Загрози інформаційній безпеці людини в рівній мірі можуть стосуватися і реалізації тих прав, що надають можливість людині бути повноправним суб'єктом інформаційних відносин, і тих, що захищають людину від неправомірного інформаційного втручання. Але механізми порушення цих прав мають істотні відмінності. Так, обмеження реалізації свободи слова означає вимогу до суб'єкта утриматися від певних дій, а обмеження реалізації права на конфіденційність приватного життя, навпаки, передбачає надання компетентним органам держави дозволу на здійснення певних дій.

Крім того і способи реалізації та захисту цих прав, як ми вже відмічали, мають свою специфіку. Перший тип прав, які забезпечують вільну участь в інформаційних процесах, є практично самодостатнім, тобто для їх реалізації потрібне їх закріплення в нормативно-правових актах, воля суб'єкта та наявність механізмів, передусім судових, їх захисту. Навпаки, захист від неправомірного інформаційного втручання вимагає, передусім, створення цілого комплексу нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів державної влади, фізичних та юридичних осіб в сфері інформації з метою встановлення чітких юридичних рамок і параметрів такої діяльності.

Слід зазначити, що захист від неправомірного інформаційного втручання є дуже важливим аспектом інформаційної безпеки особи, оскільки на відміну від порушень свободи слова, подібне втручання може мати прихований характер, але, разом з тим, створювати значну загрозу.

Крім конституційних норм, що містяться в ст. ст. 28 (заборона піддавати медичним, науковим чи іншим дослідам), 31 (таємниця листування) та 32 (невтручання в особисте життя) Конституції, в Україні діє ряд правових актів, що конкретизують регулювання означених питань.

За допомогою окремих законодавчих актів, наприклад, конкретизується конституційний принцип щодо невтручання в особисте життя. Закон України "Про інформацію"[77] (ст. 23) визначає інформацію про особу як сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, відносячи до них дані про: національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адресу, дату і місце народження. В цій же статті встановлюються основні принципи, що визначають режим доступу до інформації про особу:

• Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.
• Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.
• Інформація про особу охороняється Законом.

Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню, розширюється також в ч. 3. ст. 46 Закону "Про інформацію", відносячи до таких відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень.

А Закон України "Про державну статистику" (ч. 1 ст. 21) до конфіденційної інформації також відносить: "первинні дані, отримані органами державної статистики від респондентів під час проведення статистичних спостережень, а також адміністративні дані щодо респондентів, отримані органами державної статистики від органів, що займаються діяльністю, пов'язаною із збиранням та використанням адміністративних даних"[69].

Важливим елементом механізму забезпечення права людини на конфіденційність приватного життя може розглядатися встановлене ст. 31 Закону "Про інформацію" право громадян на доступ до інформації про них, зібраної органами державної влади та місцевого самоврядування. Це право (ч. 1. ст. 31) включає в себе право громадян знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються; та право громадян мати доступ до інформації про них, і, у разі необхідності, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Шляхом звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування громадянин здатен встановити сам факт збирання відомостей про нього, зміст цієї інформації та мету її збирання, а звідси і ставити запитання про законність відповідних дій. Органи публічної влади зобов'язані надавати подібну інформацію безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом (коли подібна інформація складає державну або службову таємницю), а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. Передбачено право громадян (ч. 7 ст. 31 Закону "Про інформацію") оскаржувати в суді відмову в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення. Крім того, відповідно до ст. 56 Конституції та ч. 2 ст. 31 Закону "Про інформацію" гарантується право на захист та відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів публічної влади щодо інформації про особу.

Ще один аспект проблеми, на якому варто зупинитися, полягає в тому, що багато в чому питання реальності, а не декларативності права на інформацію та комплексу прав, що охороняють недоторканність приватного життя, знаходиться за межами конституційного права і навіть за межами законотворчості та судочинства. Не дарма на своїх слуханнях з приводу свободи слова та інформаційної політики Верховною Радою розглядалися, передусім, діяльність Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади і відзначалося, що вони "належним чином не забезпечують реалізацію державної інформаційної політики, спрямованої на утвердження свободи слова, плюралізму і демократичних засад інформаційної діяльності, інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцнення і розвиток її інформаційної інфраструктури"[240].

Отже, розглядаючи питання реалізації конституційних гарантій, що визначають основи інформаційної безпеки людини, не можна не відзначити важливу роль виконавчої влади та адміністративно-управлінської сфери. Адже, як підкреслює А. Заєць, "саме через канали виконавчої влади відбувається реалізація прав і свобод людини і громадянина"[58, 214].

