Виконання тих інформаційних прав людини, які належать до громадянських та політичних прав і свобод: свобода слова, право на таємницю листування, право на конфіденційність приватного життя, заборона цензури може бути повною мірою забезпечено судовими органами, як це і передбачено ст. 55 Конституції України. Додержання певних прав потребує виключно юридичних механізмів відповідних галузей права. На цьому, зокрема, наголошується в Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів". В п. 1 цієї Постанови підкреслюється, що "послідовне і неухильне додержання в усіх стадіях кримінального судочинства вимог норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів, є однією з важливих умов здійснення встановленого ст. 55 Конституції України права громадян на судовий захист від протиправних посягань"[262]. Тобто, для забезпечення громадянських та політичних прав достатньо правильного застосування судами конституційних норм та відповідного законодавства і наявності судового рішення, що вступило в законну силу.

Але виконання цілого ряду економічних і соціальних прав залежить не лише від нормативно-правових приписів, але й від економічної ситуації в країні. Наприклад, рішення суду замало для забезпечення розвитку науки або збереження культурної спадщини. Необхідна наявність коштів для цих потреб. Так само як і існуючі порушення прав інтелектуальної власності багато в чому пояснюються економічною ситуацією в Україні, за якою для значної частини фізичних та навіть юридичних осіб використання ліцензованих комп'ютерних програм, творів є занадто дорогим.

Таким чином, проблема полягає в тому, що дотримання соціальних і економічних прав не завжди може бути забезпеченим виключно судовою гілкою влади, як це передбачено нормами ст. 55 Конституції України. А це, в свою чергу, веде до ситуації, коли закріплені в Конституції права людини порушуються, а механізм їх забезпечення не діє. Одночасно безкарне, можливо незначне зі сторонньої точки зору, порушення бодай одного конституційного права може тягти за собою більш значні та фатальні порушення інших прав. Як зазначалося з цього приводу в одному із судових рішень, що стало в Сполучених Штатах прецедентом в тлумаченні поправок до Конституції (так званого Білю Про права), "різниця полягає лише в мірі утиску, а історія вчить нас, що влада, яка свавільно порушує одне право, скоро перестане поважати й інші"[372].

На небезпеці подібної ситуації наголошувалося і у висновку Венеціанської комісії від 11 березня 1996 року щодо проекту, на основі якого було прийнято Конституцію України. Зокрема, в цьому висновку було висловлено зауваження і вказано на ряд недоліків у розділі "Права і свободи людини і громадянина", серед яких були такі: вичерпність наведених у цій главі прав, що включає права соціального, економічного та екологічного характеру, створює проблеми щодо забезпечення їх гарантіями судового захисту; можливі обмеження та стримування основних прав часто заходять надто далеко [141, 247].

Не додало авторитету Конституції України і включення цілої низки громадянських прав і свобод до нового Цивільного кодексу України в Книзі другій "Особисті немайнові права фізичної особи"[351]. Чого варте, наприклад, включення до Цивільного кодексу прав людини на життя, свободу, інформацію, свободу об'єднання і зібрань? По-перше, саме перелічення цих прав в даному нормативно-правовому акті порушує принцип прямої дії норм Конституції, та цілу низку міжнародно-правових актів з прав людини, оскільки з позиції авторів Кодексу вдається, що для реалізації прав і свобод людини необхідно прийняття додаткового нормативно-правового акту. По-друге, зазначені вище права не можуть бути предметом цивільно-правових відносин, оскільки зміна більшості з них на основі угоди сторін не можлива і суперечить Конституції та законодавству. Обмеження цих прав відбувається на основі адміністративного та кримінального законодавства. Тобто це є абсолютно невиправданим включення до цивільного права норм інших галузей права.

Аналізуючи наслідки недієвості механізму захисту основних прав і свобод, включаючи інформаційні, для стану інформаційної безпеки, слід виділити існуюче в правовій літературі тлумачення цього захисту. А саме, "забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина - це система їх гарантування з боку державних інститутів, яка функціонує у правовому режимі і до якої входять такі елементи як, компетенція, охорона, захист, а також створення необхідних умов для реальної реалізації людиною своїх прав і свобод"[303, 178]. Як ми вже відзначали в попередніх розділах саме умови існування держави, людини, що гарантують додержання конституційних прав і свобод і є об'єктом національної безпеки. Таким чином, якщо йде мова про недієвість цього механізму забезпечення, це автоматично означає відсутність гарантій національної безпеки, зокрема інформаційної безпеки людини. І, відповідно, дії органів державної влади, що порушують ці конституційні права, як раз і складають основну загрозу національній безпеці.

Якщо ми говоримо про певні вади самої конституційної системи забезпечення прав і свобод людини, а саме - про недостатність судових механізмів, то слід пам'ятати, що суди лише захищають виконання закону, а безпосереднє виконання їх норм покладено на органи виконавчої влади та на Президента України, який згідно зі ст. 102 Конституції [142] є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Однак саме органи виконавчої влади і є суб'єктом названих порушень та причиною недієвості механізму забезпечення прав і свобод людини. Виникає парадоксальна ситуація, коли орган державної влади, який покликаний бути гарантом прав і свобод людини, сам перешкоджає їх реалізації. Таким чином за наявних умов найбільшою загрозою національній безпеці України в аспекті безпеки людини є сама система державної влади, передусім, органи виконавчої влади та президентські структури.

На жаль, подібні теоретичні припущення, висловлені на основі аналізу українського законодавства, знаходять підтвердження на практиці. Зокрема, факти порушення інформаційних прав громадян з боку президентських структур та органів виконавчої влади констатувалися на парламентських слуханнях в Верховній Раді, присвячених проблемі свободи слова в Україні.

Підтвердженням цьому може слугувати Звернення Верховної Ради України до Ради Європи, Організації по безпеці та співробітництву в Європі, міжнародних парламентських організацій, парламентів і урядів європейських країн з приводу тривожної ситуації в інформаційному просторі України, що його було прийнято в 1999 р. В цьому зверненні, зокрема, зазначалося: "Ситуація, яка склалася в інформаційній сфері України, змушує нас, членів парламенту, звернутися до поважних європейських структур, аби об'єднаними зусиллями вітчизняних і зарубіжних демократичних інститутів відстояти конституційні положення щодо захисту прав і свобод громадян України, в тому числі свободи думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань.

...нині в Україні окремі дії органів виконавчої влади спрямовані на обмеження свободи слова - головного стрижня державної інформаційної політики, основи основ функціонування засобів масової інформації, за умови демократичного розвитку суспільства. Буквально придушуються опозиційні до владних виконавчих структур або просто не заангажовані засоби масової інформації"[108]. Далі наводилися конкретні факти тиску щодо центральних та регіональних засобів масової інформації з боку виконавчих структур, фіскальних органів за інакомислення стосовно нинішньої виконавчої влади, критичні публікації на її адресу.

Цитоване нами звернення підкреслює один дуже важливий аспект проблеми захисту інформаційної безпеки людини. Історія розвитку інституту прав людини свідчить, що, нажаль, найбільших утисків, порушень та обмежень інформаційні права і свободи людини зазнавали з боку держави та її органів, оскільки вступали в конфронтацію з інтересами останніх. Як зазначає відомий американський правник Бернард Сіган, який брав участь у розробленні конституцій цілого ряду східноєвропейських країн: "Конституція повинна турбуватися про свободу в заперечувальному розумінні - захисту особистості від сили влади"[293, 31]. Таку постановку питання прийнято пояснювати схильністю державної влади до самоконцентрації та самозростання. В розвинутому демократичному суспільстві подібні небезпечні тенденції повинні компенсуватися системою розподілу влад з її стримуваннями і противагами, а також обмежуватися громадським контролем, який багато в чому базується саме на реалізації права свободи інформації. Важливість ролі громадськості в забезпеченні конституційних прав і свобод та розбудові державної влади на демократичних засадах підкреслював один з "батьків-засновників" американської нації Бенджамін Франклін ще у 1787 р., коли Конституційні Збори північноамериканських колоній завершили свою роботу. Тоді на запитання: "Так що в нас тепер - республіка чи монархія?", він відповів: "Республіка, якщо ви її збережете"[378, 85].

Ситуація з інформаційною безпекою людини, її правами на свободу слова та інформації окрім загальних тенденцій влади та часткових вад системи публічної влади в Україні ускладнюється сталим етатизмом як теорії, так і практики державного управління. Також яскраво виражена практично повна відсутність досвіду демократії, якої не було ані в рамках Російської імперії, до складу якої входила більша частина українських земель, ані в СРСР.

Подібні проблеми характерні не лише для України, але в більшій або меншій мірі практично для всіх пострадянських держав, що виникли на теренах колишнього СРСР, окрім, мабуть, прибалтійських країн. На превеликий жаль, на сьогоднішній день існують не лише порушення відповідних прав людини на практиці, але й з'являються багато спроб теоретичного обґрунтування ідей етатизму.

Так, наприклад, у виступі, присвяченому проблемам російської доктрини інформаційної безпеки, один з московських фахівців заявив: "Звертаючись із закликом "говорити правду, лише правду, нічного крім правди", доречно підкреслити, що він і по духу, і по букві цілком відповідає поставленій в Доктрині інформаційної безпеки меті: "Доведення до громадськості достовірної інформації". Разом з тим було б політично наївним і принципово нездійсненним побажання "говорити всю правду". Треба чесно визнати, що забезпечення інформаційної безпеки передбачає виключно точне і за можливістю безпомилкове розуміння того, яку долю "всієї правди" кому, для чого і коли треба знати"[343, 34].