Якщо винні особи діяли погоджено відносно кількох потерпілих осіб, хоча кожен з них мав на меті і зґвалтував одну потерпілу особу, дії кожного підлягають кваліфікації за ч.3 ст.152 КК як зґвалтування, вчинене групою осіб (абз.2 п.13 ПП ВСУ №4 від 27 березня 1992 року) [348].

 КК України не диференціює зміст погрози застосування фізичного насильства при зґвалтуванні. Погроза застосування будь-якого виду фізичного насильства при вчиненні зґвалтування кваліфікується за ч.1 ст. 152 КК України. КК РФ розрізняє погрозу насильством (ч.1 ст. 131) і погрозу вбивством чи завданням шкоди здоров'ю, яка розглядається як обтяжуюча зґвалтування обставина (п."в" ч.2 ст.131). Під погрозою насильством розуміють залякування потерпілої такими діями (жестами) або висловлюваннями, які виражають намір винного негайно застосувати фізичне насильство до потерпілої або до її родичів чи близьких осіб. Не є погрозою шантаж з метою примушування жінки до вступу у статеві зносини [274. с.337]. Інші науковці тлумачать погрозу як реалізацію психічного насильства над потерпілою [270, с.103]. Відповідно до п.11 постанови Пленуму Верховного Суду РФ № 11 від 15 червня 2004 року [350], під погрозою вбивством або завданням тяжкої шкоди здоров'ю слід розуміти не тільки прямі висловлювання, в яких виражався намір негайного застосування фізичного насильства до потерпілої особи або до інших осіб, але й такі загрозливі дії винного, як, наприклад, демонстрація зброї або предметів, що можуть бути використані як зброя (ніж, бритва, сокира тощо). Відповідальність за зґвалтування із застосуванням такого виду погрози настає лише у випадку, коли вона була способом подолання опору потерпілої особи і були підстави побоюватисьвтілення цієї погрози (п.11) [350]. Як бачимо, КК України менш строго розцінює погрозу вбивством - за КК України погроза вбивством є конститутивною, а не кваліфікуючою ознакою (ч.1 ст. 152 КК України). Разом з тим, в російській літературі висловлювалась думка, що заслуговує на увагу, про недоцільність збереження як кваліфікуючої ознаки зґвалтування погрозу вбивством чи завдання тяжкої шкоди здоров'ю. Навряд чи можна визнати виправданою ситуацію, коли особа, що фактично спричинила шкоду здоров'ю легкої чи середньої тяжкості, буде нести менш тяжку відповідальність (за ч.1 ст. 131 КК РФ), порівняно з особою, яка лише погрожувала завдати тяжку шкоду здоров'ю (п. "в" ч.2 ст. 131 КК РФ). У цьому сенсі позиція українського законодавця виглядає більш обґрунтованою.

 Ч.3 ст.152 КК України встановлює підвищену кримінальну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої (неповнолітнього), а ч.4 ст. 152 КК України - за зґвалтування малолітньої (малолітнього). У постанові ПВСУ №4 від 27 березня 1992 року [348] зазначено, неповнолітніми потерпілими від зґвалтування слід вважати осіб віком від 14 до 18 років, малолітніми - осіб, яким на момент злочину не повнилося 14 років. Така обставина, що обтяжує зґвалтування, має місце у більшості КК, проаналізованих нами.

 В ч. 3 ст. 152 та ч. 4 ст. 152 КК України вжиті у відповідних відмінках терміни неповнолітній, неповнолітня, малолітній, малолітня. В диспозиціях норм вказано дві ознаки потерпілої особи - вік (неповноліття, малоліття) та стать (чоловіча, жіноча). Для кваліфікації дій винного за ч.3 ст. 152 або ч.4 ст. 152 КК України має значення виключно ознака віку потерпілої особи.