Сьогоднішні українські реалії свідчать про наявність широкого правового простору, врегульованого переважно підзаконними нормативно-правовими актами: різного роду правилами, інструкціями, положеннями, роз'ясненнями тощо, в якому відбуваються відносини між людиною та державними органами. Це твердження ніяким чином не виправдовує ситуацію, що склалася, так само не принижує роль законодавчої і судової гілок влади. Скоріше констатація реальної ситуації підводить до висновку про необхідність її зміни і приведення у відповідність з вимогами Конституції. Адже згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі"[142]. Але поряд з тим, доки, наприклад, не почала працювати система адміністративного судочинства, дуже важливим залишається інститут оскарження дій органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб у вищих органах. І можна навести ще багато прикладів, тому що до компетенції органів виконавчої влади, як відзначається, віднесено "процес створення умов, необхідних для здійснення використання прав людини, який включає у себе такі елементи державної діяльності, як сприяння реалізації прав людини, охорона прав людини та захист прав і свобод людини"[271, 20].

Підсиленню такого спрямування діяльності владних структур сприятиме і реалізація Указу Президента України від 1серпня 2002 р. "Про додаткові заходи із забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади"[320]. Цей нормативно-правовий акт, на думку Президента, має підвищити рівень довіри до влади завдяки "технологіям прозорості" та посилити контроль суспільства над владою. Зміст же таких технологій саме і полягає у поінформованості громадян щодо функціонування владних структур, тобто у відкритості інформації.

Така відкритість створює сприятливі умови для діяльності кожної окремої людини і суспільства в цілому.

Можна відразу помітити, що оскільки йдеться про умови існування людини, які забезпечують реалізацію та захист відповідних прав, то саме цей аспект - умови існування об'єкта - є визначальним при вирішенні питання безпеки цього об'єкта. Тобто, на органи виконавчої влади в рамках захисту прав людини покладено, в тому числі, і безпосереднє забезпечення різних аспектів безпеки людини, включно і інформаційної. Якщо правові норми, якими визначаються основи інформаційної безпеки на сьогоднішній день відносять до галузі інформаційного права, що формується, то організаційні механізми її забезпечення регулюються в основному адміністративним правом.

Взагалі, відносини між людиною і державою, взаємодія між відповідними інститутами інформаційного та адміністративного права, є сферою багато в чому визначальною для забезпечення інформаційної безпеки, особливо інформаційної безпеки особи. В рамках соціального управління, що його здійснюють відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування, формуються конкретні механізми забезпечення гарантованих Конституцією умов участі людини в інформаційних процесах. Одним із напрямків правової та адміністративної реформ, які здійснюються в Україні, є створення дійових механізмів забезпечення прав і свобод людини, серед яких важливе місце займає "деталізація закріплених в Конституції України процедур, не пов'язаних з юрисдикційною діяльністю органів виконавчої влади і суду"[297, 194].

Серед подібних процедур можна, зокрема, назвати: процедури захисту конфіденційної інформації про особу в органах державної влади, процедури захисту інформації в комунікаційних системах, що забезпечують таємницю кореспонденції, процедури отримання інформації від органів державної влади та місцевого самоврядування, процедуру відносно отримання інформації про стан навколишнього середовища на основі ст. 50 Конституції України тощо.

Процедурні питання відіграють важливу роль і в гарантуванні права людини на інформацію. Виходячи зі змісту Закону "Про інформацію"[77], ми можемо стверджувати, що гарантування в даному випадку, розглядається законодавцем саме як створення необхідних умов. Адже названий Закон (ст. 10) в якості гарантій права на інформацію називає:

• обов'язок органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
• вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, обмеження якого зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх збереження, що визначаються законодавством;
• створення механізму здійснення права на інформацію;
• здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Особливо в даному контексті хотілося б виділити "механізм здійснення права на інформацію", який включає, передусім, різні аспекти відносин держави та засобів масової інформації, розвиток комунікаційної інфраструктури, системи освіти тощо.

Ще однією проблемою є забезпечення інформаційних аспектів приватного життя. В рамках адміністративного права конституційні права людини щодо приватного життя виступають в ролі обмежень компетенції органів державної влади. Тобто виконувати свої владні повноваження ці органи можуть лише за умови дотримання відповідних прав і свобод людини.