Важливу роль у процесі координації правоохоронними органами по боротьбі з економічною злочинністю відіграє стадія прийняття рішення. Відомо, що рішення за загальною формою - акт свідомості й волі людини; за юридичним змістом - акт встановлення правових норм або їх застосування у конкретних життєвих ситуаціях. Рішення приймаються уповноваженим державним органом або посадовою особою з питань, віднесених до їх відання і в межах їх компетенції або посадових повноважень [139, 367].

Багатозначність поняття "рішення" необхідно враховувати і при визначенні категорій "управлінське рішення". Іноді визначення управлінського рішення обмежують лише вибором можливого варіанта дій [124, 195]. Управлінське рішення - це вольовий акт керівника (колегії державного органу); щодо інтелектуального значення - комплекс знань і моделі бажаних станів; щодо інформаційного - обсяг і зміст інформацій; щодо трудового - зовнішній прояв (форма) управлінської діяльності; щодо юридичного - сукупність правових норм, правил, вимог. Загалом, рішення - це документ, що фіксує результати управлінської і правової діяльності та надає упорядкованості суспільним процесам і взаємозв'язкам.

Дослідження процесу прийняття управлінських рішень у координації породжує багато протиріч. Свої ідеї у цій сфері висловлюють багато вчених і практиків, відповідно існує багато підходів до процесу прийняття управлінських рішень, що допомагають застосовувати різні методи [240]. 

Аналіз стану боротьби з економічною злочинністю в Україні дозволив виявити причини недоліків, що допускаються у процесі підготовки, прийняття і реалізації рішень щодо координації діяльності правоохоронних органів.

Недоліки даного процесу полягають у наступному: рішення, що приймаються у цій сфері, не враховують попередніх, часто відбувається дублювання; у процесі руху проекту рішення по ієрархії змінюється мета відповідно до того, як розмежовуються потреби та інтереси різних рівнів управління; інколи рішення приймаються без конкретного змісту (покращити, поглибити і тощо); відсутній процес підготовки і прийняття рішень із залученням науковців; немає чітко розроблених процедур узгодження рішень з їх виконавцями; недостатнє інформаційне забезпечення та відсутність механізму оцінки виконання рішень у зазначеній сфері.

Ю.В. Колесніков вважає, що управлінське рішення - це організаційний акт; соціальний акт, що зачіпає різні соціальні відносини, інтереси, зв'язки;  засіб подолання організаційної проблеми; вид професійної діяльності; один з основних етапів процесу управління; вибір однієї з альтернатив у процесі досягнення запланованих цілей організації; інтелектуальне завдання; процес легалізації (надання гласності) управляючого впливу на керовану підсистему (об'єкт управління); процес легітимації (надання законної сили, правового обґрунтування). Крім того, він зазначає, що рішення: приймається на рівні колективу організації (соціальної системи, співтовариства) і у його здійсненні беруть участь не тільки автор (суб'єкт рішення), але й інші люди, які входять до системи нормативних (організаційно-управлінських або правових) відносин;  виходить від спеціального органу влади (управління) або його керівника, який має відповідний статус і повноваження.

Якщо взяти до уваги зазначені ознаки управлінського рішення, то його визначення матиме такий вигляд: управлінське рішення - це розгорнутий у часі логіко-мислений, емоційно-психологічний, організаційно-правовий і соціальний процес, що здійснюється у межах компетенції суб'єкта управління (керівника або колегіального органу), результатом якого є певним чином зафіксований проект будь-яких змін в організації (соціальній системі); це соціальна норма, що виробляється суб'єктом управління для цілеспрямованого впливу на керований об'єкт; основний "продукт" суспільно корисної праці керівників та спеціалістів, які реалізують взаємопов'язані функції управління; документ, що містить постановку цілей (завдань), а також вказує способи й терміни їх здійснення [243].

Г. Саймоном запропоновано цікавий підхід. Він вважає, що теорія управління повинна мати справу як з процесом прийняття рішень, так і з процесом їх виконання [129, 76-77]. 

Теорія прийняття управлінських рішень у координаційній сфері знаходиться на стику науки управління та теорії прийняття рішень. Так, наука управління досліджує прийняття рішень у межах організаційних відносин. Завдяки цьому будь-яке управлінське рішення розглядається крізь призму всіх його взаємозв'язків і взаємовідносин та регулює її через норми та процеси його реалізації. Наприклад, з метою удосконалення управління, правового забезпечення діяльності правоохоронних органів, кадрового та матеріально-технічного забезпечення в Україні створювалось декілька структур. До них можна віднести відповідні підрозділи у структурах виконавчої влади, крім того, у партійних органах республіканського, обласного та районного рівня, де до заборони компартії у 1991 році функціонували відділи адміністративних органів.

Заслуговує на увагу розгляд відповідних структур, що діяли у повоєнні роки і продовжують функціонувати в теперішній час. Так, 10 травня 1945 року постановою Ради Народних Комісарів УРСР і Центрального Комітету КП/б/У "Про зміну структури апарату Раднаркому УРСР" з метою покращання роботи апарату Раднаркому щодо підготовки заходів із забезпечення відновлення і розвитку народного господарства і культури УРСР поряд з іншими важливими заходами замість існуючих у галузевих групах Раднаркому УРСР посад помічників і старших помічників, завідуючих Секретаріатом РНК УРСР введено посади старших консультантів, до обов'язків яких було віднесено організацію становлення конкретних напрямів діяльності, у тому числі і становлення правоохоронних органів. Для виконання зазначених функцій у структурі апарату РНК була створена група судово-прокурорських органів, яка займалася роботою Нарком'юсту УРСР, Верховного суду та Прокуратури УРСР. Зазначена постанова проіснувала без змін понад десять років і лише 12 жовтня 1955 року Рада Міністрів Української РСР постановою № 1256 "Про структуру і штати Управління справами Ради Міністрів УРСР" ліквідувала існуючі відділи й сектори, а замість них були введені референти по відповідних міністерствах і відомствах УРСР. Уперше в урядових документах було відзначено введення консультанта у Міністерстві внутрішніх справ УРСР.

