Як ми бачимо, немає ніякої згадки про те, що обмеження права на інформацію повинне здійснюватися лише на основі закону і лише в чітко окреслених випадках, як це вимагають національні та міжнародні правові акти. Лише якесь "розуміння" того, що і кому треба знати, а що і кому знати не треба. Тобто практично обстоюється необхідність існування цензури, яку заборонено згідно норм п. 5 ст. 29 Конституції Російської Федерації [143, 405 - 445]. Ми не намагаємося звинувачувати фахівців, що дотримуються подібних поглядів, в чомусь на зразок тоталітарних тенденцій. Проблема, на нашу думку, полягає дещо в іншому. Від самого початку питання національної безпеки, в тому числі і інформаційної її складової, були віддані на "відкуп", передусім, практикам і теоретикам політики або фахівцям з суто технічних питань і дуже мало уваги приділялося і приділяється правовим елементам цієї проблеми. Але, якщо політична наука може розглядати суспільні відносини в тому вигляді "як воно є", то право, навпаки, повинно визначати "як воно має бути". І в той час, коли якась політична ідея або думка переноситься в практику публічної влади, вона повинна відповідати існуючим правовим нормам. Адже питання інформаційної безпеки, та і національної безпеки взагалі, є, передусім, питанням балансу між правами та інтересами людини та компетенцією і інтересами державної влади, балансу, який може бути встановлено лише за допомогою правових норм.

Повертаючись до цитованого нами висловлювання Бенджаміна Франкліна можна стверджувати, що інформаційна безпека людини полягає саме в "збереженні інформаційних прав і свобод", що означає необхідність гарантувати інформаційні права людини не лише від дій третіх осіб, але й від дій держави та її органів. Така ситуація призводить до того, що національні засоби захисту прав людини, які багато в чому залежать від самої держави (передусім судова система), дуже часто виявляються недостатньо ефективними, перетворюючи проблему на замкнуте коло.

Але друга половина ХХ ст. стала тим часом, коли затвердилися наднаціональні, міжнародні засоби захисту прав людини, які спиралися на розуміння того, що додержання прав людини не може вважатися внутрішньою справою держави. Українське законодавство також визнає пріоритет міжнародно-правових норм над національними, що визначається нормами ст. 9 Конституції України та Законом України "Про міжнародні договори України". Крім того, згідно з нормами ч. 3 ст. 55 Конституції України, "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна"[142], що створило реальні правові передумови для більш ефективного захисту громадянами своїх прав.

Ефективність впливу з боку міжнародного співтовариства в якості засобу захисту прав людини від порушень з боку держави, зокрема, підкреслювалася і у згаданому нами Зверненні Верховної Ради України до Ради Європи, Організації по безпеці та співробітництву в Європі, міжнародних парламентських організацій, парламентів і урядів європейських країн з приводу тривожної ситуації в інформаційному просторі України. Розвиток міжнародних інструментів захисту прав людини обумовив те, що "в сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об'єктом якої є міжнародні відносини в області прав людини і основних свобод"[306, 107]. Міжнародно-правові акти, інструменти та інституції, що забезпечують її права у випадках недостатності або недієвості національних інструментів захисту представляють собою важливий елемент інформаційної безпеки людини.

Головним міжнародно-правовим стандартом в галузі прав людини є комплексний акт, розроблений в рамках ООН і відомий як Хартія про права людини. Цю Хартію складають Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Ці акти стали головним стандартом та базою, на основі яких було розроблено цілу низку інших міжнародних та національних правових актів в галузі прав людини, в тому числі відповідних розділів конституцій багатьох держав світу, зокрема і Розділ ІІ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України 1996 р.

Першим фундаментальним міжнародно-правовим актом в рамках Хартії про права людини є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Ця декларація містить цілий комплекс юридичних гарантій, що визначають зміст та сутність інформаційної безпеки особи.

Так, норми статті 19 Загальної декларації прав людини встановлюють, що "кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів"[56]. Подібне розуміння права на свободу інформації поширилося в багатьох міжнародних та національних правових актах і перетворилося на певний еталон демократичного суспільства, являючись лакмусовим папірцем ситуації з дотриманням прав людини у будь-якій державі. Це право є "активним" за своїм змістом, оскільки представляє собою певну міру поведінки і для його реалізації людині необхідно вдатися до активних дій.

