Так згідно Регламенту Верховної Ради (ст. 6.10.3), офіційною публікацією вважається публікація законів та інших актів Верховної Ради у "Відомостях Верховної Ради" протягом 30 днів з моменту підписання Президентом та в газеті "Голос України" протягом 5 днів. Визначається також можливість опублікування названих нормативно-правових актів в інших друкованих органах, обнародування по телебаченню, радіо, передача телеграфом, розсилка відповідним державним органам, установам, органам місцевого самоврядування, об'єднанням громадян. Також встановлюється, що Президія Верховної Ради повинна сприяти публікації таких нормативно-правових актів у перекладі на інші мови, якими користується більшість населення відповідних місцевостей.

Згаданий нами Указ Президента передбачає (ст. 1) публікацію законів України, інших актів Верховної Ради, актів Президента України, Кабінету Міністрів не пізніше як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття і підписання. Ці акти публікуються державною мовою в офіційних виданнях, до яких віднесено: "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газету "Урядовий Кур'єр". В окремих випадках можливе оприлюднення цих актів через телебачення і радіо. Можуть не публікуватися лише акти, що не мають загального значення, які оприлюднюються шляхом розсилання відповідним установам і організаціям.

Слід зазначити, що можливе також розширювальне тлумачення права громадян на доступ до правової інформації як можливості не лише знайомитися з текстами законів, але й отримувати певні правові знання, необхідні для того, що б бути повноправним членом демократичного суспільства. Так, наприклад, досить поширеними є думки щодо необхідності здійснення державою заходів по поширенню правових знань та правової пропаганди серед населення. Але на сьогодні проблема загальнодоступного розповсюдження правових знань, правової інформації, надання безкоштовних консультацій з правових питань вирішується, в основному, виключно зусиллями громадських організацій. (Докладніше проблему буде розглянуто у розділах, присвячених інституціональним механізмам інформаційної безпеки).

Наступним специфічним видом інформації, доступ людей до якої забезпечується окремими нормами, є екологічна інформація. Ми вже наводили аргументи на користь того, що екологічна безпека є загальносвітовою проблемою людства і тому повинна розглядатися за межами національної безпеки окремих держав. Разом з тим, можна виділити її інформаційний аспект, який безпосередньо впливає на захищеність конкретної особи і суспільства в цілому. Адже доступ до екологічної інформації може розглядатися як право і необхідність людини, громадянина бути поінформованим про можливі загрози викликані змінами у навколишньому середовищі.

Специфіка цього права на інформацію зазначається ч. 2. ст. 50 Конституції України і є частиною закріпленого нормами цієї статті права на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Право на цей вид інформації, виходячи з ч. 2 ст. 50 Конституції, складається з трьох елементів:

• право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту.
• право поширювати таку інформацію.
• норма, згідно якої така інформація ніким не може бути засекречена.

Специфікою права на екологічну інформацію, яка відрізняє його від загальних інформаційних прав, є саме третій елемент, який виключає за звичайних умов введення обмежень щодо цієї інформації. (Крім випадків воєнного або надзвичайного стану, передбачених ст. 64).

Щодо деталізації права на екологічну інформацію, то вона існує лише в нормах Закону "Про зону надзвичайної екологічної ситуації". Згідно зі ст. 4 цього Закону серед основних принципів регулювання правового режиму в зоні надзвичайної екологічної ситуації називається "забезпечення населення достовірною інформацією про стан довкілля, можливу загрозу для життя та здоров'я людей, і про виконання заходів, спрямованих на нормалізацію екологічного стану"[76]. Також цим же законом (ст. 6) передбачено, що указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони. Крім того, існує ряд відомчих актів щодо збирання і обробки необхідної інформації, але вони мають внутрішній характер і не створюють правової бази користування цією інформацією широкою громадськістю.

В інших випадках, вказане конституційне право повинне реалізовуватися в порядку отримання громадянами інформації від органів державної влади та місцевого самоврядування, передбаченому Законами "Про інформацію"[77] та "Про звернення громадян"[75].

Але ратифікована Україною Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля [137] встановлює додаткові і біль конкретні вимоги. Так державні органи у відповідь на запит про надання екологічної інформації повинні надавати громадськості таку інформацію, згідно національного законодавства, включаючи копії фактичних документів. Граничний строк відповіді на запит - один місяць, який може бути продовжено до двох місяців, про що інформується подавець заяви. (ч.4)

Дана Конвенція (ст. 5), вимагає створення механізмів забезпечення громадськості екологічною інформацією, зокрема, передбачається щоб:

• державні органи зберігали та постійно поновлювали екологічну інформацію для чого створюються обов'язкові системи надходження такої інформації;
• у випадках екологічних загроз вся інформація, яка могла би дозволити громадськості вжити заходів зменшення шкоди, повинна негайно поширювалася.