Постановою Ради Міністрів УРСР "Про структуру Управління справами Ради Міністрів УРСР" від 14 грудня 1959 року № 1912 були об'єднані референти, споріднені за змістом роботи, у групи за галузями, серед них створена юридична група та збільшена чисельність референтів - спеціалістів з питань народного господарства.

Удосконалення управління народним господарством вимагало додаткових змін у штатній структурі виконавчої влади, тому 6 травня 1963 року Радою Міністрів Української РСР прийнято постанову № 542 "Про структуру Управління справами Ради Міністрів УРСР", якою була введена група референтів по роботі адміністративних органів, а розпорядженням № 2010-р від 31 грудня 1964 року до складу групи було введено старшого референта із соціального забезпечення. Зазначена структура була реформована у групу з адміністративних органів і соціального забезпечення постановою Ради Міністрів УРСР від 1 грудня 1965 року № 1131.

Аналіз змісту перелічених рішень уряду показує, що лише 24 червня 1966 року в штат групи з адміністративних органів і соціального забезпечення було введено посаду старшого референта Міністерства охорони громадського порядку УРСР за рахунок скорочення однієї штатної одиниці у зазначеному Міністерстві, а постановою № 292 від 20 травня 1970 року ця група була реформована у відділ.

8 грудня 1987 року Радою Міністрів Української РСР була прийнята постанова № 401 "Про вдосконалення роботи у Раді Міністрів УРСР і структуру її апарату". Відповідно до неї на базі другого, десятого відділу та відділу адміністративних органів і соціального забезпечення було створено відділ адміністративних органів і оборонної роботи. Цікаво, що у п. 15 розділу ІІІ постанови було зазначено про доцільність конкурсної системи відбору і заміщення керівників і спеціалістів.

28 квітня 1989 року Рада Міністрів УРСР постановою № 122 виділила з відділу адміністративних органів і оборонної роботи в самостійні структурні підрозділи групу адміністративних органів та групу інформації і зв'язку. Сам відділ був перейменований у відділ оборонної роботи. У такому вигляді відділ проіснував до 19 жовтня цього ж року, після чого постановою № 261 був створений відділ по роботі радянських і правоохоронних органів.

12 серпня 1994 року Кабінет Міністрів України постановою № 554 вводить у структуру Кабміну Головне управління з адміністративних і правових питань, у складі якого створюється юридичний відділ, відділ з питань правоохоронних органів і боротьби з організованою злочинністю, який підпорядковується заступнику міністра КМ з адміністративно-правових питань. 11 грудня 1995 року постановою № 992 дане управління було реформовано і окремо створено відділ з питань правоохоронних органів і боротьби зі злочинністю.

Тоді ж було прийнято постанову № 993 "Про розподіл функціональних повноважень керівництва Кабінету Міністрів України", якою віце-прем'єр-міністру України з питань державної безпеки і надзвичайних ситуацій (голові Координаційного комітету з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України) доручалась організація роботи з розроблення та здійснення державної політики, виконання законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабміну з таких питань:

- зміцнення обороноздатності держави, розбудови та реформування Збройних Сил України, урегулювання відносин у військовій сфері з державами СНД та налагодження військового співробітництва з іншими державами світового співтовариства;

- гарантування державної безпеки, охорони державних секторів, боротьби проти розкрадання зброї, тероризму, міжнародних мафіозних груп та інших явищ, що створюють загрозу українській державності;

- облаштування та охорони державного кордону, запобігання вивезенню за межі України національних надбань, припинення нелегальної міграції та порушень іноземцями правил перебування в Україні;

- юстиції, формування міцних правових основ функціонування держави, утвердження законності, захисту прав громадян, охорони громадського порядку, боротьби з корупцією і організованою злочинністю;

- забезпечення техногенно-екологічної безпеки, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та інших надзвичайних ситуацій;

- соціального захисту військовослужбовців та працівників правоохоронних органів.

Крім того, до його функціональних обов'язків входила координація та контроль за діяльністю всіх силових відомств держави, зв'язок з Генеральною прокуратурою України, Верховним Судом України і Вищим арбітражним судом України, вирішення питань матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, а також організація роботи і здійснення керівництва Координаційним комітетом по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України.

3 липня 1996 року Прем'єр-міністром України була підписана постанова № 713, якою реорганізована структура Кабміну, у результаті чого у ній було залишено відділ з питань правоохоронних органів та боротьби зі злочинністю, який постановою Кабміну № 516 від 20 квітня 1998 року був ліквідований, а його функції покладено на структурні підрозділи Управління з питань оборонно-мобілізаційної роботи та правоохоронних органів, до компетенції якого входили питання "роботи правоохоронних та силових органів", а постановою № 88 від  24 січня 2000 року у структурі Секретаріату Кабміну створено Управління експертизи та аналізу оборонно-мобілізаційної роботи, правоохоронних органів та органів юстиції [354].