Перший метод використовують при фіскальній неспроможності місцевого самоврядування. Він полягає у тому, що при фінансуванні публічних видатків застосовують: загальні незалежні трансферти; перегляд співвідношення закріплених податків та видаткових повноважень; перегляд закріплення загальнодержавних податків за різними бюджетами або формули розподілення доходів від них.

Другий метод використовують при виникненні різниці в розмірі "чистої фіскальної вигоди" (горизонтальній нерівності). У цьому випадку застосовують вирівнюючі загальні незалежні трансферти.

Третій метод використовують при виникненні впливу зовнішніх факторів. При цьому для фінансування публічних видатків застосовують компенсації, що надаються як необмежені цільові доповнюючі трансферти з встановленням співвідношення доповнення, виходячи з величини впливу зовнішніх факторів.

Четвертий метод використовують для забезпечення мінімальних стандартів надання певних послуг населення по всій країні. Для цього публічні видатки фінансуються за допомогою обумовлених (умовних) незалежних трансфертів.

П'ятий метод використовують для стимулювання власної участі самоврядування у фінансуванні публічних видатків, пов'язаних з наданням послуг, що мають високий національний пріоритет при низькому місцевому пріоритеті. Для цього застосовують цільові необмежені доповнюючі трансферти.

Широке використання трансферів різних видів для фінансування державних видатків, у свою чергу, потребує вдосконалення механізмів контролю за здійсненням публічних видатків держави [270][456]. І хоча питання контролю у сфері фінансових правовідносин виходить за межі завдання та мети цього дисертаційного дослідження, зазначимо, що ефективне здійснення будь-яких публічних видатків не може існувати без чітких та прозорих механізмів державного контролю у цій сфері [267; 271][457]. Тому це питання також потребує ретельного вивчення вчених та практиків-юристів з метою застосування найновітніших та найкращих методів, відомих у інших державах, для вдосконалення відповідного українського законодавства.

Отже, правовий режим публічних видатків держави базується на великому масиві правових норм і може розглядатися як окремий комплексний інститут правового регулювання публічних видатків. Підсумовуючи зазначене вище, запропонуємо власне визначення фінансування публічних видатків держави: це урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне виділення коштів з публічних фондів держави на задоволення публічного інтересу. При цьому, під публічним інтересом тут розуміється суспільний інтерес, визнаний державою.

Таке визначення охоплює фінансування всіх видів публічних видатків держави, включаючи делеговані видатки держави, які можуть здійснюватися за рахунок різних видів публічних фондів держави, а також за рахунок трансфертів, що надаються з державного бюджету до бюджетів місцевого самоврядування.

Таким чином, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку правових режимів фінансування державних видатків, основним правовим режимом публічних видатків держави залишається режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але економічні та політичні зміни у країні, а також структурні зміни у сфері публічних видатків держави призвели до виникнення та розвитку нових організаційно-правових форм та режимів фінансування державних видатків, а саме: фінансування об'єктів (державних програм) на конкурсній основі; застосування системи фінансування державних програм з використанням коштів бюджетів різного рівня та позабюджетних джерел фінансування; фінансування видатків держаних програм шляхом виділення трансфертів з Державного бюджету.

Правовий режим публічних видатків місцевого самоврядування встановлюється не тільки законами України, але й актами органів місцевого самоврядування. Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону. Таким чином, будь-які видатки органів місцевого самоврядування, їх розмір та цільове призначення видатків встановлюються не лише законами України, але й відповідними актами органів місцевого самоврядування. Це є першою причиною існування певних відмінностей між правовим режимом державних видатків та правовим режимом видатків місцевого самоврядування.

Основні правила та принципи проведення розподілу, перерозподілу та використання коштів бюджетів місцевого самоврядування встановлені не тільки у Бюджетному кодексі України, але й у актах уповноважених органів місцевого самоврядування. Це стає другою причиною існування відмінностей між правовим режимом державних видатків та правовим режимом видатків місцевого самоврядування. Необхідно відмітити, що деякі питання, пов'язані із правовим режимом публічних видатків місцевого самоврядування розглядалися у контексті досліджень, пов'язаних з правовими режимами державних видатків. Окремо від правових режимів державних видатків розглядалися режими доходів місцевих бюджетів як джерел фінансування видатків органів місцевого самоврядування [73][458].

