Одною із значних загроз інформаційній безпеці людини в цій сфері залишаються можливості протиправного порушення її відповідних прав в процесі правоохоронної діяльності держави. Ця діяльність все ще вимагає значного реформування, для того щоб відповідати тим вимогам демократичного суспільства, дотримання яких випливає з Конституції України та її міжнародно-правових зобов'язань. Так, за даними опитувань, проведених в 2000 р. серед працівників органів внутрішніх справ з метою виявлення ступеня розповсюдженості різних видів службових порушень, зокрема, називалися такі як: невиправдане насильство, порушення прав громадян (58,3% респондентів); ухилення від допомоги громадянам (46,2%); хабарництво, корупція, вимагання (44,8%)[17, 266 - 267].

Окреслюючи шляхи забезпечення інформаційної безпеки особи в цій сфері, основну увагу, на нашу думку, крім вже згаданого нами судового захисту, слід приділити забезпеченню суворого виконання норми ч. 2. ст. 6 Конституції України, яка встановлює, що владні інституції "здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України"[142]. Це, здавалося б просте, завдання залишається дуже актуальним в українських реаліях. Особливо, якщо враховувати давню традицію прийняття підзаконних нормативно-правових актів, які здатні перекручувати, зменшувати або розширювати тлумачення змісту законів, все ще існуюче "телефонне право" та відсутність реальної рівності всіх перед законом.

Про негативні ефекти цих явищ вже було написано досить багато. На відміну від системи прецедентного права, в якій будь-який нормативно-правовий акт може бути приведений у відповідність до Конституції шляхом його судового тлумачення, в українській правовій системі єдиним шляхом є лише конкретизація законодавчих (саме законодавчих) приписів. Певні позитивні зрушення на цьому шляху вже відбуваються, але це стосується в більшій мірі законотворчості, ніж правозастосування.

Так, ще у 1990 р. в Законі "Про міліцію"[81] було викладено основні принципи, які повинні були належним чином регламентувати відносини між цим державним органом і громадянами. Зокрема, заслуговує на увагу ст. 5 цього Закону, яка присвячена співвідношенню діяльності міліції та додержанню прав громадян, найважливішим принципом якої є встановлення компетенції органів внутрішніх справ виключно законом (ч. 1).

Серед інших принципів, передбачених ст. 5 Закону "Про міліцію", що визначають взаємини ОВС та особи і впливають на рівень інформаційної безпеки останньої, слід назвати наступні:

1. міліція поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, захищає права людини незалежно від її соціального статусу, крім того вимагається, щоб у взаємовідносинах з громадянами працівник міліції виявляв високу культуру і такт;
2. важливим принципом, що забезпечує право на інформацію та можливість подальшого оскарження неправомірних дій є зобов'язання працівника міліції при звертанні до громадянина назвати своє прізвище, звання та пред'явити на його вимогу службове посвідчення;
3. захист інформаційних прав людини забезпечується також тим, що міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого;
4. міліція може тимчасово обмежувати права і свободи громадян, але лише в межах чинного законодавства, і лише якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки. При чому передбачається зобов'язання ОВС дати громадянам пояснення з цього приводу;
5. міліція забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб. Важливою також є вимога Закону не пізніш як через 24 години повідомити про місцеперебування затриманих і взятих під варту осіб близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання.

Таким чином, законодавчі приписи створюють доволі міцну правову базу гарантування інформаційної безпеки особи в процесі виконання ОВС своїх повноважень. Інша річ, що наведені нами соціологічні дані свідчать про невиконання або неналежне виконання відповідних правових норм. Але це проблема не лише правової але й інституціональної реформи.

Іншим аспектом можна вважати свідоме, на законних підставах обмеження інформаційних прав і свобод людини. Механізм і умови таких дій визначаються цілим рядом законодавчих актів, таких як Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, Закони України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про прокуратуру", "Про службу безпеки України", "Про прикордонні війська", "Про державну податкову службу в Україні" тощо.

Значні кроки щодо якомога ширшого забезпечення гарантованих Конституцією інформаційних прав громадян було зроблено з прийняттям нового Кримінального кодексу та внесенням змін до цілої низки законодавчих актів у зв'язку з закінченням дії перехідних положень Конституції України та проведенням "малої судової реформи". Ці зміни торкнулися і правого регулювання оперативно-розшукової діяльності, яка, зокрема, включає здійснення гласних та негласних заходів щодо збору інформації і звідси пов'язана з обмеженням прав людини, передбачених ст. ст. 31 та 32 Конституції.

Так, ст. 4. Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" передбачено, що ця діяльність "ґрунтується на принципах законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і населенням"[88].