Ознака статі потерпілої особи виписана шляхом вживання термінів в жіночому та чоловічому роді. Таке викладення диспозицій ч. 3 ст. 152 та ч. 4 ст. 152 КК України законодавцем є зрозумілим, оскільки воно однозначно вирішило питання про стать жертви зґвалтування і усунуло можливі спори щодо визначення статі потерпілої особи в контексті ст. 152 КК України. Тим самим законодавець "нагородив" потерпілу особу неспецифічною, зайвою ознакою, що не має значення для кваліфікації злочину. Така нетипова юридична конструкція використана лише при формулюванні диспозицій ч.3 ст.152, ч.2 ст.153 КК (вживається термін "неповнолітньої чи неповнолітнього") та ч.4 ст. 152, ч.3 ст. 153 КК (вживається термін "малолітньої чи малолітнього"). У інших статтях КК України "неповнолітній" (ч. 3 ст. 120, ч. 3 ст. 130, ч. 2 ст. 133, ч 2. ст. 137, ч.2 ст. 140, ст.141, ч.2 ст. 142, ч.2 ст. 144, ч.2 ст. 147, ч.2 ст. 149, ч.2 ст. 172, ч.3 ст.302, ч.3 ст.303, ч.2 ст. 307, ч.3 ст. 309, ч.3 ст. 314, ч.2 ст. 315, ч.2 ст.317 КК України) та "малолітній" (ч.2 ст.136, ч.2 ст.146, ч.2 ст.299, ч.3 ст.307 КК України) вжито в однині чоловічого роду, що охоплює і жіночий рід, і множину, що відповідає виробленим доктриною і практикою правилам законодавчої техніки.

 Таким чином, пропонуємо в диспозиції ч. 3 ст. 152 КК України вказати: "…зґвалтування неповнолітнього", у диспозиції ч.4 ст. 152 КК України вказати:"… зґвалтування малолітнього".

 Певні проблеми, що виникають у національному кримінальному праві, викликає з'ясування ставлення винного до віку потерпілої особи, що у багатьох КК зарубіжних держав чітко вказується (детальніше - див. розділ 2.3 даної роботи).

 П.Осіпов вважає, щонеповноліття чи малоліття потерпілої особи не можна розглядати в якості кваліфікуючих ознак зґвалтування. Ці обставини характеризують об'єкт злочинного посягання, а тому усвідомлення їх (у якості неминучих чи реально можливих) обов'язково повинне входити в зміст інтелектуального моменту умислу. У зв'язку з цим зазнають критики спроби включення необережної форми вини до складу зґвалтування неповнолітніх чи малолітніх осіб [205, с.6-7].

 Прикладом вирішення даної проблеми може слугувати КК РФ. Так, п."д" ч.2 ст. 131 КК РФ передбачає відповідальність за зґвалтування завідомо неповнолітньої,  а п."б" ч.3 ст. 131 КК РФ - потерпілої, що завідомо не досягла 14-річного віку. Вказівка на завідомість у цих випадках не є випадковою. У КК України така вказівка відсутня, внаслідок чого у ПП ВСУ № 4 від 27 березня 1992  року [348] роз'яснено: для звинувачення у зґвалтуванні неповнолітньої чи малолітньої особи необхідно встановити, що "винний знав чи допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою чи малолітньою, а також, коли він міг і повинен був це передбачати" (абз.2 п.17 ПП ВСУ № 4 від 27 березня 1992  року). Вказане положення піддавалось справедливій критиці, оскільки воно ввело, по суті, невідоме нашому законодавству поняття "необережного зґвалтування неповнолітньої (малолітньої)". Практика судів першої інстанції у справах про зґвалтування неповнолітніх чи малолітніх осіб показала, що, використовуючи дане положення, судді нерідко переходять на позиції об'єктивного інкримінування. Очевидно, з врахуванням критичних зауважень, російський законодавець ввів поняття "завідомості" щодо віку потерпілої особи, а Пленум ВС РФ у постанові №11 від 15 червня 2004 року [350] вказав: відповідальність за вчинення зґвалтування неповнолітньої чи особи, що не досягла 14-річного віку, настає лише у випадку, коли винна особа достовірно знала про вік потерпілої особи (була родичем, знайомим, сусідом) або коли зовнішній вигляд потерпілої особи явно свідчив про її вік. Таким чином, вбачається більш досконалою позиція КК РФ щодо цього питання, вона заслуговує на увагу й українського законодавця.

