Набагато ширше , ніж у Франції, була використана можливість запровадження відшкодування моральної (немайнової) шкоди в Італії. Незважаючи на те, що доктринальні погляди на відшкодування шкоди різнилися, юриспруденція постійно висловлювалася за можливість захисту прав за її допомогою. За застосування моральної (немайнової) шкоди при охороні прав висловлювалися М.Гіоі (Gioia), Лоран (Laurent), Міноцці (Minozzi), Ч.Консоло (Consolo), Захаріє (Zachariae) [32,35]. Італійський судовій практиці того часу відомі непоодинокі випадки грошового відшкодування моральної шкоди у випадках дифамації, розбещенні неповнолітніх, перелюб, тощо [32,35].

Не дивлячись на сильну протидію, яка завдавалася поширенню вчення про моральну (немайнову) шкоду в цивілістичній доктрині і обмеження в окремих судових рішеннях, загалом інститут моральної (немайнової) шкоди отримав сприятливий ґрунт, а розумний підхід до нього забезпечив йому поступовий розвиток, поширення та вдосконалення.

1.2.4. В свою чергу, становлення інституту моральної (немайнової) шкоди в країнах загального права розпочалося з розвитку деліктного права, яке й до сьогодні продовжує зберігати прихильність до різних груп та окремих типів деліктів. Судова реформа 1875 року в Великобританії фактично не змінила існуючого порядку класифікації деліктів, яка нагадує систему, що існувала в римському праві в тому сенсі, що потерпілий для захисту свого права повинен підвести свої вимоги під визначений склад правопорушення, оскільки в противному випадку він може залишитися без захисту [14,372-373]. Велика кількість і фрагментарність різних за характером та колом регульованих правовідносин фактичних складів не дозволяють на підставі строгої наукової класифікації відстежити умови та етапи становлення самого інституту моральної (немайнової) шкоди.

Окремі дослідники пов'язують становлення інституту моральної (немайнової) шкоди з розвитком делікту із дифамації (dеfamation), що був розроблений і запропонований англійським правом. До XVIII століття коло випадків, що передбачали відшкодування моральної (немайнової) шкоди за одну з форм дифамації - усну, охоплювалося в разі безпідставного оголошення скоєнням злочину, захворюванням соціальною (венеричною) хворобою та звинуваченням в професійній некомпетентності [20,744-750].

В доктрині зазначалося, що англійське право при відшкодуванні заподіяної шкоди не робило і не робить розмежування між шкодою матеріальною і моральною, а тому визначення існування завданої моральної шкоди та розміру її відшкодування суцільно залежало від цілого ряду самостійних складів цивільних правопорушень.

1.2.5. Історія розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в Україні свідчить, що його становлення та формування розпочалося в період VIII - XII століть.

В.П.Паліюк виділяє кілька періодів становлення і розвитку інституту в Україні і вважає, що свій початок він бере із стародавніх письмових слов'янських пам'яток [7,7-24]. Компенсаційний характер відшкодування завданої шкоди та її визначений (кратний) розмір, на його думку є підтвердженням того, що відшкодування за завдану шкоду було певною мірою спрямоване на зменшення негативних наслідків, і саме за цими ознаками можна побачити початки сучасного інституту моральної (немайнової) шкоди [7,7-8].

1.2.5.1. Перший період становлення і розвитку в Україні сучасного правового інституту моральної (немайнової) шкоди бере з найбільш ранніх письмових джерел давніх слов'ян - угод Русі з Візантією (912, 944, 971).

Розглянувши і проаналізувавши положення договору 912 року, що встановлювали норми про правове положення потерпілого в разі порушення його немайнових прав, В.П.Паліюк звертає увагу на адресність та кратність відшкодування завданої моральної (немайнової) шкоди [7,7-8]. Він наголошує, по-перше на тому, що відшкодування завданої шкоди провадилось безпосередньо на користь потерпілого, а не в казну держави, та по-друге, що розмір відшкодування значно перевищував завдану шкоду[7,7-8]. За цими критеріями автор вбачає ознаки інституту моральної (немайнової) шкоди, хоч і робить застереження відносно того, що в правовій нормі договору 912 року він конкретно не позначений. За певних умов можна погодитися з висновками В.П.Паліюка про те, що грошова сума або майно, що спрямовувалася потерпілому, виступало не тільки як еквівалент втраченого або порушеного особистого немайнового або майнового блага, але й слугувало для зменшення негативних наслідків у психічній сфері особи [7,7-8].

Письмові джерела права України ХІ - ХІІ в переважній більшості не містять визначення поняття моральної (немайнової) шкоди. Проте аналіз основних редакцій Руської Правди (Короткої, Пространної та Скороченої) дає можливість зробити висновки, що в окремих випадках все ж мало місце відшкодування саме моральної (немайнової) шкоди в сучасному розумінні цього інституту. В Руській Правді, як і в національних правових джерелах середньовічної Європи, були відсутні відмінності між цивільним та кримінальним правопорушенням. Будь-яка протиправна поведінка в давньоруському праві визначалася не як порушення закону, а як "образа", під якою розуміли злочини проти суспільства та особи.

Аналізуючи злочини та покарання за них, слід зазначити, що головною метою покарання за Руською Правдою стає не принцип таліону, а принцип компенсації завданої шкоди. При цьому, у випадках пошкодження майна разом з відшкодуванням матеріальної шкоди, ставилася вимога додаткової сплати окремої грошової суми, яку ряд дослідників розглядає як відшкодування моральної (немайнової) шкоди [40,47].