Названа Конвенція покладає саме на державні органи забезпечення права на доступ до екологічної інформації, і вимагає здійснення цілого ряду заходів:

• забезпечення прозорості та доступності процедур надання екологічної інформації, включаючи створення електронних загальнодоступних баз даних з екологічної інформації та регулярна публікація національних звітів про стан навколишнього середовища;
• поширення інформації про національні і міжнародні нормативно-правові акти з екологічних питань;
• розробка механізмів з метою забезпечення громадськості достатньою інформацією стосовно продуктів таким чином, щоб надавати можливість споживачам робити екологічно обґрунтований вибір.

Останнє положення необхідно підкреслити особливо. Оскільки воно, на наш погляд, розкриває один з ключових елементів інформаційної безпеки людини і суспільства взагалі. Цим елементом є достатня інформованість людини для здійснення свідомого і обґрунтованого вибору. Свобода вибору практично лежить в основі більшості прав і свобод людини і охоплює більшість видів людської діяльності. В минулі століття розвиток прав людини багато в чому був спрямований на забезпечення цієї свободи вибору. Але якщо раніше головними чинниками, що обмежують цю свободу, вважалися неправедні закони, свавілля правителів, соціальна нерівність тощо, то на сьогоднішній день ситуація дещо змінилася. Залишилося не дуже багато держав, в яких утиски і порушення прав людини відбуваються відкрито, адже це викликало б негативну реакцію з боку світового співтовариства. Сьогодні порушення прав людини і загрози її безпеці дуже часто носять латентний характер, і інформаційний чинник починає виходити на перший план.

Ми вже згадували в попередніх розділах про досить відому теорію "інфократії" - влади інформації. Особливу небезпеку цього виду тоталітарного державного устрою вбачають, передусім, в його прихованому характері, який зберігає формально-демократичну оболонку. Для визначення цього явища застосовуються також терміни "медіократія", і навіть "інформаційний фашизм" та "інформаційний тоталітаризм"[270].

Такі теорії не є дуже новими за своєю сутністю. Наприклад, ще на початку 70-х рр. ХХ ст. відомий американський дослідник Г. Шиллер висловлював тривогу з приводу збереження демократичного устрою в США. В своїй роботі "Маніпулятори свідомістю" він обґрунтовував факт наявності глобальної маніпуляції за допомогою інформаційних потоків, що здійснюється урядами та крупними корпораціями, інструментом якої виступають ЗМІ. Зміст цієї маніпуляції полягає в глобальній морфологізації всіх аспектів життя людства. Створюються певні образи, які сприймаються людиною і цілими соціальними групами, при чому дуже часто на рівні підсвідомого, особисті оцінки і думки замінюються нав'язаними, і все це примушує людину вчиняти конкретні дії. При чому, згідно з цим автором, подібний механізм є єдиним як для комерційної реклами, з метою заохочення обирати певну марку, так і для політичної реклами або пропаганди, з метою обрання певної кандидатури на пост президента, схвалення певних дій уряду тощо[358].

Звісно, можливо автор дещо і перебільшує абсолютність ефекту подібного впливу на свідомість великих груп людей, але це не знімає самої суті питання.

Проблеми загрози цілеспрямованого інформаційного впливу на свідомість як окремих індивідуумів так і суспільства в цілому підіймалися на проведеній у 1995 р. в Інституті психології РАН науковій конференції "Проблеми інформаційно-психологічної безпеки". Тоді в якості першочергових завдань було названо такі як: створення єдиної системи понять для дослідження питань інформаційно-психологічної безпеки; розробка концепції інформаційно-психологічної безпеки; затвердження нових напрямів психологічної науки з метою ефективного вирішення соціальних завдань, пов'язаних з розумінням ролі особи в різних соціальних процесах; дослідження механізмів впливу на масову свідомість різних засобів, заснованих на нових інформаційних технологіях [202, 53].

Сьогоднішні реалії такі, що на пересічну людину обрушується невиданий досі обсяг інформації різними каналами. Це новини, комерційна реклама і політична пропаганда, наукові, художні витвори, що розповсюджуються за допомогою як звичайних друкованих видань, радіо, телебачення, так і досить нових комп'ютерних програм, ігор, Інтернету тощо. І вплив такого інформаційного потоку на свідомість та діяльність людини лише вивчається. Так чи інакше, але, на нашу думку, питання захисту від інформаційно-психологічного впливу на сьогоднішній день набуло важливого суспільного значення. Це означає, що ця проблема повинна вийти за рамки суто наукових дискусій та досліджень і вимагає розробки в площині нормативно-правового регулювання.

Умовно цю проблему можна розділити на такі основні аспекти:

• інформаційна безпека індивідуальної, групової і суспільної свідомості в сфері комерційної реклами;
• інформаційна безпека індивідуальної, групової і суспільної свідомості від впливу відео, аудіо і друкованих творів, комп'ютерних програм та ігор тощо;
• інформаційна безпека громадян як суб'єктів політичного процесу.

В перших двох випадках проблема інформаційної безпеки охоплює саме можливість провокування у людини певних несвідомих дій, які не ґрунтуються на власному розсуді, досягнення яких було метою інформаційного впливу, а також побічних ефектів: певних протиправних дій або дій, які створюють небезпеку самій особі або третім особам, суспільству, досягнення яких не було метою інформаційного впливу, але було ним спровоковано.