Проблеми правових режимів давно розглядаються вченими - теоретиками права та вченими-адміністративістами. При цьому висловлюються різні підходи до визначення поняття правового режиму та його специфічних ознак. У самому загальному розумінні в теорії права під "правовим режимом" розуміється сукупність правових та організаційно-технічних засобів та механізмів, які утворюють комплексний правовий інститут [370][416].

З точки зору теоретиків права, правовий режим відображає ступінь жорсткості юридичного регулювання, наявність певних обмежень чи пільг, припустимий рівень активності суб'єктів, межі їх правової самостійності [2][417]. На нашу думку, таке визначення спирається на перелік специфічних ознак правового режиму, але не визначає саме поняття "правового режиму".

Вчені-адміністративісти вважають, що правовий режим можна розглядати як особливий порядок правового регулювання, який виражається у певному поєднанні юридичних засобів і утворює бажане соціальне становище та конкретний ступінь сприяння або не сприяння задоволенню інтересів суб'єктів права [346][418]. З цієї точки зору правовий режим є системою умов та методів здійснення правового регулювання, або - функціональною характеристикою права. У цьому разі до специфічних ознак правового режиму вчені-адміністративісти відносять: установлення режимів у законодавстві, забезпечення їх виконання державою, наявність цільової орієнтації на регулювання конкретних сфер суспільних відносин у певних межах часу та простору, особливе поєднання юридичних засобів, утворення конкретного ступеню сприяння або не сприяння задоволенню інтересів суб'єктів права. На підставі таких ознак можна отримати розгалужену класифікацію правових режимів.

На думку інших авторів-адміністративістів правовий режим є певним поєднанням адміністративно-правових засобів регулювання, яке опосередковано централізованим порядком, імперативним методом юридичного впливу, коли суб'єкти правовідносин знаходяться у юридично нерівному становищі. Позитивне зобов'язання та заборони виражають енергію державного органу, який допускає широкий спектр дозволів та пільг [9][419].

Ю.О. Тихомиров вважає, що зазначена характеристика правових режимів та їх ознак є занадто широкою і такою, що розмиває межу між відомими категоріями права, в наслідок чого виникають певні труднощі виокремлення специфічних ознак правових режимів [121][420]. Наша спроба застосувати вищенаведені визначення правових режимів до суспільних відносин у сфері публічних фінансів та публічних видатків показує, що ці визначення є не зовсім вдалими і потребують вдосконалення.

Так, на наш погляд, при визначенні правових режимів публічних видатків місцевого самоврядування та публічних видатків соціального призначення не зовсім вдалим є акцент на утворенні "конкретного ступеню сприяння або не сприяння задоволенню інтересів суб'єктів права", як це пропонується у першому наведеному визначенню. А при дослідженні правових режимів публічних видатків місцевого самоврядування не зовсім коректно вести мову про "юридично нерівне становище суб'єктів правовідносин", як це пропонується у другому визначенні поняття правових режимів.

Деякі вчені-адміністративісти зіставляють правовий режим з соціальним режимом певного об'єкту, що закріплений правовими нормами та забезпечений сукупністю юридичних засобів [325][421]. Таке визначення є занадто широким і не дає можливості виявити специфічні ознаки правового режиму.

І.С. Розанов та Ю.О. Тихомиров, який погоджується з думкою І.С. Розанова, пропонують ще один підхід і визначають правовий режим як встановлену у законодавчому порядку сукупність правил діяльності, дій чи поведінки громадян та юридичних осіб, а також порядок реалізації ними своїх прав у певних умовах (ситуаціях) [370; 121][422]. Таке запропоноване визначення правових режимів, на нашу думку, є більш влучним і може бути використано як основа для визначення правових режимів у сфері публічних фінансів та публічних видатків.

Ю.О. Тихомиров також зауважує, що правові режими не можна ототожнювати із загальним правовим регулюванням та з процесом реалізації права [121][423]. На його думку, правові режими є особливим видом регулювання, в рамках якого утворюється та використовується специфічна юридична комбінація юридичних, організаційних та інших засобів для забезпечення того чи іншого державного стану. При цьому призначення правових режимів полягає у регулюванні особливих станів держави за допомогою системи спеціальних засобів. До таких засобів належать: 1) правові акти та норми, які встановлюють особливий порядок діяльності у тих чи інших сферах; 2) уповноважені державні органі, які утворюються спеціально або наділяються повноваженнями формувати та підтримувати відповідний режим; 3) детальна, операційна регламентація дій суб'єктів права та їх взаємовідносин між собою; 4) сувора система контролю та відповідальності за діяльність в рамках правового режиму; 5) більш широке застосування обмежувально-дозволяючих та забороняючих методів, які у необхідних випадках поєднуються із суто цільовим стимулюванням суб'єктів права; 6) існування спеціальних організаційних, технічних, матеріальних та фінансових засобів (техніки, ресурсів і таке інше).

