Відповідно до світової практики державний нагляд у сфері накопичувального пенсійного страхування може здійснюватися двома методами [302][483]:

1) методом реагування на порушення встановлених законодавством правил функціонування всіх суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування (надалі скорочено називатимемо цей метод "методом реагування");

2) методом запобігання та попередження можливих порушень правил функціонування всіх суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування, які встановлені законодавством (надалі скорочено називатимемо цей метод "методом запобігання та попередження").

Метод реагування базується на наступному фінансовому контролі та зазвичай застосовується: коли система є досить сталою і має достатній досвід функціонування; законодавство, яке її регулює, є розвинутим, а кількість суб'єктів такої системи є досить великою. Прикладом країн з такими системами накопичувального пенсійного страхування є США, Канада, Великобританія тощо.

Метод запобігання та попередження базується на попередньому та поточному фінансовому контролі. Його легше застосовувати у країнах, де кількість суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування (недержавних пенсійних фондів, компаній з управління активами, адміністраторів, агентів тощо) є невеликою, і коли цей метод впроваджується ще до початку функціонування нової системи накопичувального пенсійного страхування.

Обидва методи мають свої переваги та недоліки. При застосуванні методу реагування уповноважені державні органи не слідкують за діяльністю кожного суб'єкта системи, а реагують лише на випадки погіршення функціонування конкретних юридичних осіб - суб'єктів системи. Тому цей метод є простішим з точки зору його запровадження і не вимагає великої кількості працівників уповноважених державних органів та значних зусиль цих працівників. Але його застосування є дуже ризикованим у країнах, де керівництво суб'єктів системи, включаючи недержавні пенсійні фонди, є ще недостатньо професійним. Це може призвести до великої кількості ненавмисних (чи навмисних) помилок, які знижують надійність всієї системи, що може спричинити втрату загальної довіри населення до суб'єктів системи.

При застосуванні методу запобігання та попередження уповноважені державні органи наглядають за роботою кожного суб'єкта системи, постійно збираючи та аналізуючи їх звіти та іншу інформацію, яка одержується з вищезазначених джерел. Це дає змогу державним органам реагувати навіть на тенденцію до погіршення роботи суб'єктів системи - тобто на ранніх стадіях ускладнень в їх роботі. Завдяки цьому "погані випадковості" в роботі системи стають рідкістю, що підвищує загальну надійність системи та довіру населення.

При застосуванні цього методу одним із поширених заходів збирання інформації стає проведення планових, позапланових перевірок та перевірок на місцях. У цьому випадку уповноважений державний орган зобов'язаний встановити та опублікувати план та критерії проведення планових та позапланових перевірок, щоб уникнути зловживання службовим становищем працівників державного органу.

Отже, негативними сторонами застосування методу запобігання та попередження є, по-перше, можливість уповноваженого державного органу перевищити свої повноваження і перейти від нагляду до "ручного управління" суб'єктами системи. По-друге, запровадження цього методу вимагає великої кількості висококваліфікованих працівників уповноважених державних органів, розвинутої інфраструктури та відповідного оснащення цих органів спеціальними інформаційними системами.

Незалежного від того, який метод державного нагляду буде обраний у тій чи іншій країні, світова практика показує, що ніколи не можна змішувати ці два підходи через різні вимоги до їх організації та запровадження. При застосуванні методу запобігання та попередження уповноважені державні органи повинні мати повний доступ до інформації щодо діяльності суб'єктів системи і спроможність передбачати майбутні проблеми. При застосуванні методу реагування цього не вимагається, але посилюється необхідність наділення уповноважених державних органів реальними повноваженнями для застосування санкцій до тих, хто не дотримується правил, встановлених законодавством. Крім того, повинні існувати надійні механізми захисту прав учасників пенсійних фондів при недоліках у роботі будь-яких суб'єктів системи накопичувального пенсійного страхування.

Отже, підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що ефективне застосування проаналізованих методів державного нагляду в системі накопичувального пенсійного страхування вимагає розробки великого масиву фінансово-правових та адміністративних норм. В Україні процес розробки відповідних нормативно-правових актів розпочався лише у 2004 році, тому дослідження найкращої світової практики має велике значення для подальшого розвитку законодавства у цій сфері.