Характерною рисою Особливої частини КК 2001 р., як підкреслюється В. В. Сташисом, є значне розширення заохочувальних кримінально-правових приписів, які мають перспективу щодо поширення [1, с. 10]. Заохочувальні норми Особливої частини КК існують у вигляді приписів, що визначені як імперативні та безумовні спеціальні види звільнення особи від кримінальної відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених КК, та у порядку, встановленому КПК [2, с. 13].

Спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності перед бачене, якщо "громадянин України добровільно заявив органам державної влади про злочинний зв'язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками та отримане завдання" (ч. 2 ст. 111 КК), "особа без громадянства або іноземець добровільно заявили органам державної влади про припинення злочинної діяльності, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернене заподіяння шкоди інтересам України" (ч. 2 ст. 114 КК), "керівник підприємства, установи або організації виплатив заробітну плату, стипендію, пенсію чи інші, установлених законами виплати громадянам, до притягнення його до кримінальної відповідальності" (ч. 3 ст. 175 КК), "особа сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня), до притягнення її до кримінальної відповідальності" (ч. 4 ст. 212 КК), "особа сплатила страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також відшкодувала шкоду, завдану Пенсійному фонду України їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня), до притягнення до кримінальної відповідальності" (ч. 4 ст. 212-1 КК), "особа добровільно повідомила правоохоронний орган про створення злочинної організації або участь у ній" (ч. 2 ст. 255 КК), "особа добровільно повідомила про створення терористичної групи чи організації і сприяла припиненню існування або діяльності терористичної групи чи організації або розкриттю їх злочинів" (ч. 5 ст. 258 КК), "особа добровільно вийшла з воєнізованих або збройних формувань, не передбачених законом і повідомила про їх існування органи державної влади" (ч. 6 ст. 260 КК), "особа добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси або вибухові пристрої" (ч. 3 ст. 263 КК), "особа добровільно заявила про незаконне заволо- діння транспортним засобом правоохоронним органам і повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки" (ч. 4 ст. 289 КК), "особа добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю цих злочинів" (ч. 4 ст. 307 КК), "особа добровільно звернулась до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії" (ч. 4 ст. 309 КК), "особа добровільно здала прекурсори, що призначалися для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю цих злочинів" (ч. 4 ст. 311 КК), "особа після давання хабара добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї" (ч. 3 ст. 369 КК), "військовослужбовець може бути звільнений від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України" (ч. 4 ст. 401 КК).

Проте проблема розвитку та поширення заохочувальних норм Особливої частини втілюється у правову матерію вельми повільно. Так, за весь час дії з 2001 р. до Особливої частини КК була введена лише одна нова заохочувальна норма, передбачена ч. 4 ст. 212-1 КК. Такий стан справ надає підстави стверджувати, що існують об'єктивні і суб'єктивні перепони розвитку заохочувальних приписів Особливої частини КК, суспільство в цілому та окремі його фахові представники ще не усвідомили у повній мірі всю привабливість заохочувального впливу на регулювання кримінально-правових відносин.

Одним із варіантів виходу з зазначеного стану, на нашу думку, може стати створення "Спеціальної програми розвитку заохочувальних норм Особливої частини КК", яка напрацює науково- практичні рекомендації щодо підвищення доцільності, ґрунтовності й ефективності включення до Особливої частини нових заохочувальних приписів. Ця проблема жваво дискутується в національних наукових колах. Так, на Міжнародній науково- практичні конференції "Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення", що проходила 13-15 квітня 2007 р. у Львові, В. І. Борисовим, В. К. Гри- щуком, О. Н. Костенком, В. О. Навроцьким, П. Л. Фрісом та іншими висловлена думка про більш ґрунтовне дослідження впливу заохочувальних приписів на кримінально-правове регулювання суспільних відносин. "Треба прогнозувати, - вказує В. І. Борисов, - більш інтенсивне зростання таких норм, оскільки в законопроектах, що надходять до Верховної Ради, є чимало пропозицій щодо необхідності введення до КК разом з заборонними нормами також і заохочувальних" [3, с. 19].

Дослідження заохочувальних приписів Особливої частини потребує поглиблення, з'ясування взаємодії з заборонними нормами, визначення перспектив розвитку, внесення пропозицій щодо нових заохочувальних кримінально-правових норм тощо. Загальні засади впровадження заохочувальних приписів передбачають передусім визначення соціальної обумовленості кримінально-правового заохочення у тій чи іншій заборонній кримінальній нормі. Соціальні чинники, що обумовлюють кримінальну заборону взагалі та заборону вчинення конкретних суспільнонебезпечних діянь, передбачених кримінальним законом, досить ґрунтовно досліджувалися в працях М. О. Бєляєва, В. М. Когана, М. М. Кропа- чова, В. М. Кудрявцева, Н. О. Лопашенко, В. С. Прохорова, Л. І. Спиридонова, О. М. Тарбагаева, П. О. Фефелова [4] та ін. Проте майже не дослідженим залишається питання про соціальні чинники, що обумовлюють заохочувальні приписи Особливої частини кримінального законодавства.

