Частина 2. ст. 9 Конвенції, присвяченої праву на свободу думки, совісті та релігії, передбачає: "Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає  лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей"[138].

І, нарешті, ст. 10 Конвенції встановлює право людини на свободу виявлення поглядів, яке включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Разом з тим ця стаття містить цілі дві групи норм, що встановлюють обмеження цього права. Перше обмеження встановлюється нормою ч. 1 ст. 10, яка визначає: "Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств". Інше обмеження, закріплене нормами ч. 2 тієї ж ст. 10 Конвенції, визначає: "Здійснення цих (інформаційних - Б.К.) свобод, оскільки воно пов'язане з правами та обов'язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя"[138].

Таким чином, на основі аналізу наведених правових норм ми можемо визначити конкретні допустимі випадки та умови обмеження прав і свобод особи в сфері інформації. В рамках цього аналізу відразу слід підкреслити, що перелік можливих причин обмеження інформаційних прав і свобод характеризується часткою "лише", тобто обмеження допускається лише з причин, прямо вказаних у нормах Конвенції, а можливість розширювального тлумачення цього переліку виключається. Крім того, в Конвенції підкреслюється, що обмеження мають стосуватися не самих по собі прав і свобод, а конкретних випадків їх реалізації, щодо яких можуть вводитися додаткові формальності та застереження.

Передбачені Конвенцією випадки і причини обмеження реалізації інформаційних прав людини умовно можна розподілити на декілька груп.

До першої групи можна віднести дії, необхідні для захисту безпеки держави. Вони включають охорону та захист:

• громадського порядку,
• громадської безпеки,
• національної безпеки,
• територіальної цілісності.

До другої групи ми можемо включити розв'язання таких загальносуспільних завдань як захист:

• здоров'я,
• моральних засад.

Третю групу складають відповідні заходи щодо захисту прав та інтересів третіх фізичних осіб. Вони включають необхідність забезпечення та захисту:

• прав і свобод інших людей,
• конфіденційності особистого життя,
• репутації інших людей,
• інтересів малолітніх.

У четвертій групі можна зібрати завдання, що вирішуються в рамках правоохоронної діяльності держави. Відтоді обмеження інформаційних прав можливі для:

• запобігання заворушенням або злочинам,
• забезпечення інтересів правосуддя,
• підтримання авторитету і неупередженості правосуддя,
• запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

І останню п'яту групу складають права держави та її компетентних органів вводити певні процедури щодо ліцензування мас-медіа:

• радіомовлення,
• телебачення,
• кінопідприємств.

Але разом із наведеним переліком випадків введення різного роду формальностей, умов, обмежень або покарань, які можуть застосовуватися до реалізації відповідних прав в сфері інформації, визначаються також і умови, за яких можливе застосування вказаних заходів.

Першою і головною умовою встановлення обмежень на реалізацію особою її інформаційних прав визначається те, що подібні заходи повинні розглядатися як прийнятні "в демократичному суспільстві". Тобто, вони повинні реалізовуватися в демократичній системі за наявності необхідних механізмів забезпечення прав і свобод людини, громадського контролю, відповідати принципам демократичного суспільства та не суперечити цілям, викладеним в Статуті ООН та інших міжнародно-правових актах.

Другою, не менш важливою, умовою обмеження реалізації прав і свобод повинно бути те, що ці обмеження та механізми їх застосування повинні бути "встановлені законом". Тобто, органи державної влади, що застосовують подібні заходи, повинні діяти виключно на основі та в рамках існуючих національних нормативно-правових актів. Застосування таких обмежень за власним розсудом тих чи інших посадових осіб не допускається.

Наступна умова характеризується тим, що обмеження повинні застосовуватися лише "в особливих випадках". Це означає, що обмеження свободи інформації та інших пов'язаних з цим прав не повинні носити масового, загального характеру, а мають застосовуватися лише у виключних випадках щодо конкретних ситуацій або конкретних суб'єктів інформаційних відносин за наявності індивідуального підходу до кожного випадку.

І, нарешті, подібні обмеження, умови, формальності та покарання повинні застосовуватися лише в разі "неминучої потреби". Тобто, ці заходи повинні бути адекватними існуючим загрозам, суспільна шкода від застосованих обмежень не повинна перевищувати можливої шкоди від наявних загроз. Крім того, державні органи мають застосовувати подібні заходи лише якщо вони дійсно необхідні в даній ситуації і ніякими іншими засобами поставлені завдання вирішити не можливо.