Дещо іншим за своїм змістом є право, передбачене нормами ст. 12 названої Декларації, яке полягає в тому, що "ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію", також передбачається, що "кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань"[56]. Останні норми, в принципі, не вимагають від суб'єкта відповідних дій щодо їх реалізації, а навпаки обмежують дії інших суб'єктів інформаційних відносин, захищаючи відповідні інформаційні відносини, що склалися.

Іншими словами, ми можемо стверджувати, що інформаційна безпека людини ґрунтується на двох основних її правах. По-перше, це право людини вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб'єктом інформаційних процесів, шукати, одержувати і поширювати інформацію, при чому це право не пов'язано з територіальною юрисдикцією держави і не обмежується територіально державними кордонами. І по-друге, це право людини на захист від неправомірного інформаційного втручання, яке охоплюється англійським терміном privacy, тобто правом на конфіденційність інформації щодо особистого життя та правом на захист від розповсюдження вигаданої та перекрученої інформації, що завдає шкоди її честі і репутації.

Як ми вже зазначали, для інформаційної сфери, як не для будь-якої іншої, важливим є визначення міри необхідного втручання держави в інформаційні відносини. Адже оскільки інформація як така існує лише в процесі комунікації, тобто, її передачі від одного суб'єкта до іншого, то реалізація інформаційних прав одним суб'єктом, в будь-якому разі, впливає на відповідні права інших суб'єктів. В Загальній декларації прав людини не міститься конкретних обмежень використання та реалізації людиною свого права на інформацію, існує лише загальна норма ст. 29 Декларації, яка передбачає, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ч. 2 ст.29), а також зазначено, що здійснення відповідних прав і свобод ні в якому разі не повинне суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй (ч. 3 ст. 29). Таким чином визначаються три основні ознаки, які в комплексі можуть бути підставою для обмеження прав і свобод людини: забезпечення прав і свобод третіх осіб або моралі, громадського порядку і загального добробуту, при чому, що важливо, лише в тому розумінні, яке існує в рамках демократичного суспільства; забезпечення дотримання цілей і принципів ООН; та наявність прямих правових приписів, що регламентують застосування подібних обмежень.

Більш детально баланс між мірою поведінки людини при здійсненні своїх інформаційних прав та мірою втручання держави в цю сферу прописано в нормах Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Так в п. 2. ст. 19 даного Пакту право на свободу інформації визначається терміном права на вільне вираження світогляду і включає: свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. Новелою в цьому аспекті було включення "художніх форм вираження" як засобу розповсюдження інформації. Тобто, свобода художньої творчості, мистецтва розглядається саме в контексті свободи інформації.

Ще одним важливим кроком, зробленим цим Пактом, стало виділення специфічних принципів регулювання інформаційних відносин з боку держави. Таким чином визнавалася специфіка інформаційної сфери як складного і важливого напрямку людської діяльності. Зокрема, норми п. 3. ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують, що користування правом на свободу інформації накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність, і таким чином це право може бути пов'язане з певними обмеженнями. Одночасно визначено конкретні вимоги щодо встановлення подібних обмежень свободи інформації. А саме, ці обмеження "мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення"[207].

Поняття "прав і репутації інших осіб" в більшій мірі розкривається в ст. 17 названого Пакту. До комплексу цих прав включені обмеження дій третіх осіб та держави щодо свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність життя особи або таємницю її кореспонденції чи незаконних посягань на її честь і репутацію. Передбачається, що національне законодавство повинне передбачати механізми захисту від подібного роду посягань і кожна людина повинна мати право скористатися такого роду захистом.

Повертаючись до питання балансу між свободою інформації і її обмеженням в інтересах захисту прав третіх осіб та безпеки держави, слід відзначити, що найбільш детально механізми досягнення цього балансу розроблено в рамках Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., до якої приєдналася і Україна, та в практиці діяльності Європейського суду з прав людини. Особливо слід відзначити корисність в цьому аспекті судової практики Європейського суду з прав людини, оскільки застосування норм Конвенції як норм прямої дії дозволило створити певні принципи і прецеденти, що визначають міру допустимого втручання держави в інформаційну сферу.

В нормах названої Конвенції разом з відповідними інформаційними правами і свободами прописується цілий ряд випадків та умов обмеження цих прав. Так ст. 6 Конвенції, встановлюючи право особи на справедливий і відкритий розгляд її справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону, передбачає: "Судова постанова оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися до залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моральних засад, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, коли того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя"[138].