Процесом, прямо протилежним утворенню сільськогосподар­ського підприємства, є процедура його припинення. За характером воле­виявлення припинення буває двох видів: добровільне або примусове. Добровільне припинення відбувається за рішенням власників сіль­ськогосподарських підприємств або уповноважених ними осіб чи пра­вонаступників. Для цього достатньо зазначеним особам проявити ініці­ативу.

Примусовим є припинення, рішення про яке прийняв вищестоя­щий за галузевим підпорядкуванням державний або орган місцевого самоврядування (щодо державних і комунальних сільськогосподарсь­ких підприємств), спеціальний центральний орган державної виконав­чої влади або відповідний судовий орган. Спеціальним центральним органом державної виконавчої влади є Міністерство аграрної політики України. Державними органами з аналогічними повноваженнями є та­кож Державний комітет рибного господарства України, Фонд держмай­на України та ін.

Рішення окремих державних органів щодо припинення підприєм­ства, наприклад, Антимонопольного комітету України, потребує дуб­лювання відповідним рішенням суду. Підставами для постановлений судового рішення щодо припинення підприємства є: 1) визнання не­дійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні підприємства, які не можна усунути;

1. провадження підприємством діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; 3) невідповідність мі­німального розміру статутного фонду підприємства вимогам закону;

1. неподання протягом року органам державної податкової служби по­даткових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до за­кону; 5) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсут­ність підприємства за вказаним його місцезнаходженням. Нарешті, виключно на підставі судового вердикту здійснюється процедура банк­рутства сільськогосподарських підприємств.

Підсумовуючи сказане можна узагальнити підстави добровільного припинення сільськогосподарського підприємств, якими є:

•  ініціатива власника (власників);
•  закінчення строку, на який створювалося підприємство;
•  досягнення мети, для якої створювалося підприємство.

Так само можна визначити й підстави примусового припинення сільськогосподарського підприємства:

•  порушення антимонопольного законодавства;
•  прийняття рішення про приватизацію;
•  визнання підприємства банкрутом;
•  скасування державної реєстрації.

Припинення може відбуватися з правонаступництвом (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або без правонаступництва (лікві­дація). Слід зазначити, що злиття, приєднання і поділ сільськогоспо­дарських підприємств не мають значних відмінностей від підприємств у інших сферах економіки. Специфіка, належна суб´єктам аграрного права, проявляється при перетворенні сільськогосподарських підпри­ємств. Нагадаємо, що перетворення — це зміна організаційно-право­вої форми підприємства, при якій до нового підприємства переходять усе майно, усі права та обов´язки попереднього сільськогосподарського підприємства.

Прикладом зазначених особливостей перетворення є процес при­ватизації державних сільськогосподарських підприємств, започаткова­ний декретом Кабінету Міністрів України «Про особливості привати­зації майна в агропромисловому комплексі» від 17 травня 1993 р. Цим нормативно-правовим актом було запроваджено порядок перетворен­ня державних несільськогосподарських підприємств і організацій агро­промислового комплексу на відкриті акціонерні товариства, а радгос­пів і орендних підприємств — на колективні сільськогосподарські під­приємства або відкриті акціонерні товариства. Цей загальний порядок відтворено у нині чинному Законі України «Про особливості привати­зації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р. та ін­шому законодавстві про приватизаційні процеси у сільському госпо­дарстві.

Іншим видом є запроваджене Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. перетворення колективних сільсько­господарських підприємств (КСП) шляхом паювання їхнього майна та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподар­ських кооперативів та інших суб´єктів господарювання, заснованих на приватній власності. При цьому процес розпаювання супроводжувався запровадженням обов´язкового укладання новоствореними підприєм­ствами договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю з їх власниками, тобто створення приватних сільськогосподарських підпри­ємств на орендній основі.

Існують також особливості припинення сільськогосподарських під­приємств шляхом банкрутства. Ці особливості виокремлено у ст. 44 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (у редакції Закону від ЗО червня 1999 р. № 784-ХІУ).

1. У разі продажу об´єктів нерухомості, які використовуються для цілей сільськогосподарського виробництва та є у власності сільсько­господарського підприємства, що визнане банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об´єктів належить сіль­ськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, роз­ташованим у даній місцевості. Такий підхід є результатом реалізації загального правила цільового й раціонального використання майна сіль­ськогосподарського призначення. Справа в тому, що жоден з учасників торгів з приводу продажу майна аграрного підириємства-банкрута, не зможе ефективніше, ніж сільськогосподарські товаровиробники, вико­ристати таке майно.
2.  У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв´язку з визнанням його банкрутом рішення щодо земельних ділянок, які є у власності такого підприємства, надані йому в постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, приймається відповідно до Земельного кодексу України. Так, п. ґ) ст. 141 ЗК України підста­вою примусового припинення прав на земельну ділянку передбачає примусове звернення стягнень на земельну ділянку за зобов´язаннями

7-473 її власника. Така земельна ділянка підлягає продажу на земельних тор­гах, що проводяться у формі аукціону. Звернення стягнення на земель­ні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.