Фінансування публічних видатків місцевого самоврядування здійснюється у формах, які також застосовуються для здійснення фінансування публічних видатків держави. Основним правовим режимом публічних видатків місцевого самоврядування залишається режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але все більше використовуються і такі нові режими, як: фінансування об'єктів (місцевих програм) на конкурсній основі; фінансування програм з використанням коштів бюджетів різного рівня; фінансування видатків місцевих програм за рахунок коштів трансфертів з Державного бюджету та бюджету інших місцевтх самоврядувань. Отже, під фінансуванням публічних видатків місцевого самоврядування необхідно розуміти урегульоване правовими нормами безповоротне та безоплатне виділення коштів з публічних фондів місцевого самоврядування та держави на задоволення публічного інтересу, визнаного органами місцевого самоврядування або державою.

Правовий режим публічних видатків соціального призначення встановлюється законами України у випадках реалізації загальнодержавних обов'язкових соціальних програм, але у випадку реалізації соціальних програм місцевого значення може встановлюватися і актами органів місцевого самоврядування.

Порівнюючи ступінь дослідження у сфері правових режимів різних видів публічних видатків можна стверджувати, що найбільш дослідженим є правовий режим державних видатків. Значно менше досліджено аспекти правових режимів видатків місцевого самоврядування. І майже зовсім не досліджувалися в юридичній літературі України правові режими публічних видатків соціального призначення, які не можна віднести до перших двох видів публічних видатків [296][459].

Як було показано нами у попередніх розділах, реалізація загальнодержавних обов'язкових програм соціального страхування здійснюється спеціальними інституційними утвореннями - фондами соціального страхування. Ці інституції не є органами державної влади і належать до некомерційних установ, фінансування яких базується на кошторисах. При цьому їх кошториси затверджуються не державними органами, а уповноваженими органами цих спеціалізованих недержавних інституцій. Джерелом фінансування видатків є кошти публічних фондів соціального призначення, які є матеріальною основою функціонування цих інституцій. Відповідно до законодавства України ці кошти не належать державі або органам місцевого самоврядування. Саме тому протягом останніх чотирьох років в Україні провадиться суттєве вдосконалення правового режиму фінансування видатків солідарних фондів соціального страхування з метою повного розмежування публічних видатків держави від публічних видатків цих фондів та чіткого визначення джерел фінансування кожного виду видатків.

Так, наприклад, з метою завершення розмежування джерел фінансування деяких видів соціальних виплат і звільнення Пенсійного фонду України від невластивих йому видатків Верховна Рада України прийняла Закон України "Про деякі питання фінансування соціальних виплат та пов'язаних з ними адміністративних витрат" [442][460], встановивши, що:

1) пенсії за вислугу років призначаються органами Пенсійного фонду України і виплачуються в частині, що не перевищує розміру пенсії із солідарної системи, що призначається відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" за рахунок коштів Пенсійного фонду України. Частина пенсії, що перевищує цей розмір, виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України;

2) пенсія працівникам дипломатичної служби призначається відповідно до Закону України "Про державну службу" та виплачується в частині, що не перевищує розміру пенсії із солідарної системи, що призначається відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за рахунок коштів Пенсійного фонду України. Частина пенсії, що перевищує цей розмір, виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України.

У той же час, фінансування соціальних виплат, що встановлюються нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, а також пов'язаних з ними адміністративних витрат здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Отже, можна зробити висновок, що основним правовим режимом публічних видатків соціального призначення, що фінансуються за рахунок коштів солідарних публічних фондів, є режим кошторисно-бюджетного фінансування. Але при цьому кошториси затверджуються не державними органами, а органами спеціалізованих недержавних інституцій, на яких законом покладено повноваження по реалізації відповідних загальнодержавних обов'язкових соціальних програм.

Правові режими фінансування накопичувальних публічних коштів значно відрізняються від правових режимів фінансування видатків солідарних публічних фондів і майже зовсім не досліджувалися в юридичній літературі України[461]. Тому ми зупинимося детально саме на правових режимах публічних накопичувальних фондів та видатків, які фінансуються за рахунок їх коштів.