У такому визначенні, на наш погляд, необхідно уточнити, що саме розуміється під терміном "державний стан". З точки зору особливостей регулювання суспільних відносин у сфері публічних фінансів та публічних видатків, цей термін може трактуватися вузько або розширено. При вузькому розумінні цього терміну мова йде виключно про стан держави як певного виду "примусового союзу". У цьому випадку залишається не охопленим стан адміністративно-територіальних одиниць - органів місцевого самоврядування (місцевих "примусових союзів"), які утворені в державі та відповідно до законодавства наділені певним ступенем самостійності і незалежності від держави у питаннях організації місцевого самоврядування та задоволення публічного територіального інтересу.

При розширеному розумінні терміну "державний стан" можна вважати, що він охоплює не тільки стан суто держави, але й стан, існуючий на території усіх взагалі та кожного окремо місцевого самоврядування. Однак, на наш погляд, існування можливості вузького та розширеного тлумачення ключового терміну у запропонованому вище визначенні правових режимів є достатньою причиною для його подальшого вдосконалення. З цією метою ми пропонуємо замість терміну "державний стан" використовувати термін "стан суспільства" для уникнення вузького розуміння терміну "державний стан". Тоді правовий режим можна розглядати як специфічний порядок діяльності суб'єктів права у різних сферах суспільного життя.

Можливість існування різного розуміння поняття правового режиму у різних галузях права відмічалася в роботах А.В. Малько та О.С. Родіонова. Вони зазначали, що на визначення правового режиму впливають вид об'єкту, предмет та метод правового регулювання. При чіткому визначенні правового режиму в нормативному акті суб'єкти права автоматично орієнтуються на специфічність ситуації, особливу зацікавленість держави і відповідним чином будують свої подальші дії. Правові режими у фінансовому праві є владними, що практично не залишає суб'єкту свободи вибору поведінки [345][424].

Спираючись на наведені вище визначення правових режимів, надані вченими-теоретиками права та адміністративістами, можна запропонувати наступне власне визначення правових режимів у сфері публічних видатків:

правовий режим публічних видатків є врегульованим законодавством специфічним порядком діяльності суб'єктів фінансових правовідносин у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів. Правовий режим публічних видатків встановлюється у законах, актах органів місцевого самоврядування, підзаконних актах та направлений на всебічне забезпечення діяльності суб'єктів з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів.

Відповідні правові норми та акти можуть бути складовою частиною більш загальних тематичних законів та підзаконних актів, або можуть виражатися та встановлюватися у спеціальних законодавчих актах та актах органів місцевого самоврядування. Один або декілька спеціальних актів такого роду утворюють юридичну основу для низки конкретно-оперативних розпорядчих актів, приказів та розпоряджень. Їх зв'язок та послідовність прийняття і реалізації є дуже важливими для забезпечення юридико-операційної діяльності громадян та юридичних осіб [121][425].

Правові режими публічних видатків регулюють діяльність суб'єктів фінансових правовідносин у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів за допомогою системи спеціальних засобів, до яких відносяться:

1) правові акти та норми, які встановлюють особливий порядок розподілу, перерозподілу та використання кожного окремого виду публічних видатків;

2) державні органи, спеціально утворені або наділені повноваженнями формувати та підтримувати відповідний режим у сфері розподілу, перерозподілу та використання кожного окремого виду публічних видатків;

3) детальна, операційна регламентація дій суб'єктів права та їх взаємовідносин між собою з приводу розподілу, перерозподілу та використання кожного окремого виду публічних видатків;

4) система спеціального контролю та видів відповідальності за діяльність в рамках правового режиму, встановленого для кожного окремого виду публічних видатків.

У попередніх розділах ми виділили три види публічних видатків: публічні видатки держави; публічні видатки місцевого самоврядування та публічні видатки соціального призначення, які не можуть бути віднесені до перших двох видів. Розглянемо, чи існують відмінності у правових режимах кожного окремого виду публічних видатків.

Правовий режим публічних видатків держави встановлюється виключно законами України та підзаконними актами, які приймаються на їх виконання. Відповідно до статті 95 Конституції України, будь-які видатки держави на потреби всього суспільства, розмір та цільове призначення цих видатків встановлюються виключно законом про Державний бюджет України. Правила проведення розподілу, перерозподілу та використання коштів Державного бюджету встановлені у Бюджетному кодексі України та підзаконних актах, які приймаються на його основі та з метою його виконання. Бюджетний кодекс України також визначає: 1) суб'єктів взаємовідносин з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів Державного бюджету; 2)  джерела фінансування державних видатків; 3)  склад (види) державних видатків; 4) класифікацію державних видатків; 5)  організацію здійснення державних видатків; 6) облік та звітність у сфері державних видатків; 7) уповноважені державні органи у сфері контролю за дотримання правового режиму державних видатків; 8) відповідальність у сфері державних видатків.