• недостатність і суперечливість законодавчо-правової бази гарантування і здійснення прав громадян на свободу вираження своїх думок, на доступ до інформації, прав засобів масової інформації, журналістів, загалом, виробників творчої інформаційної продукції на вільну діяльність;
• невикористання належним чином наявних можливостей чинного законодавства для гарантування свободи слова та інформаційної діяльності;
• наявність фактів відкритого ігнорування і порушення законів, у тому числі з боку органів державної виконавчої влади;
• існування цензури (відкритої і прихованої), яка спрямовується не на захист основоположних державних інтересів, а на захист інтересів та іміджу окремих політичних сил і політиків;
• наявність фактів перлюстрації, знищення книжкових видань минулих років, прослуховування телефонних розмов і одночасно приховування від громадян інформації, якої вони потребують [247].

Цією ж Постановою було запропоновано Президентові України, Кабінету Міністрів України, цілому ряду міністерств та відомств вжити заходів щодо приведення управління інформаційною сферою у відповідність до Конституції України, посилення дотримання законності і правопорядку в сфері свободи слова та інформаційної діяльності, розробити концепції розвитку інформаційного простору та інформаційної політики України, здійснити ряд заходів щодо матеріально-технічного забезпечення інформаційної діяльності тощо.

Разом з тим було наголошено на необхідності ліквідації прогалин у законодавчому регулюванні відповідних суспільних відносин. Зокрема, було запропоновано "Верховній Раді України в порядку, передбаченому статтями 154-159 Конституції України, розглянути питання про вдосконалення положень та норм, визначених статтею 34 Конституції України, внесення відповідних змін до Основного Закону. При цьому конституційні норми мають бути спрямовані на максимальне забезпечення свободи слова та інформаційної діяльності, розширення можливостей державної підтримки і захисту засобів масової інформації та журналістів, зведення до мінімуму обмежень прав на свободу слова, вільне вираження поглядів і переконань.

Привести національне законодавство України про свободу слова та інформаційну діяльність у більш повну відповідність Європейській Конвенції про права людини"[247].

Враховуючи, що більшість існуючих матеріальних норм в цілому відповідає міжнародним вимогам, необхідність вдосконалення та приведення національного законодавства щодо інформаційної сфери у більш повну відповідність міжнародно-правовим стандартам повинна розглядатися саме з точки зору створення відповідних процесуальних норм, які б визначали конкретні механізми дії закону. На жаль, практично ніяких із передбачених цією Постановою заходів в наступні роки реалізовано не було. В тому числі залишилися досить значні прогалини в нормативно-правовому регулюванні питань свободи слова, продовжувалися порушення чинного законодавства, поширювалися факти цензури і адміністративного тиску на засоби масової інформації. Про це, зокрема, йшла мова на парламентських слуханнях "Інформаційна політика України: стан і перспективи" в червні 1999 р. Було відзначено "подальше погіршення ситуації в національному інформаційному просторі"[243].

Іншою Постановою Верховної Ради "Про діяльність Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери в Україні" (п.1) діяльність Кабінету Міністрів України щодо забезпечення свободи слова, задоволення інформаційних потреб суспільства та розвитку інформаційної сфери було визнано незадовільною [240].

Таким чином ми маємо всі підстави констатувати наявність значних загроз інформаційній безпеці людини, при чому ці загрози мають внутрішній характер і багато в чому пов'язані з існуючими вадами в системі публічної влади в Україні, прогалинами та недоліками в національному законодавстві та діяльністю певних політичних сил, що протидіють формуванню правового поля інформаційної діяльності.

Ситуація в цій сфері як правило загострюється в умовах радикальних політичних змін, наприклад, у зв'язку з запровадженням політичної реформи та виборами Президента України 2004 року. Це, в свою чергу, знаходить відображення в законотворчій діяльності, наприклад, в акцентуванні уваги до питань регулювання інформаційних відносин у Законах України "Про вибори Президента України" та "Про Центральну виборчу комісію України". однак правотворчі зусилля не адекватні правозастосовчим, що потребує додаткових заходів правового захисту інформаційної безпеки людини та суспільства.