Характер завданих збитків підкреслювався адресністю відшкодування. За винятком кримінально караних злочинів, правопорушення проти особи, каралися штрафом, розмір якої диференціювався в залежності від ступеню тяжкості злочинів - 1, 3 та 12 гривен, при цьому сума відшкодування поділялася на "продаж", що сплачувалася до державної княжої скарбниці і "урок", що сплачувався потерпілому в якості відшкодування за завдану шкоду. Цей положення, як зазначає В.П.Паліюк, без сумніву, дає підстави для визнання інституту моральної (немайнової) шкоди в якості такого [7,8]. І він не поодинокий в своїх висновках - І.А.Ісаєв також визнавав можливість відшкодування моральної шкоди за нормами Руської Правди. Він зазначав, що "образа" - це "… заподіяння моральної або матеріальної шкоди особі або групі осіб"[7,9]. При цьому, головною метою покарання виступає відшкодування шкоди (як матеріальної так і моральної (немайнової)).

С.І.Шимон, досліджуючи становлення та розвиток інституту моральної шкоди, вбачає норми інституту моральної (немайнової) шкоди в "руському кодексі" Ярослава Мудрого [23,6]. "В "Судебниках" 1497 року, 1550 року, "Соборному Уложенні" 1649 року, "Литовських статутах" 1529, 1566, 1588 років, збірнику законів "Права, по которым судится малороссийский народ 1743 года" і в інших законодавчих актах нашої країни, сфера відповідальності за завдану "образу" ("безчестя") значно розширилася" [41,49]. Цікавим є те, що в них виділялася не тільки звичайна "образа", але і кваліфікована. "Судебник" 1550 року вказує, що трикратне відшкодування судових витрат направлялося не тільки для відшкодування матеріальної шкоди, але і для зменшення моральних та фізичних страждань потерпілого, які могли бути викликані незаконним засудженням. Про те, що в "Судебниках" існує обов'язок по компенсації "моральної шкоди" за "образу" та "безчестя" вказував в своїх роботах і В.І.Сінайський [42,160].

Привертає увагу те, що з часом, норми інституту вдосконалювалися: розмір відшкодування за "образу" та "безчестя", почав встановлюватися судом в залежності від статі та суспільного стану потерпілого. В.П.Паліюк підкреслює, що "характерним є те, що вже в ті часи, при визначені розміру відшкодування до уваги бралися посадовий ранг, прибутки, враховувалося положення ображеного у службовому (державному) щаблі. Розмір грошової компенсації за завдану моральну шкоду визначався в залежності від соціального походження (міський чи сільський житель), також статусу духовної особи тощо" [7,9].

Збірник законів Малоросійських прав ("Собранія Малороссійськихъ правъ касательно лицъ по даннымъ отъ присудствія комисіи оглавлениямъ") в свій час охопив і регулював вже більш широке коло суспільних відносин, і відповідно надавав більш широкі можливості для захисту прав особи [43,111-112]. Його норми поширили сферу відповідальності за завдану "образу" шляхом встановлення переліку конкретних, заздалегідь передбачених заборонених дій. На думку В.П.Паліюка, в нормах №1, №115, №170 зазначеного Збірника особливо чітко проглядається розподіл цивільно-правової відповідальності за видами, зокрема:

- поновлення стану, який існував до порушення прав (побудова зруйнованого млину, стягнення його вартості);

- стягнення з особи, яка порушила право, спричинених збитків (неотриманих прибутків);

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди у розмірі раніше обумовленому (дванадцять рублів) [7,10].

Крім того, в зазначених нормах він вбачає принципові моменти що свідчать про те, що:

"- моральна (немайнова) шкода вже в ті часи розглядалася як така, що завдавалася потерпілому стражданнями, що були спричинені пошкодженням належного йому майна;

- в разі порушення тілесної сфери потерпілого передбачалося відшкодування в твердій грошовій сумі;

- сфера застосування норм поширювалася на випадки незаконного обмеження свободи громадянина громадянином та усне поширення відомостей, які не відповідають дійсності та ображають потерпілого" [7,10].

Окрему увагу, з точки зору С.І.Шимон, заслуговує право західноукраїнських земель в період Австрійської імперії 1772 - 1918 років, зокрема - Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року, в якому шкода визначалася як: "будь-яка шкода, завдана будь-кому в майні, в правах або в особі його" [23,6]. Досить цікавою є її зауваження відносно того, що "… відшкодування вважалося повним тільки за умови, що не тільки компенсувалася завдана шкода, але і задовольнялася нанесена образа; передбачалося відшкодування за завдану біль, за ображення честі, за спотворення обличчя, яке оцінювалося настільки, наскільки могло перешкоджати подальшому життєвому успіху потерпілого" [23,6].

Втім, варто підкреслити, що і чинним законодавством Російської імперії, до складу якої входили і українські землі, а саме - положеннями норм Зводу законів Російської імперії (Уложенням про покарання 1845 року та Цивільним уложенням 1851 року) передбачалась відповідальність за нанесення моральної шкоди у випадку порушення особистих благ, які відображалися на моральній (психічній) сфері потерпілого, а також завдавалися порушеннями майнових благ, (наприклад, знищенням портрету, з яким пов'язані найдорожчі спогади). При цьому, законодавча та судова практики в питаннях відшкодування цього виду шкоду будувала свою позицію на загальному принципі вини [44,5-10]. "Для цього періоду характерним є те, що межі компенсації, так званої "винагороди", за завдану моральну шкоду встановлювалися безпосередньо законодавством. Розмір, який підлягав відшкодуванню, визначався судом з урахуванням обставин спору, ступеню вини та соціального стану учасників процесу. Крім того, питання остаточного визначення розміру завданої моральної шкоди віддавалося на "вільний розсуд" судді" [44,5-10].