Зрозуміло, що не у всіх випадках  перевезення вантажів у супроводі експедитора вантажовідправника (вантажоодержувача) свідчить про відсутність вини автоперевізника в незбереженні вантажу. Експедитор не управляє автомобілем, присутність експедитора не може відвернути порушень водія (недопустима швидкість руху, невиконання у разі потреби зупинення автомобіля, тощо). А чинним законодавством не визначено, в якій формі мають фіксуватися факти невиконання водієм автомобіля вимог експедитора, а також допущені при транспортуванні порушення умов перевезення. Але відповідно до ч. 3 ст. 14 Закону України “Про транспортно-експедиторську діяльність”експедитор несе відповідальність за дії та недогляд третіх осіб, залучених ним до виконання договору транспортного експедирування, у тому ж порядку, як і за власні дії. Отже, в таких випадках перевізник відповідальності перед клієнтом за договором  транспортного експедирування не несе. Але сьогодні перевізник звільняється від відповідальності не відповідно до п. в. ст. 134 САТ, а відповідно до зазначених норм Закону України “Про транспортно-експедиторську діяльність”. 

 Що ж стосується п “г” ст. 134 САТ, то норми природних втрат встановлюються у відсотках до ваги вантажу “нетто” в результаті: усохнення та вивітрювання (випаровування, звітрювання, вимерзання); розливу та витікання; розпилювання та розтруски; бою (наприклад, виробів із скла, фарфору, цегли, виробів із пластмаси тощо). Причому, в Україні діють деякі норми втрат при транспортуванні, затверджені в СРСР (Норми втрат при транспортуванні, затверджені в СРСР: Лист Мінекономіки № 83-22\605 від 19. 09. 2003.). На наш погляд, увипадках, коли недостача вантажу не перевищує норм природних втрат, це в більшій мірі належить до визначення розміру збитку, що підлягає відшкодуванню у зв’язку з незбереженням вантажу, і не потребує встановлення презумпції невинності автоперевізника на законодавчому рівні.

Таким чином, норми ст. 134 САТ, на наш погляд, сьогодні застосовувати не доцільно.

ЦК України містить норму, відповідно до якої перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, у розмірі фактичної шкоди (ч. 2 ст. 924). Таку ж норму містить ст. 13 Закону “Про транспорт”. ГК, Закон України “Про автомобільний транспорт” та САТвизначають граничні розміривідповідальності перевізника за незбереження перевезеного вантажу. Так, відповідно до ч. 3 ст. 314 ГК, ст. 68 Закону України “Про автомобільний транспорт”, ст. 136 САТза шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає: у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає; у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість; у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу. 

Ст. 68 Закону України “Про автомобільний транспорт” та ст. 314 ГК України практично однаково регулюють це питання: якщо внаслідок пошкодження (псування) вантажу його якість змінилася настільки,  що він не може бути  використаний  за прямим призначенням,  вантажовідправник (вантажоодержувач)  має право відмовитися від вантажу  і  вимагати відшкодування завданих збитків. Якщо вантаж,  за втрату або нестачу якого перевізник сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено,  вантажовідправник (вантажоодержувач) має  право вимагати видачі йому цього вантажу  з  урахуванням  відшкодованих збитків.

Крім  цього, ст. 136 САТ визначає,  що автотранспортні   підприємства поряд з відшкодуванням встановленого збитку повертають провізну плату, стягнену за перевезення втраченого, зіпсованого  або  пошкодженого вантажу,  якщо ця плата не входить в ціну вантажу. В разі   використання   автотранспортним   підприємством для своїх потреб  будь-яких  вантажів,  прийнятих  до перевезення,  особи,  винні в цьому, притягаються в установленому порядку до відповідальності, а автотранспортне  підприємство  або організація відшкодовують вартість вантажу в подвійному розмірі.

Ст. 68 Закону України “Про автомобільний транспорт” визначає: вартість вантажу  визначається  виходячи  з ціни, зазначеної в товарно-транспортній  накладній  або передбаченої в договорі про перевезення,  а в разі відсутності цих документів - виходячи із середньої вартості такого самого товару в місці  та  на  час  видачі  вантажу згідно з договором перевезення вантажу автомобільним транспортом. І така норма більше відповідає вимогам сучасності ніж та, що міститься в ст. 137 САТ щодо визначення вартості вантажу.

Як вже зазначалось, відповідно ч. 3 ст. 314 ГК, ст. 68 Закону України “Про автомобільний транспорт”, ст. 136 САТ у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, перевізник відповідає у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.  Якщо на інших видах транспорту (за виключенням морського транспорту) оголошена вартість вантажу є вищою межею майнової відповідальності перевізника, так як перевізникові надається право довести, що оголошена цінність вантажу вище його дійсної вартості, то на автомобільному транспорті перевізникові таке право не надається, так як за вантажовідправником визнається право довести, що оголошена цінність вантажу нижче його дійсної вартості.