Також в 2000 - 2001 рр. було внесено цілий комплекс доповнень до цього Закону з метою підсилення гарантій законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності. Зокрема:

• Нормами ч. 5 ст. 9 Закону про ОРД встановлено, що під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. (Крім випадків, передбачених законодавством.)
• Встановлено відповідальність правоохоронних органів у разі порушення прав і свобод людини або юридичних осіб в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності, обов'язок невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки, в тому числі і у разі непідтвердження причетності до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи. (ч. 8 ст. 9)

Цією ж статтею передбачено ряд норм, які повинні гарантувати безпосередньо інформаційні права та інформаційну безпеку людини. Серед цих нормативних приписів:

• право особи у встановленому законом порядку одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження її прав і свобод та оскаржити ці дії;
• заборона зберігати або розголошувати одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій або порушення прав людини (такі відомості підлягають знищенню);
• заборона застосовувати для одержання інформації технічні засоби, психотропні, хімічні та інші речовини, які пригнічують волю або завдають шкоди здоров'ю людей та навколишньому середовищу.

Також важливою є необхідність судового санкціонування здійснення оперативно-розшукових дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав і свобод. Так ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України [188] передбачає накладання арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв'язку лише за постановою апеляційного суду, при чому в цій постанові, зокрема, вказується особа, види кореспонденції або канал зв'язку та термін здійснення таких дій.

Разом з тим необхідно відмітити, що як правоохоронна, так і судова системи все ще перебувають у стадії реформування, при чому виникає багато суперечок щодо самих напрямів цього реформування. І реалії значно відрізняються навіть від існуючих законодавчих приписів, ефективність та адекватність яких залишається дискусійною.

До переліку випадків обмеження інформаційних прав громадян також входить специфічний вид обмежень, пов'язаний з їх допуском та доступом до державної таємниці. Ці обмеження встановлено нормами ст. 28 та 29 Закону "Про державну таємницю"[70] і до них, зокрема, відносяться:

• заборона розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка особі довірена або стала відомою у зв'язку з виконанням службових обов'язків;
• можливість обмеження у праві виїзду на постійне місце проживання в іноземну державу до розсекречування відповідної інформації, але не більш як на п'ять років з часу припинення діяльності, пов'язаної з державною таємницею;
• інші обмеження свободи інформаційної діяльності, що випливають з Закону "Про державну таємницю".

До цього також додаються обов'язки щодо виконання режиму секретності, додержання вимог законодавства про державну таємницю, повідомлення відповідних режимно-секретних органів про виникнення обставин, що перешкоджають збереженню державної таємниці, яка їй довірена, про свій виїзд з України тощо.

Слід відзначити, що застосування обмеження інформаційних прав громадянина в даному випадку відбувається за його власною волею, адже доступ до державної таємниці надається лише за умови взяття громадянином на себе письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена (п. 2. ч. 6 ст. 22 Закону "Про державну таємницю"), а відмова від взяття подібного зобов'язання викликає відмову у наданні відповідного допуску (п. 3. ч. 1. ст. 23)[70].

Необхідно також виділити ряд похідних прав людини на доступ до специфічних видів інформації, можливість отримання якої безпосередньо впливає на рівень їх безпеки.

Важливим напрямом захисту інформаційної безпеки особи є, безумовно, забезпечення її права на доступ до правової інформації. Адже якщо незнання закону не звільняє від відповідальності, знання його надає додаткових можливостей як утримуватися від дій, що можуть створювати загрозу державі або іншим, так і аргументовано вимагати забезпечення власної безпеки.

Право на доступ до правової інформації ґрунтується на нормах ст. 57 Конституції, згідно з якими "кожному гарантується право знати свої права і обов'язки"[142]. Визначається також необхідність того, щоб закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, були доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, в іншому випадку ці закони і нормативно-правові акти є нечинними.

Специфічною особливістю права на правову інформацію можна назвати його абсолютність. Тобто, не допускаються будь-які обмеження названого права ані за звичайних умов, ані за умов воєнного або надзвичайного стану, оскільки згідно ст. 64 Конституції право знати свої права і обов'язки віднесено до переліку прав, які не можуть бути обмежені ні за яких обставин. Додаткова гарантія міститься безпосередньо в правовій нормі ч. 3 ст. 57, відповідно до якої будь-який нормативно-правовий акт, що порушує відповідне право (не доведений до відома населення), автоматично є недійсним.

Безпосередньо порядок публікації названих законів і нормативно правових актів регулюється Регламентом Верховної Ради [277] та Указом Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності"[335].