Кримінально-процесуальний закон не встановив елементів обвинувальної промови. Однак зважаючи на предмет судових дебатів, практика розробила таку структуру обвинувальної промови:

1.  оцінка суспільної безпеки вчиненого злочину (вступ);
2.  фабула справи - короткий виклад фактичних обставин справи;
3.  аналіз і оцінка досліджених у суді доказів;
4.  обґрунтування юридичної кваліфікації злочину;
5.  характеристика особи підсудного (а за необхідністю - і потерпілого);
6.  пропозиція з приводу міри покарання і цивільного позову;
7.  аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, і пропозиції щодо їх усунення.

Природно, що не кожна обвинувальна промова може містити всі ті елементи і в тій послідовності, як їх перелічено, але вони повинні бути логічно пов'язані між собою. Так, при оцінці суспільної безпеки злочину дається характеристика суспільної небезпеки вчиненого, оцінка заподіяної соціальної шкоди. Вони мають бути пов'язані з конкретними фактичними обставинами справи, які розглядаються.

Необхідно, щоб фактичні обставини справи були викладені коротко, чітко та об'єктивно, з тим щоб усім присутнім у залі було зрозуміло, яке обвинувачення пред'явлене підсудному.

Водночас слід підкреслити, що, формулюючи у загальних рисах фактичну сторону справи, прокурор разом з тим формулює і свої підсумкові завдання у галузі доказування по цій справі.

У практичній діяльності державних обвинувачів можна виділити декілька підходів до викладання фактичних обставин справи. Дехто з прокурорів майже зовсім їх не торкаються, а в своїй промові заявляють, що обставини злочину викладено в обвинувальному висновку і в судовому засіданні детально досліджено. Така позиція прокурора не відповідає тим завданням, які стоять перед ним у судовому процесі.

Проте багато хто з прокурорів дослівно виголошують фабулу справи, викладеної в обвинувальному висновку, з усіма подробицями злочину. Така деталізація обставин злочину призводить до повторення, ускладнює промову, правильне сприйняття її слухачами. Викликає деякі труднощі питання, пов'язане з порядком проголошення фактичних обставин справи. В якому порядку прокурор повинен викладати обставини справи: чи за обвинувальним висновком, чи тільки в межах того, що він вважає доказаним у суді? Існують різні думки щодо цього питання. Так, Л. Н. Смирнов вважає, що необхідно обставини викладати, виходячи із доведеного в суді^[53], І. М. Садовський, навпаки, вважає, що спочатку фактичні обставини треба викласти за обвинувальним висновком, а потім казати про те, що доведено у судовому засіданні^[54]. На нашу думку, така позиція є більш логічною, зрозумілою слухачам і дає змогу прокуророві зручно перейти до аналізу доказів.

Аналіз і оцінка досліджених у суді доказів - це головна частина судової промови. Саме тут необхідно довести подію злочину і винність підсудного в його вчиненні. Саме аналіз і оцінка доказів переконує суд у вірності позиції прокурора, змушує прислухатися до його думки. Прокурор зможе переконати суд і слухачів у доказовості обвинувачення лише в тому випадку, коли він конкретно і ретельно проаналізує всі докази по справі, і переконається особисто, що докази підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не переконають прокурора у доведеності обвинувачення, він повинен від нього відмовитися (ст. 264 КПК). Зробити це його зобов'язують і вимоги ст. 36 Закону "Про прокуратуру": "У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитися від обвинувачення".

Внутрішнє переконання прокурора - це важлива передумова кваліфікованого підтримання обвинувачення. Його завдання - довести правильність своїх висновків і переконати в цьому суд. Оцінка прокурором доказів має ґрунтуватися на нормах права та законах логіки. Прокурор оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності.

Якщо суд розглядає групову чи багатоепізодну справу, то аналіз доказів рекомендується проводити за окремими епізодами або групою епізодів. Такий метод дає змогу скласти чітке уявлення про спосіб, характер і обсяг злочинної діяльності і визначити роль кожного з підсудних. При цьому прокурору доцільно при аналізі доказів за кожним епізодом чи їх групою формулювати свої висновки, щоб промова державного обвинувача була більш переконливою.

При обґрунтуванні юридичної кваліфікації злочину державний обвинувач повинен коротко і чітко сформулювати інкримінований злочин. При цьому він має обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом, за кожною кваліфікуючою ознакою. Якщо підсудних кілька, то це необхідно зробити щодо кожного з них окремо.

Необхідно підкреслити, що юридична кваліфікація підлягає доказуванню так само, як і факт здійснення злочину, а також винність особи, яка його вчинила. При цьому якщо кваліфікація має суперечливий характер, то прокурор повинен особливо чітко аргументувати свою позицію, в тому числі й посилаючись на судову практику.

Прокурор, обґрунтовуючи правильність пропонованої ним кваліфікації злочину, не повинен висловлювати альтернативні варіанти, тобто пропонувати суду кваліфікувати злочин за однією або іншою статтею Кримінального кодексу.