Разом з тим не можна не зазначити, що більшість норм Конвенції має узагальнений оціночний характер, у зв'язку з чим виключного значення набуває практика Європейського суду щодо їх тлумачення. Це не в останню чергу стосується питання випадків і умов застосування обмежень щодо реалізації інформаційних прав і свобод. Практично, Європейський суд від самого початку виконував роль своєрідної наглядової інстанції щодо правозастосовних органів держав-учасниць. Зокрема, стало предметом широкої дискусії визначення конкретного змісту принципу "необхідності в демократичному суспільстві", викладеного в ч. 2 ст. 10 Європейської конвенції з прав людини. В рамках цього тлумачення Європейський суд прийняв до уваги національні особливості держав-членів конвенції, це сприйняття базувалось на так званій доктрині "межі оцінювання" (margin of appreciation), яка надавала державам-учасницям широкого розсуду при тлумаченні чи застосуванні окремих норм Конвенції. Такий підхід є частиною загальної тенденції, яку П.М. Рабинович визначає, як: "урізноманітнювання конкретного змісту й обсягу прав людини, залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись"[272, 42].

В 1988 р. Європейський суд, керуючись вже створеними прецедентами застосування відповідних норм Конвенції, встановив визначення критерію необхідності в демократичному суспільстві. Зокрема, стверджується: "Згідно з усталеним прецедентним правом Суду, поняття необхідності передбачає, що втручання відповідає нагальній суспільній потребі і, зокрема, відповідає встановленій законом меті, визначаючи чи втручання "необхідне у демократичному суспільстві", Суд враховуватиме, що договірним державам відведено певні межі для свободи розсуду"[385].

Разом з тим зазначається, що розгляд справи, що провадиться Судом, по-перше, "не обмежується з'ясуванням того, чи держава-відповідач здійснювала свою свободу розсуду розумно, обережно і сумлінно. По-друге, під час здійснення своїх наглядових повноважень Суд може не обмежувати себе відокремленим розглядом оскаржених рішень, а мусить підійти до них у світлі справи в цілому; він повинен з'ясувати, чи аргументи, наведені на виправдання втручання, про яке йдеться, "доречні й достатні"[385].

Практично згідно з духом Конвенції та практики Європейського суду ми можемо розглядати обмеження реалізації інформаційних прав і свобод з боку держави як певного роду правопорушення, яке є повністю виправданим за наявності тих обставин, які у вітчизняному праві мають назву "крайньої необхідності". Тобто обставин, за яких шкода від суспільно небезпечних наслідків, що можуть наступити у зв'язку з реалізацією відповідних прав в сфері інформації, є значно більшою ніж шкода від обмеження реалізації подібних прав. За думкою Європейського суду з прав людини, мова йде "про з'ясування серйозності втручання у закріплені в Конвенції права порівняно з шкодою суспільним інтересам, яка може виникнути як наслідок неповного захисту зазначених інтересів"[371].

На жаль в Конституції України, зокрема в ст. 32 (гарантії невтручання в особисте життя) та 34 (гарантії свободи слова)[142], відтворюється лише перелік випадків та причин обмеження реалізації прав і свобод громадян в сфері інформації. Одночасно не згадується не менш важливий аспект подібних обмежень - умови, за яких подібні обмеження можуть застосовуватися. Лише в ст. 31 Конституції, що гарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, визначається така умова як неможливість одержати інформацію іншими засобами. Стаття 64 Конституції також вказує лише на те, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, знову ж таки не розкриваючи конкретних механізмів. І це вже не говорячи про можливість додаткових обмежень "в умовах воєнного або надзвичайного стану", при чому норми конституції, які встановлюють інформаційні права людини, входять до переліку цих додаткових обмежень.

Таким чином, на рівні національного законодавства існує значна прогалина в нормативно-правовому регулюванні механізму застосування подібних обмежень, що відкриває простір для різного роду зловживань з боку органів публічної влади. І тим самим знову знаходить своє підтвердження теза про недостатнє забезпечення конституційних гарантій прав людини в Україні, без яких будь-які передбачені конституцією та законами права і свободи перетворюються на декларацію. При чому, як не прикро, це підтверджується не лише в теорії, але й на практиці.

Так, в Постанові Верховної Ради "Про рекомендації учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" від 25 квітня 1997 р., яку було прийнято майже через рік після прийняття нової Конституції України, ситуація зі свободою слова в Україні характеризувалася не найкращим чином. На думку законодавців, така ситуація обумовлювалася цілим рядом негативних факторів. Серед таких факторів називались: