Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави та громадянського суспільства. Ці права включені і до дієвого механізму державного управління в демократичному суспільстві. Це визначає забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину - найголовнішим її об'єктом.

Конституція України надає людині як об'єкту безпеки особливого статусу, встановлюючи формулу відносин між особою та державою за формою держава для людини, а не навпаки, як це дуже часто було на протязі історії людства. Згідно ст. 3. Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [142]. Підкреслюється, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави.

Специфіка інформаційної безпеки людини, на відміну від державної безпеки, полягає в тому, що вона базується, передусім, на чітких та дієвих гарантіях прав і свобод людини в сфері інформації. Слід зазначити, що права на свободу інформації, свободу думки і слова належать до так званих прав "першого покоління" - громадянських та політичних прав, які початково вважалися і вважаються невід'ємною частиною людської особистості. Інформаційна безпека людини є важливим фактором, що визначає не лише умови існування конкретного індивіда, але й таким, що багато в чому визначає долю політичного устрою держави. Адже права і свободи людини в сфері інформації є ключовими інститутами громадянського суспільства, правової, демократичної держави. Реалізація прав на інформацію, свободу слова є найважливішим механізмом захисту прав людини. Як зазначає у своїй щорічній доповіді Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова, "світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії"[123, 202]. Важливість права людини на інформацію підкреслюється і у резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН, в якій зазначено, що "свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод".

Конституція України містить цілий комплекс прав і свобод людини і громадянина, що визначають її правовий статус в сфері інформаційних відносин. Ключовими в цьому аспекті, безумовно, є норми ст. ст. 34 та 32 Конституції. Так, ст. 34 Конституції визначає: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для  охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя"[142]. Згадане в цій статті право є "активним" за своїм змістом, оскільки представляє собою певну міру поведінки і для його реалізації людині необхідно вдатися до активних дій. Це право людини може розумітися як можливість здійснювати будь-які дії щодо збирання, обробки, створення, зберігання та розповсюдження інформації у будь-якій формі, окрім випадків наявності прямих заборон з боку закону.

Дещо інший тип інформаційних прав міститься в нормах ст. 31 та 32 Конституції. Так ст. 31 визначає: "Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо".

А ст. 32 Конституції встановлює: "Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації"[142].

Норми ст. 31 та 32 Конституції також надають особі ряд прав на здійснення певних дій: ознайомлення з відомостями про себе в органах публічної влади, звернення до суду з вимогою припинення незаконних дій з інформацією про себе, або з такою інформацією, що завдає шкоди законним інтересам особи. Але важливо відзначити, що всі норми ст. ст. 31 та 32 Конституції, передусім, спрямовані на обмеження інформаційного втручання в приватні справи особи з боку держави і третіх осіб. Названі норми мають, в першу чергу, захисний характер щодо конкретних правових відносин в інформаційній сфері.

Ці основні права людини в інформаційній сфері підкріплюються і розширюються цілим рядом інших конституційних норм. Так слід назвати норми ст. 15 Конституції України, що, зокрема, встановлює політичну і ідеологічну багатоманітність суспільного життя і забороняє цензуру; норми ст. 21 Конституції закріплюють невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини; норми ст. 28 Конституції закріплюють право людини на повагу до її гідності, забороняють піддавати людину катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню, забороняють піддавати людину без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. Також велике значення має ст. 41 Конституції, яка, зокрема, визначає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності та встановлює непорушність права приватної власності.

Разом з тим не можна оминути певну "бомбу затриманої дії", що її закладено в Розділі ІІ Конституції. Це викликано тим, що вітчизняна правова наука практично не сприймає існуючу в західному конституційному праві класифікацію термінів для визначення прав людини. Так в англійській термінології використовуються наступні поняття: rights для визначення невід'ємних прав людини (на життя, свободу тощо); freedoms або liberties для визначення громадянських та політичних прав і свобод та термін entitlements, який охоплює надані державою економічні і соціальні права. В українському законодавстві, натомість, застосовується єдиний термін "права людини". Так разом з вже названими нами інформаційними правами і свободами в Конституції України міститься ряд прав, які є інформаційними за своїм об'єктом, але економічними або соціальними за своїм змістом.

Це, передусім, норми ст. 54, які встановлюють: "Громадянам  гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами"[142].

Але чи можна, наприклад, розвиток наукових зв'язків або правове регулювання використання об'єктів інтелектуальної власності ставити в один ряд з невід'ємними інформаційними правами людини на таємницю приватного життя, на свободу слова, на захист честі і гідності? До того ж простий аналіз норм Конституції вказує на похідний характер інформаційних прав, зазначених в ст. 54. Так право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості є складовою права на свободу слова, встановленого ст. 34 Конституції; права щодо захисту інтелектуальної власності є похідними від загального права власності (в тому числі і інтелектуальної), встановленого в ст. 41 Конституції тощо.

В чому ж полягає зміст небезпеки, яка слідує із відсутності чіткого поділу в Конституції громадянських прав і свобод та економічних і соціальних прав людини? Чинників небезпеки ми можемо виділити щонайменше два. Один полягає в сфері правової свідомості, другий - в сфері практики правозастосування, і ці два чинники є взаємопов'язаними.

Зміст першого фактору небезпеки полягає в підміні політичних проблем соціально-економічними і, відповідно, зменшенні уваги до захисту невід'ємних прав і свобод. Так, згідно з соціологічними дослідженнями в південному регіоні України (Одеська, Херсонська, Миколаївська області) навесні 2001 р., в період всім відомого конфлікту навколо зникнення головного редактора Інтернет-видання "Правда України" населення найбільше хвилювали питання рівня життя (59,7% опитаних), зайнятості (41,6%), економічного стану (39%), тобто комплекс економічних та соціальних прав. В той же час такій важливій громадсько-політичній свободі, як право вільно висловлювати свою думку, яка до того ж була стрижневою у тодішньому політичному протистоянні між урядом і опозицією, пріоритет надавали лише 13,6% громадян [302]. Іншими словами, соціально-економічні труднощі призводять не до зростання політичної активності громадян, а, навпаки, до її зменшення, відповідно вимикаючи такий важливий інструмент демократії як громадський контроль за владою. І це в той час, як в теорії державотворення саме політичні права є найвищою суспільною цінністю.

За думкою Л. Кормич, одного з фахівців в цій галузі: "Протиріччя нашого реального життя обумовлюють і розходження теорії з практикою.

З одного боку ми маємо Конституцію, яку визнають однією з найдемократичніших в Європі, і встигаємо за один день (як 5 квітня 2001 року) отримати від Верховної Ради відразу 31 Закон.

Але з іншого, називаємо Конституцію "нічною" і говоримо про необхідність її вдосконалення. І навіть наражаємось на погрози бути виключеними з Ради Європи...

У чому ж шукати основну причину такої ситуації. Передусім, думається, як раз у декларативності багатьох з тих прав, реалізація яких робить суспільство стабільним і в економічному, і в політичному плані"[183, 8 - 9].

У чому ж полягає ця декларативність, насамперед, відносно цікавлячих нас прав і свобод людини в сфері інформації, що має такий руйнівний влив на демократичні процеси в Українській державі та суспільстві?

Згідно ч. 3 ст. 8 Конституції України її норми є нормами прямої дії, і кожному гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.