу, тобто інші прояви відповідальності не заперечуються.

Але норми ст. 138 САТ, що визначає конкретні розміри відповідальності за   прострочення в доставці вантажу при міжміських перевезеннях, та прийнятого в умовах командно-адміністративної системи, явно не відповідають новим економічним реаліям і на практиці не застосовуються. 

Іноді прострочення доставки вантажу призводить до його незбереження. Але факт прострочення доставки сам по собі  не може бути підставою для покладання відповідальності за його псування на автоперевізника. Збитки в такому випадку мають бути віднесені на автоперевізника лише тоді, коли буде встановлений причинний зв’язок між допущеним простроченням у доставці та псуванням вантажу. Якщо псування сталося через причини, що залежали лише від вантажовідправника, і пов’язане з будь-якими допущеними ним порушеннями (наприклад, недодержання технологічного процесу обробки або виготовлення продукції, відвантаження її в неналежній тарі або упаковці), відповідальність має бути покладена на вантажовідправника, незважаючи на прострочення у доставці вантажу

Що стосується умов і порядку застосування відповідальності за прострочення у доставці, а також підстав звільнення перевізника від її застосування, то вони є загальними як для відповідальності перевізника за простроченняв доставці вантажу, так і відповідальності за незбереження вантажу.

Крім того, в ч. 1 ст. 921 ЦК України передбачена відповідальність за ненадання транспортного засобу та невикористання наданого транспортного: перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами). САТ УРСР така відповідальність не встановлена, тому вона повинна встановлюватись в договорі перевезення.

Якщо вантажовідправником виступає фізична особа (не підприємець), то вона має можливість застосування до відносин, що виникають за договорами перевезення вантажів автомобільним транспортом, Закону України “Про захист прав споживачів”, який надає громадянам широкі права. В преамбулі Закону зазначається, що він регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав. Суб’єктами відносин, які врегульовані Законом України “Про захист прав споживачів” є споживач, виробник, виконавець, продавець. При цьому споживачем визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Виконавцем визнається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виконують роботи або надають послуги.

Отже, із змісту даного Закону можна зробити висновок, що його дія розповсюджується на договори про надання послуг, до яких саме належать і  договори перевезення вантажів автомобільним транспортом. Це підтверджується і нормами постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12. 04. 96 р. “Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів”, яка встановила, що до відносин, які регулюються Законом, належать і договори перевезення громадян та їх вантажу. Отже, якщо споживачем послуг перевезення виступає фізична особа (не підприємець), то можливо застосовувати до відносин, що виникають за договорами перевезення вантажів автомобільним транспортом, норми Закону України “Про захист прав споживачів”,  у тому числі норми про права споживачів у разі порушення виконавцем умов договору про виконання робіт і надання послуг тощо.

Законодавство також визначає вид і розмір відповідальності за окремі порушення зобов’язань за договором перевезення вантажу, що допускаються лише  вантажовідправником або вантажоодержувачем.

До порушень вантажовідправника, що тягнуть його відповідальність, належать наднормативні простої автомобілів та невнесення платежів за надану послугу перевезення. Доречи, у господарських судах кількість позовів про стягнення плати за перевезення більша у порівнянні з іншими вимогами позовів, що стосуються договорів перевезення вантажів автомобільним транспортом [144].

Перешкодою раціонального використання вантажного автомобільного транспорту та однією з причини, що призводить до несвоєчасної доставки вантажів, є наднормативні простої рухомого складу.

 Для виконання договору перевезення автомобіль знаходиться в очікуванні виконання вантажно-розвантажувальних операцій, маневрує в пунктах завантаження – розвантаження,  перевізник безпосередньо здійснює вантажно-розвантажувальні роботи, оформлення перевізних документів. І на все це, зрозуміло, необхідний час. Він визначений у нормативному порядку. Але норми, передбачені в ст. 142 САТ не відповідають вимогам сучасних правовідносин з перевезення. На нашу думку, за нинішніх умов в кожному конкретному договорі сторони мають встановлюватися  зміст нормативного простою, що буде прийнятним для кожної із сторін.

Поняття нормативного простою в САТ та Правилах ми пропонуємо  визначити так: це час, який затрачується автоперевізником і складається з часу, протягом якого автотранспорт, що наданий для перевезення вантажу, знаходиться поза рухом у зв’язку зочікуванням виконання вантажно-розвантажувальних операцій, безпосереднім здійсненням вантажно-розвантажувальних робітта оформленням перевізних документів. 

Відповідальність за наднормативний простій не передбачена в новому ЦК, хоча в ЦК УРСР така відповідальність передбачалась в ст. 361. Така відповідальність встановлена в  ст. ст. 142, 143 САТ, але ці норми повністю не відповідають реаліям сучасності, тому норми про відповідальність сторони мають встановлювати в кожному конкретному договорі перевезення вантажів. Причому відповідальність вантажовідправників (вантажоодержувачів) за загальним правилом виходить з принципу презумпції їх вини.

к показує практика, в господарських судах більшість справ, пов’язаних з перевезеннями вантажів автотранспортом, присвячена саме стягненню невнесених платежів за перевезення.  Таку відповідальність сторони самостійно за домовленістю встановлюють в договорах. Але, ця відповідальністьдостатнім  чиномзабезпечена заходами оперативного впливу, що можуть застосовуватися перевізником в односторонньому порядку. Насамперед, мова йде про право перевізника затримати відправлення вантажу до внесення зазначеної провізної плати і відповідних платежів (ч. 4 ст. 916 ЦК України). Але ст. 104 САТ визначає цю можливість не як право, а як обов’язок, що, зрозуміло, не відповідає реаліям сучасності, тому норма, що міститься в ЦК є більш прогресивною та такою, що відповідає реаліям ринкової економіки.

 Застосування до вантажоодержувача будь-якої відповідальності, що передбачена законодавством, можливе лише за умови, що він виразив свій намір скористатися своїм правом на прийняття від перевізника доставленого на його адресу вантажу. Такий порядок є наслідком правового становища вантажоодержувача в договорі перевезення вантажу. Як було розглянуто в роботі, договір перевезення вантажів сконструйований за моделлю договору на користь третьої особи. Тому, виразивши  намір одержати вантаж, наприклад, звернувшись до перевізника з вимогою про видачу вантажу, вантажоодержувач стає фактичним учасником правовідносин з перевезення. Самез цього моменту вантажоодержувач повинний додержуватись своїхобов’язків (обов’язків по забезпеченню своєчасного прийняття доставленого на його адресу вантажу від перевізника і сплаті останньому належних йому платежів, пов’язаних з перевезенням вантажу),та нести відповідальність у випадку порушення зазначених обов’язків.