Необхідно додержуватись і ще одного правила: якщо кваліфікація злочину має спірний характер, то прокурор повинен не тільки аргументувати свою позицію, але й обґрунтувати помилковість позиції опонента, при цьому вважаємо за доцільне широко використовувати не тільки норми КК, їх коментарі, але й судову практику, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Характеризуючи особу підсудного, важливо знати, що це є необхідним елементом обвинувальної промови, при цьому з етичної точки зору - він найскладніший. Прокурор, характеризуючи підсудного, звертається до його морального обліку, при цьому він говорить про особу, яку ще не визнано злочинцем. Тому необхідно враховувати ці особливості при аналізі біогра- 142

фічних даних підсудного, доцільно аналізувати лише ті факти біографії, що мають відношення до вчиненого злочину. Разом з тим слід зважати, що характеристика особи в деяких випадках сприяє встановленню мотивів злочину, а відтак, і його кваліфікації. Вона має бути заснована на матеріалах, зібраних у справі і розглянутих під час судового слідства.

З огляду на це прокурор свої висновки робить на підставі цих даних, не висловлюючи суб'єктивної думки про підсудного. Зовсім не припустимими при характеристиці підсудного є необ'єктивність, ігнорування його позитивних якостей. Прокурор у своїй промові не повинен насміхатися над підсудним, припускати принизливого та знущального тону. "Поглузувати з підсудного, - зазначав А. Ф. Коні, - без сумніву, іноді буває спокуса, особливо в тих випадках, коли обвинувач глибоко переконаний в його винуватості і обурений його вчинком... Але цій спокусі не слід піддаватися"¹.

Характеризуючи підсудного, необхідно проаналізувати обставини, які обтяжують (ст. 67 КК) та пом'якшують (ст. 66 КК) покарання. При цьому слід враховувати, що обтяжуючі обставини мають бути зазначені в обвинувальному висновку і в деяких випадках є елементом обвинувачення, тому прокуророві нема потреби на них посилатися у своїй промові.

З метою об'єктивності і додержуючись принципу індивідуалізації покарань, прокурор повинен у своїй промові називати і пом'якшуючі обставини. Така промова сприймається як об'єктивна і обґрунтована.

Державний обвинувач повинен у своїй промові висловити власну думку відносно міри покарання, яку він пропонує суду застосувати до підсудного.

В юридичній літературі висловлюються різні міркування з цього приводу: чи повинен прокурор пропонувати суду конкретні вид та міру покарання, чи ні. Деякі автори вважають, що промова прокурора, в якій конкретна міра покарання не названа, має характер незавершеності і викликає непорозуміння присутніх у залі. В. І. Басков вважає: "Якщо у державного обвинувача немає принципової позиції відносно терміну покарання, то в подальшому це ускладнює виконання ним обов'язку принести касаційний протест на м'якість чи суворість вироку"^[55]. Такої ж думки додержуються В. Т. Маляренко та І. В. Вернидубов^[56]. Інші автори вважають, що не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри покарання, суд сам визначить цю міру^[57]. Погоджуючись з поглядами В. Баскова, В. Маляренка та інших авторів, ми підкріплюємо цю позицію вимогами законодавчих актів. Так, ст. 264 КПК вимагає від прокурора, щоб він: "Викладав свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного". Про це ж сказано і в ст. 36 Закону України "Про прокуратуру": "Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування закону та міри покарання підсудному".

Враховуючи викладене, маємо всі підстави стверджувати, що прокурор у промові повинен чітко висловити свою думку відносно виду і конкретної міри покарання за вчинений злочин. Ця вимога стосується як основного, так і додаткового покарання. Інших варіантів не може бути. Прокурор у суді виступає як державний обвинувач, його на цю діяльність уповноважила держава і чітко визначила через нормативні акти, якою має бути його позиція при визначенні покарання підсудного.

До викладеного слід додати: якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, то прокурор повинен вказати, яку міру покарання належить, на його думку, визначити за кожний злочин окремо, а потім, керуючись ст. 70 КК, призначити покарання (основне і додаткове) шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

У практичній діяльності виникають питання стосовно форми, у якій прокурор висловлює суду свої пропозиції щодо міри покарання. Деякі прокурори свою позицію викладають у формі прохання, інші - у формі вимог чи побажань. На нашу думку, така пропозиція є не досить переконливою. Прокурор при розгляді кримінальної справи діє як представник держави, тому він не повинен виступати з проханням. Він також і не повинен вимагати призначення міри покарання. Вимагати можна тільки від того органу, який за своїм статусом зобов'язаний виконувати вимоги прокурора. Суд є незалежним при вирішенні всіх питань, у тому числі й питань щодо міри покарання, тому вимагати прокурору міру покарання буде не коректним. На наш погляд, за такої ситуації для прокурора більше підходить висловлення думки відносно міри покарання в такій формі: "вважаю правильним", "вважаю за доцільне", "буде справедливим" та ін. У цьому випадку свою пропозицію щодо міри покарання прокурор висловлює зрозуміло і в коректній формі.

Крім основної та додаткової мір покарання, прокурор, якщо законом передбачено конфіскацію майна, повинен висловити міркування щодо її застосування. За наявністю підстав він також зобов'язаний висловити своє ставлення до заявленого позову.

Як представник держави прокурор зобов'язаний у своїй обвинувальній промові проаналізувати причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і внести пропозицію щодо їх усунення. Цей обов'язок прокурора закріплено у ст. 23 КПК.