Серед величезної кількості соціальних чинників, що обумовлюють виникнення і розвиток заохочувальних кримінально-правових приписів, на наш погляд, слід виокремити обставини нормативного, кримінологічного, економічного та гуманістичного спрямування.

Більшість криміналістів, що досліджують соціальну обумовленість кримінально-правових норм (за звичай заборонних) у структурі нормативних чинників виділяють історичний, міжнародний та національний аспекти регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку із застосуванням тієї чи іншої норми.

Заохочувальні норми Особливої частини КК мають давню історію. Навіть не зважаючи, що стародавнє кримінальне законодавство не поділялось на Загальну і Особливі частини, не розрізняло звільнення від кримінальної відповідальності від звільнення від покарання, ми знаходимо приклади заохочувальних норм у Артикулі військовому 1715 р. Петра I. Так, арт. 96 передбачає звільнення від покарання у разі добровільного повернення дезертира, "...оный по правде живота лишен не имеет быть". Петро I окремими указами і маніфестами за звичай проголошував про повне звільнення дезертира від кримінального покарання у разі його добровільної явки з повинною [5, с. 360]. У радянські часи з'являється інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності особи за вчинення злочину за умови здійснення нею схвальних, суспільнокорисних дій із самовикриття та викриття інших осіб, які вчинили цей злочин. Яскравим прикладом такої позитивної поведінки у кримінальному праві є заохочувальний припис ст. 6 Декрету РнК РСФРР "Про боротьбу із хабарництвом", де було встановлено, що від переслідування за дачу хабара, якщо такий мав місце до видання цього декрету, звільняються особи, котрі терміном трьох місяців з дня видачі Декрету заявлять судовим органам про дачу ними хабара [6].Трохи згодом, зазначений припис був розвинутий у Декреті РНК РСФРР від 16 серпня 1921 р. "Про боротьбу із хабарництвом", яким особа, яка дала хабара, не карається, якщо вона своєчасно заявить про вимагання хабара або здійснить сприяння розкриттю справи про хабарництво [7]. Надалі цей припис був відтворений у ч. 4 ст. 114 КК УСРР 1922 р., у котрій установлювалося, що "особа, яка дала хабара, не карається лише в тому випадку, якщо своєчасно зробить заву про вимагання хабара або здійснить сприяння розкриттю справи про хабарництво. У протилежному випадку вона карається позбавлення волі на строк до трьох років" [8].

Кількість заохочувальних приписів у Особливій частині КК поступово зростає. Кримінальні кодекси УСРР 1922 р. і 1927 р. мали лише по 1 заохочувальному припису, що передбачали звільнення від кримінальної відповідальності хабародавця (ч. 4 ст. 114 КК 1922 р. і примітка ст. 106 КК 1927 р.), Кримінальний кодекс УСРР 1960 р. містив 6 заохочувальних приписів, що передбачали звільнення від кримінальної відповідальності у ч. 2 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 170, ч. 2 ст. 222, ст. 229-10, то чинне кримінальне законодавство України передбачило вже 15 заохочувальних приписів.

Міжнародна спільнота визнала дієвою формою протидії злочинності застосування не тільки тих заходів, що замінюють або трансформують кримінальне покарання, а й таких, що взагалі виключають кримінальне переслідування, звільняють від кримінальної відповідальності. Дана тенденція, спрямована на пошук інших способів вирішення кримінально-правових конфліктів, не пов'язаних з застосуванням кримінального переслідування і покарання, є глобально світовою, значно поширеною й у європейському правовому просторі. Саме пошук інших способів покладено в основу так званого "відновного правосуддя" - підходу до вирішення кримінально-правових конфліктів, який надає можливість учасникам кримінальної справи - потерпілому та підсудному - самим брати участь у вирішенні питання щодо наслідків вчиненого злочину та запобігання вчиненню подібного діяння у майбутньому.

У країнах Європейського Союзу розгалужена система альтернатив кримінальному переслідуванню й покаранню. Вона ґрунтується на офіційних рекомендаціях Комітету міністрів держав - членів Ради Європи від 17 вересня 1987 р., які не тільки схвально віднеслися до "ідеї мінімізації судового врегулювання кримінально-правових конфліктів", а й запропонували конкретні моделі позасудового вирішення таких конфліктів [9]. 24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада ООН прийняла резолюцію "Про основні принципи програм відновного правосуддя у кримінальних справах", яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство. Оскільки примирення потерпілого з обвинуваченим або підсудним проводиться зазвичай за допомогою спеціально підготовленого посередника - "медіатора", то програма примирення має назву "медіація". Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу "Про становище жертв злочинів у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р. медіація в кримінальних справах - це процес пошуку до або під час кримінального переслідування взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи - медіатора. На підставі цього рішення всі країни ЄС зобов'язані поширювати посередництво у кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між потерпілим та правопорушником, досягнутої у процесі посередництва. Крім того, до 22 березня 2006 р. всі країни ЄС в обов'язковому порядку повинні прийняти закони, які забезпечували б проведення посередництва у кримінальних справах. Рекомендація № Я(99)19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р., закликала держави - члени Ради Європи (членом якої є й Україна) сприяти розвитку та проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником як загальнодоступної послуга" [10, с. 38-39].