 Формулювання абз.2 п.17 постанови Пленуму ВСУ № 4 від 27 березня 1992 року [348] "кримінальна відповідальність за вчинення зґвалтування щодо неповнолітньої чи малолітньої особи настає лише за умови якщо винний …він міг і повинен був це передбачати" визнає можливою необережну вину у складі умисного злочину. Конструкція вказаних складів не передбачає двох дій чи двох наслідків. Необережність в складах злочинів, передбачених ст. 152 КК, може мати місце лише щодо настання особливо тяжких наслідків [157, с.179].

 Таким чином, у абз.2 п.17 постанови ПВСУ № 4 від 27 березня 1992 року [348] (або у новій її редакції) пропонуємо зазначити:

 "Кримінальна відповідальність за вчинення зґвалтування щодо неповнолітнього чи малолітнього настає лише за умови, що винний достовірно знав або припускав, що вчиняє насильницькі статевий акт щодо неповнолітнього чи малолітнього".

 Пропонуємо у ч.3 ст. 152 КК України зазначити: "…зґвалтування завідомо неповнолітнього", а у ч.4 ст.152 - "…зґвалтування завідомо малолітнього".

 Відповідно до ч.4 ст.152 КК України підвищена кримінальна відповідальність настає за вчинення зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки.

Відповідно до п. 15 ПП ВСУ № 4 від 27 березня 1992 року [348], особливо тяжкими наслідками можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої, втрата будь-якого органу чи його функцій, душевна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою  втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування. Зґвалтування чи замах на зґвалтування, поєднані із заподіянням потерпілій тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння, не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 121 та 152 КК України. Таким чином, зґвалтування, поєднане із заподіянням потерпілій тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя в момент заподіяння, не може вважатися таким, що спричинило особливо тяжкі наслідки. Так, наприклад, вироком судової  колегії в кримінальних справах Чернівецького обласного суду від 12 липня 2000 р. С. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч.2 ст.17,  п. ,ж, ст.93 та ч.4 ст.117, ч.2 ст.118, ч.2 ст.140, ч.3 ст.193 КК 1960 року на 13 років позбавлення волі.

 С. визнано винним і засуджено за злочини, вчинені ним за таких обставин. 20 березня 2000 р. приблизно о 20-й годині 30 хвилин він, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, завів потерпілу С.О. в сад неподалік від пологового будинку, де, застосовуючи фізичне насильство та погрози, задовольнив із нею свою статеву пристрасть неприродним способом, потім зґвалтував, що спричинило особливо тяжкі наслідки, після чого повторно задовольнив статеву пристрасть неприродним способом.

 Маючи намір убити С.О. з метою приховання вчиненого злочину, С. завдав їй вісім ударів ножем, п'ять із яких - у життєво важливі органи, але смерть потерпілої не настала з причин, що не залежали від його волі, оскільки С.О., опритомнівши, дійшла до пологового будинку, де їй своєчасно було надано медичну допомогу. Вчинивши замах на умисне вбивство, С. таємно викрав індивідуальне майно потерпілої вартістю 55 грн., чим заподіяв їй значну шкоду, а також особисті документи - паспорт і посвідчення.

 Відповідно до висновку судово-медичної експертизи, на тілі С.О. виявлено вісім ножових поранень, два з них заподіяно в шию і три - в живіт, тобто в життєво важливі органи. Одержані потерпілою тілесні ушкодження віднесено до тяжких, небезпечних для життя в момент їх заподіяння. У неї виявлено ушкодження й на руках і стегні, характерні для ситуації, коли відбувається боротьба і має місце самозахист. Із висновку судово-медичної експертизи також убачається, що й на тілі С. є ушкодження, які могли бути одержані внаслідок опору, вчиненого С.О.