З часом, "із введенням lex Aquilia  (приблизно 286 або 287 року до н.е.) зміст давнього делікту iniuria було поділено на два окремі делікти: з цього часу деліктами damnum iniuria datum вважалися всі посягання на матеріальні цінності окремих pater familias, а деліктами  iniuria в новому значенні - всі посягання на особисті або нематеріальні цінності. Такий iniuria став позначати загальний делікт, при якому завдавалася шкода особистим цінностям римських громадян" [36,265]. Вина деліквенту визначалася за принципом суб'єктивної відповідальності.

Санкція вже не визначалася попередньо [35,280]. "На підставі позову, … actio iniuriarum aestimatoria, санкція призначалася від випадку до випадку в залежності від факту, чи йшла мова про injuria atrox або про звичайну injuria. Injuria atrox, або тяжкий injuria, виникав, коли його дія кваліфікувалася facto, tempore, loco та  persona, тобто коли дії цього делікту були особливо тяжкими, скоєними в незручний час (днем) і в незручному місті (публічно) і проти особливо значимих осіб. [35,280]

При цьому, слід звернути увагу на те, що при відшкодуванні "… суддя був цілком вільним в оцінці того, наскільки сума, що вимагалася, справедлива (quantum pecuniam bonum aequum videbitur). Максимум встановлював в звичайних випадках позивач, а при тяжких образах претор [32,23]. Цікавим є зауваження А.С.Беляцкіна про адресність застосовуваних санкцій, які підкреслювали зміст завданої шкоди: "штраф йшов цілком на користь потерпілого …" [32,23].

Крім цього, незважаючи на існуючі форми захисту, існувало досить широке коло фіксованих позовів, за допомогою яких потерпілий міг захистити порушені права і відшкодувати завдану моральну (немайнову) шкоду. "Якщо потерпілий не в стані був удатися ні до послуг actio legis Aquliae, ні actio iniuriarum, то він міг скористатися так званими actiones vindictam spirantes, особливими позовами, якими за порушення чужих прав покладалася на винуватого грошова пеня і метою яких був моральний і публічний інтерес" [32,23].

В той же час не можна не врахувати ту особливість, яка в силу тих чи інших обставин буде повторюватися і в подальшому в законодавстві окремих країн: незважаючи на численні прояви, які підтверджуються наявністю певних унормованих правовідносин, сама ідея виділення моральної (немайнової) шкоди в окремий інститут так і не знайшла втілення в римському праві. Професор А.С.Беляцкін з цього приводу прикро зауважив, що "ідея ця не встигнула втілитися в стрункі форми, але вона розвивалася на всьому протязі історії, і з плином часу, із зростанням цивілізації вона, можливо могла б стати в центрі вчення про шкоду і збитки" [32,24]. Підсумовуючи, слід зазначити, що норми інституту моральної (немайнової) шкоди не були закріплені.

1.2.2. Наступним історичним етапом в розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в приватному праві є період розквіту державотворення в Західній Європі, зокрема становлення німецького, французького, італійського законодавства, яке за допомогою судової практики розширило та вдосконалило основні доктринальні погляди римського права на інститут моральної (немайнової) шкоди.

Зокрема, до вступу в силу Німецького Цивільного Уложення деліктне право, як і право Німеччини в цілому, було досить строкатим [14,362]. До об'єднання Німеччини в ХІХ сторіччі на території майже кожної землі Німеччини діяли свої норми права. Деякі з них - Прусія, Саксонія, мали своє власне кодифіковане законодавство. Крім того, діяло так зване загальне право (Gemeines Recht), що представляло собою частково рецепійоване римське право, кодифіковане за часів Юстиніана, норми якого застосовувалися субсидіарно на всій території країни, та в окремих землях виступали в якості єдиного джерела права. В загальногерманському праві діяли частково успадковані традиційні форми деліктних позовів римського права [37,24-33]. Їх всіма силами намагалися прилаштувати до потреб нового часу, особливо шляхом значного розширення сфери застосування Аквілієва закону (lex Aquilia de damno). Однак відійти від основної вимоги, згідно з якою шкода повинна бути завдана матеріальному об'єкту, так і не вдалося [14,362].

На відміну від звичаєвого права (Gewohnheitsrecht), інститут моральної (немайнової) шкоди в праві Німеччини (Gemeines Recht) належного розвитку не отримав [32,24]. Головна причина повільного розвитку інституту пояснюється верховенством традиційного римського права, яке не встигло створити завершену систему відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Однак, "народна правосвідомість, в свою чергу, створила Schmerzensgeld - інститут [відшкодування] грошової винагороди за біль, за страждання "вільного тіла" [32,24]. Саме в ньому вбачають перші зародки сучасного інституту моральної (немайнової) шкоди. Вважається, що вперше в Німеччині поява цього інституту була відображена в статті 20 Кароліни - середньовічному зводу законів, складеному в 1532 році за часів короля Карла V, яка зобов'язувала відшкодувати безпідставно обвинуваченому шкоду за безчестя, страждання та збитки. [7,52]

В подальшому, певну роль у становленні і розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди (Immateriller Schaden) зіграли законодавства окремих земель Німеччини. Саме через них інститут Schmerzensgeld набував поширення та став надбанням спочатку кримінального, а з часом і цивільного права. Так, Саксонське цивільне уложення, Вюртембергський закон від 5 вересня 1839 року, Баденський закон від 6 березня 1845 року та інші, закріпили можливість застосування Schmerzensgeld за ушкодження та завданий фізичний біль [32,25]. Вважається, що таким чином були враховані норми стародавнього німецького звичаєвого права.

