Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. — документи державно-правового характеру, які визначали суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини — і порядок її васальних відносин з Росією. Це — березневі статті Б. Хмельницького (1654 p.), Переяславські статті Ю. Хмельницького (1659 p.), Батуринські та Московські статті І. Брюховецького (1663, 1665 p.), Глухівські статті Д. Многогрішного (1669 p.), Конотопські та Переяславські статті І. Самойловича (1672, 1674 p.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 p.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 p.), а також Гадяцький трактат (1658 р.) — угода гетьмана 1. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею і Литвою, договори зі Швецією й Туреччиною.Конституція Пилипа Орлика, або "Бендерська конституція", прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом П. Орлика. Повна її назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей війська Запорізького".Декларативні положення цієї Конституції мають велике значення як маніфест "мазепинського" руху, програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. До основних її постулатів належать такі:
   - державна незалежність України;
   - православна віра як державна релігія;
   - вічність і недоторканність встановлених кордонів;
   - затвердження шведської протекції над Україною (фактично союзу двох держав);
   - необхідність встановлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством.
   Конституція визначала нову форму існування держави — правову. У ній вперше зафіксовано устрій козацької держави. Висловлюючись сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська республіка, основою якої мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
   Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників (з урядниками та сотниками генеральних радників від полків) і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував справи державної важливості. Питання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі.
   Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з генеральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з полковими старшинськими радами, полковими радами з міськими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції виконував Генеральний Суд, уповноважений розглядати всі судові справи державного значення.
   На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.
   Акти середини XIX — початку XXст. До них належали "Начерки Конституції Республіки" Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 1846—1847 pp., проект Конституції України під назвою “Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный Союзъ" — "Вільна спілка"”, розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим, конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті "Конституційне питання і українство в Росії", виданий у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обгрунтував повноваження і юридичну базу самоврядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, розглянув питання про місцеве громадське самоврядування.
   До цих актів належить також проект Основного Закону Російської імперії, розроблений юристом-українцем Іваном Петрункевичем із соратниками-земляками в 1903—1904 pp., який неодноразово видавався. За твердженням відомого вченого О. М. Мироненка, для дослідження становить інтерес текст цього документа, виданого в Парижі на початку 1905 p., з передмовою, преамбулою, великою за обсягом і глибокою за змістом пояснювальною запискою і найдокладнішими коментарями до кожної з 80 статей проекту.
   До цих актів доцільно зарахувати й варіант конституційного проекту М. Міхновського “Основний закон "Самостійної України"” (1905 p.), де вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, незалежної самостійної держави Україна. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був втілювати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголошувалися права людини.
   Акти періоду відродження Української держави (1917—1920рр.). Зокрема, це Третій Універсал Української Центральної Ради від 7(20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9(22) січня 1918р., Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Конституція Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 p., Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р.Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917—1920 pp. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:
   - Україна є суверенною, самостійною та незалежною державою;
   - уся влада в УНР належить народові України;
   - за формою правління УНР є парламентською республікою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;
   - за формою державного устрою УНР — унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації;
   - відносини людини з Українською державою будуються відповідно до принципів ліберальної (Європейської) концепції прав людини;
   - організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влад:
   - органом законодавчої влади проголошуються Всенародні збори, які формують інші гілки влади;
   - вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;
   - вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.
   Через державний заколот гетьмана Павла Скоропадського положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р.
   Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, започаткувало подальший конституційний розвиток України. Велику роль у відновленні конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони і постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", відновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.
   В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: Закон про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці і Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. У цих актах проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.
   Значний внесок у розвиток українського конституціоналізму зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, деканом юридичного факультету Університету ім. Святого Володимира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державотворенні. Він розробив проекти виборчого закону, Конституції України, а також Програму для складання повного зводу законів для звільненої України.
   Акти радянського періоду Української державності (1919—1990рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя і зосередження влади в радах у центрі та на місцях; закріплювали низку демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалістичні "надбання". З формально юридичних позицій ці конституції були демократичними, чітко сформульованими, містили соціальні гарантії, що забезпечувало їх певний авторитет у світі. Проте характерними для них були декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної системи. Значно обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР.
   Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його невіддільного права на самовизначення і проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини і громадянина.Першим етапом цього процесу вважається період з 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 p., коли відбулися такі події:
   - було створено Конституційну комісію у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради України Л. Кравчука;
   - Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було розроблено і схвалено Концепцію нової Конституції України;
   - на основі Концепції Комісією було підготовлено проект Конституції України з датою останнього варіанта 26 жовтня 1993 р.
   Паралельно з цим до Конституції Української РСР вносилися зміни й доповнення згідно з положеннями Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв'язку із загостренням політичної ситуації, що виявилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.
   Другий етап цього процесу тривав з 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризувався відновленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладенням між Президентом України і Верховною Радою України Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р.