Але вантажовідправник, оголошуючи цінність вантажу, свідомо може встановити нижчу його вартість, щоб у разі втрати довести, що оголошена вартість вантажу була нижча його дійсної вартості та отримати більшу вартість. У зв’язку з цим доцільно було б встановити в новому САТ, ст. 68 Закону України “Про автомобільний транспорт”  та в ч. 3 ст. 314 ГК України норму, в силу якої автоперевізник відповідає за втрату вантажу, зданого до перевезення з оголошеною цінністю, - в розмірі оголошеної цінності, а у випадку, якщо автоперевізник доведе, що оголошена цінність перевищує дійсну його вартість, - в розмірі дійсної вартості.

Розглядаючи питання про відповідальність за вантажі, які перевозяться, слід також зазначити, що чимало випадків, коли нестача, втрата, псування і пошкодження вантажу знаходяться в причинному зв’язку не тільки з діями автоперевізника, але й відправника та одержувача. З цього приводу М.А. Тарасов зазначав, що забезпечення збереження матеріальних цінностей при перевезенні складає обов’язок не лише перевізника, але і клієнтури. Інтереси обох контрагентів в цьому співпадають, і питання може бути лише про те, хто зобов’язаний проводити конкретні заходи в тих чи інших умовах перевезення з метою збереження вантажів. Лише після вирішення цього питання слід визначати матеріальну відповідальність за невиконання дій, що складають обов’язки кожної сторони [151, с. 296]. Питання про можливість зменшення відповідальності перевізника за нестачу, втрату, псування і пошкодження вантажу через те, що вантажовідправник (вантажоодержувач) умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків,є дискусійним. Причому вюридичній літературі  це називається змішаноювідповідальністю. Одні автори [1, с. 24-25; 69, с. 111; 187, с. 248-251] вважали неприйнятною змішанувідповідальність щодо перевезень вантажів. Але більшість авторів є прибічниками іншої точки зору [58, с. 18; 73, с. 316; 167, с. 148; 75, с. 78; 181, с. 199-200; 175, с. 289; 52, с. 482-483; 131, с. 144-148; 152, с. 88; 180, с. 95-97; 138, с. 31; 107, с. 176-177; 106, с. 24; 179, с. 15].  Вони припускають можливість змішаної (спільної) відповідальності сторін.

На нашу думку, така відповідальність є прийнятною в договорі перевезення вантажів автомобільним транспортом. Ст. 616 ЦК України  встановлює, що “якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення”. Тобто закон не передбачає винятку для перевезень, і така ситуація може мати місце і при автомобільних перевезеннях вантажу.

Прикладом застосування цієї норми може служити судова справа, що була розглянута Господарським судом Дніпропетровської області в 2004 р. за позовом приватного підприємця І. (вантажовідправник) до Закритого акціонерного товариства “АТП №…” (перевізник) про стягнення збитків у розмірі  20 000 грн., пов’язаних із псуванням вантажу під час перевезення за договором перевезення вантажів. Суд встановив, що під час перевезення  автомобіль перевізника (відповідача) перевернувся, у результаті чого частина вантажу (мотки тканини) випала з кузова автомобіля і була залита бензином, в наслідок чого була повністю зіпсована. Відповідач ЗАТ “АТП №…” позов не визнав, посилаючись на те, що вантажовідправник, силами якого здійснювалося завантаження вантажу в автомобіль, не забезпечив кріплення певної частини вантажу на рухомому складі, наслідком чого було зміщення центру ваги в кузові, випадіння з кузова автомобіля та пошкодження саме цього вантажу. Суд, розглянувши доводи сторін та інші докази, надані відповідачем, зменшив розмір збитків, виплату яких вимагав позивач, на підставі того, що сам позивач, завантажуючи вантаж в автомобіль, належним чином його не закріпив.  Це стало наслідком зміщення центру ваги в кузові автомобіля, що сприяло  випадінню з нього вантажу та його пошкодження.

Ми вважаємо, що в даному випадку є вина обох сторін договору: вантажовідправник винен у тому, що під час завантаження ним було допущене порушення правил завантаження (кріплення вантажів), але в цьому ж винен і перевізник, який повинен був здійснювати нагляд за завантаженням. Тому рішення суду в цій справі вважаємо обґрунтованим і законним.

Одним з видів порушення договірних зобов’язань автоперевізником також є прострочення доставки вантажу.

“Під простроченням мається на увазі невиконання зобов’язання в належний строк, за яке відповідає сторона, яка прострочила” [75, с. 78-79]. Безперечно, що обов’язок автоперевізника сплатити винагороду одержувачеві створює додаткове відношення до головного зобов’язання по перевезенню вантажів.

Відповідальність за прострочення доставки вантажу передбачена в декількох нормативно-правових актах. Так, відповідно до ст. 923 ЦК України у разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов’язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами). Як бачимо, законодавець в ЦК України змінив норму, що регулює відповідальність за прострочення у доставці. Нагадаємо, що ст.  364 ЦК УРСР містила норму, в якій зазначалось, що розмір штрафів, що стягуються з автотранспортних організацій за прострочення в доставці вантажу визначається САТ УРСР в залежності від тривалості прострочення. Тобто, якщо раніше з ЦК УРСР чітко випливало, що відповідальність перевізника виявлялась у сплаті штрафу, то зараз ЦК України не заперечує й іншого прояву відповідальності перевізника, причому визначатися вона може і в договорі.