Зазначається, що "Schmerzensgeld був позовом про відшкодування (Ersatzklage), але без елементів відшкодування за майнову шкоду. При цьому, іноді припускали і одночасне стягнення Schmerzensgeld та збитків [32,25].

Відшкодування мало і обмеження: за прусським законом (Landrecht) Schmerzensgeld присуджувався тільки особам нижчих класів. Його обмеження не знали інші землі Німеччини [32,25].

Розвиток інституту моральної (немайнової) шкоди в Німеччині відбувався після введення у 1871 році у дію загальноімперського Німецького Кримінального Уложення, в якому передбачалося положення про особливе відшкодування (Busse), яке могло бути накладено суддею на делінквента в усіх випадках тілесного пошкодження потерпілого [32,25-26]. Фактично, німецькі суди ще до введення в 1900 році Цивільного Уложення не залишали без відшкодування моральну (немайнову) шкоду. Це робилося то під виглядом присудження Schmerzensgeld, то відшкодування майнових збитків, коли мова йшла, наприклад, про шкоду, що не піддавалася точному економічному підрахунку (спотворення жінки, зловживання іменем) і практикувалося досить часто після видання Статуту цивільного процесу (Zivilprozessoedung für das Deutshe Reich (№287)) [32,27].

Редактори Німецького Цивільного Уложення намагалися рахуватися з вимогами часу, щоб зовсім не відстати від життя. За введення інституту моральної (немайнової) шкоди в Німеччині виступали найавторитетніші вчені: Ієрінг, Зейц, Кехлер, Лейман [32,27]. При написанні першого проекту була внесена пропозиція щодо компенсації ("винагороди") за нематеріальну шкоду відшкодовуватиметься у випадках понівечення, пошкодження здоров'я, позбавлення волі, а також ображення честі. Проте остання частина пропозиції була відхилена з тих підстав, що відновлення ображеної честі легше досягається не грошовою винагородою, а отриманням пробачення та судовим "визнанням" честі ображеного. Ображеному, як заявляли редактори, повинні надати те, що насправді не існує і не може бути поміщено ні в Цивільному Уложенні, ні в іншому кодексі [32,27].

Таким чином, інститут моральної (немайнової) шкоди не отримав законодавчого закріплення в німецькому законодавстві, незважаючи на принципову позицію судової практики та частини представників доктрини.

1.2.3. Від впливу застарілих деліктних положень римського права поступово відійшли романські країни. Французька судова практика, що відігравала значну роль, на відміну від законодавства, у становленні інституту моральної (немайнової) шкоди, утримувалася від застосовування правових норм мертвої формалістики і сприяла проведенню в життя ідеї відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Задовго до Великої Французької Революції 1789 - 1793 років зустрічаються судові рішення, що ґрунтувалися на звичаєвому праві, в яких на делінквента покладалося зобов'язання сплатити потерпілому грошове відшкодування за завдану prejudice moral - моральну шкоду [32,28-29].

Прийняття Цивільного кодексу Франції 1804 року не змінило ситуації в законодавстві на користь формування інституту моральної (немайнової) шкоди - він до теперішнього часу не містить прямої норми про її відшкодування. Незважаючи на загальний характер статей 1382 та 1383 зазначеного кодексу, які регулюють відносини із заподіяння шкоди і покладають зобов'язання на делінквента, вони були витлумачені доктриною, а згодом і судами, в сенсі відшкодування шкоди як економічного, так і не економічного характеру. З цього часу французькі суди почали широко застосовувати інститут моральної (немайнової) шкоди для захисту особистих благ особи.

Звичайними випадками, за які в судовому порядку здійснюється відшкодування моральної (немайнової) шкоди, стають образа і наклеп в усній формі, на письмі, в пресі, приниження жіночої честі, неправомірне користування чужим іменем і літературним або театральним псевдонімом, зловживання чужим прізвищем на виборах, незаконне позбавлення свободи і навіть виборчих прав, вторгнення в чуже житло, напад, заподіяння шкоди здоров'ю, тощо [14,494-497].

Розширилося за допомогою судової практики і коло потерпілих: право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди за смерть потерпілих отримували батьки, діти, брати, сестри [14,391]. Не потрібно було навіть, щоб вони були нащадками майна, потрібно було лише довести наявність дійсної шкоди (d'un prejudice moral actuel et certain) [14,391]. "Слід відмітити, що французькі суди часто задовольняли позови осіб про відшкодування їм моральної (немайнової) шкоди у зв'язку з "втратою улюбленої особи" ("perte d'affection"), що знаходилася на утриманні (dependants) у померлих, від тілесних пошкоджень[14,390]. Спочатку Касаційний суд схилявся до задоволення подібних позовів тільки на підставі кровнорідних або сімейних уз [38,163]. Але потім став визнавати також позови і усиновлених дітей, заручених і навіть утриманок загиблих одружених чоловіків.

Розмір моральної (немайнової) шкоди залежав від обставин кожного конкретного випадку і міг складати чисто символічну суму [39,1098].

Слід зазначити, що французька національна доктрина неоднозначно сприймала позицію судів з приводу відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Погляди різнилися від неприпустимості відшкодування до визначення відшкодування виключно в окремих випадках [14,492].

Не останню роль в питанні відшкодування моральної (немайнової) шкоди зіграли погляди Потьє (Pothier), з яких, як зазначають, народилася сучасна доктрина, що передбачає захист порушених майнових та особистих прав особи за допомогою інституту моральної (немайнової) шкоди [32,35].