Під час судового засідання прокурор, використовуючи всі передбачені законом джерела доказів, виявляє причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. При цьому звертається увага на недоліки в роботі державних органів, громадських організацій, посадових осіб щодо попередження злочинних проявів та ліквідації умов, які їм сприяють. Тому прокурор у обвинувальній промові повинен звернути увагу на недоліки та порушення, визначити їх вплив на вчинення злочину і запропонувати суду відреагувати окремою ухвалою (постановою). Слід підкреслити, що ст. 23 КПК визначає, що під час судового розгляду кримінальної справи прокурор, а не суд зобов'язаний виявляти причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і ставити питання перед судом про вжиття заходів щодо їх усунення. Таку ініціативу повинен виявляти прокурор як представник органів прокуратури, діяльність яких спрямована на всебічне утвердження верховенства закону та зміцнення правопорядку (ст. 4 Закону "Про прокуратуру").

У заключній частині промови мають міститися підсумки судового процесу, де прокурор висловлює упевненість, що справедливий вирок сприятиме зміцненню правопорядку.

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право останньої репліки належить підсудному (ст. 318 КПК). Прокурор зобов'язаний скористатися правом репліки, коли адвокат допустить перекручення зібраних доказів або промови прокурора. При цьому прокурор повинен звернути увагу суду на ці факти і навести переконливі аргументи на підтвердження своєї думки.

Зважаючи на те, що репліка є відповіддю на прослухану промову інших учасників судових дебатів, виникає запитання: чи завжди державному обвинувачеві потрібно використовувати право на репліку? Безумовно, не завжди, з реплікою слід виступати у тих випадках, коли захисник або підсудний перекручує обставини справи, неправильно тлумачить факти. Зовсім недопустимою є репліка по другорядних, непринципових розбіжностях.

Репліка, як і промова, не обмежена часом, але вона повинна бути короткою, без повторення раніше висловлених в обвинувальній промові положень.

Ініціатором полеміки в суді може бути тільки прокурор, але він може і не використати своє право на репліку. Як вже було зазначено, прокурор має право на репліку тільки після промови захисника або підсудного, який брав участь у судових дебатах особисто, тобто виступив із захисною промовою. Крім формальних підстав для репліки необхідні і фактичні підстави для того, щоб прокурор мав право на виступ з реплікою. Доцільно назвати деякі з них: захисник перекрутив обвинувальну промову прокурора, допустив неетичні зауваження на промову прокурора, його особу та органи досудового розслідування; захисник безпідставно твердив про недоведеність сформульованого обвинувачення та інші підстави. Г адаємо, що прокурору також доцільно виступити з реплікою, якщо у нього після промови захисника з'явилися нові міркування щодо кваліфікації злочину, під впливом промови захисника погодився з ним і погодився вилучити з обвинувачення окремі епізоди або перекваліфікувати дії підсудного.

За участі в судовому процесі кількох захисників прокурор може використати своє право на репліку тільки щодо тієї захисної промови, зміст якої має фактичні підстави для репліки. При

цьому він повинен конкретизувати, з приводу якого саме захисника виголошується репліка.

Репліка, по суті, є відповіддю прокурора на виступ захисника, тому неприпустимою є відмова прокурора від репліки, якщо для цього були фактичні підстави. Така відмова означає, що прокурор погодився з неправомірними, неетичними зауваженнями захисника. А це викликає у присутніх враження про пасивність прокурора.

Зміст репліки прокурора залежить від багатьох чинників об'єктивного характеру і від особистості прокурора, його вміння аргументовано та коректно вести полеміку з процесуальним супротивником. Вважаємо, що репліка повинна бути короткою та конкретною. Вона не має структурних елементів і її зміст цілком залежить від тих питань, яких торкався захисник у своїй промові.

Водночас для додержання цих вимог прокурору необхідно:

1.  виділити і дослівно процитувати ту частину із промови захисника, яка, на його думку, є підставою для репліки. Це дасть змогу прокурору звернути увагу суду на ті аспекти положення, по яких необхідно досягти істини;
2.  після повторення тези захисника необхідно також викласти доводи, які були висловлені у промові захисника в обґрунтування ним становища, що захищається. При цьому доцільно цитувати докази із промови захисника дослівно, що не дозволить йому дорікати прокуророві за перекручування його промови;
3.  критично проаналізувати і показати суду хибність, неетичність, неправомірність позиції захисника з обговорюваного питання. Аналіз необґрунтованих аргументів захисника повинен бути всебічним та переконливим з тим, щоб у суду виникло почуття переконливості в обґрунтованості позиції прокурора;
4.  переконливість доказів прокурора в спростуванні позиції захисника глибоко впливає на учасників судового розгляду справи, а також підвищує авторитет прокурора;
5.  прикінцева частина репліки прокурора повинна містити його пропозиції щодо міри відповідальності, котру необхідно покласти на захисника, позиція якого не відповідає вимогам, що пред'являються до захисників згідно зі ст. 48 КПК і Законом України "Про адвокатуру". Слід зауважити, що ця частина репліки може бути використана при навмисних неправомірних діях захисника.

Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути переконаний у винності підсудного. За інших умов він буде не спроможний виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність прокурора виникає у зв'язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів досудового слідства при підготовці до судового процесу.

Якщо прокурор при ознайомленні з матеріалами кримінальної справи дійде висновку про те, що винність обвинуваченого не підтверджується, він має відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Разом з тим, йому слід ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження доказів, ніж при досудовому слідстві, і може інакше висвітлити обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту, є й ряд інших особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Це означає, що від нього залежить, яку він займає позицію, яких висновків він дійде, як його переконаність у винності особи трансформуватиметься.

Принципова можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного вимагає проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причин у кожному випадку може бути багато і різних, їх об'єднують у кілька груп:

1.  Судове слідство показало, що докази, зібрані під час до- судового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені невірно, без необхідної ретельності та аналізу.
2.  При судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі.
3.  У ході судового слідства виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення із справи усього того, що виправдовувало б обвинуваченого, тощо.

Ми визначили загальні риси причин, які впливають на прокурора, його переконаність, що в подальшому в ряді випадків спонукає його відмовитися від обвинувачення. Названі причини розглянуті тільки в аспекті змін у фактичних обставинах справи, що викликали необхідність відмовитись від обвинувачення. Водночас слід зазначити, що у кримінальному судочинстві враховуються тільки визначені факти, тому для відмови прокурора від обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику і були відображені у кримінально-процесуальному законі.

При цьому слід ураховувати і суб'єктивний аспект відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Не треба забувати, що прокурор у суді здійснює обвинувальну діяльність, тому його відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки ґрунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. 3 ст. 264 КПК: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання у тому, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і в своїй постанові викласти мотиви відмови". Отже, можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення - це не тільки право, але і його обов'язок. Разом з тим слід враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто підтримуватимуть обвинувачення. В разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу.

Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, в якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор в цілому або в якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Виходячи із змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення - повну і часткову.

Вони є цілком закономірними. і цілком відповідають існуючій пр актиці^[58].

Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення - це виправлення помилки, допущеної при порушенні кримінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обвинувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу при ретельній перевірці та аналізі обставин справи у більшості випадків можна було виявити допущені помилки.

Часткова відмова від обвинувачення має місце тоді, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших злочинах.

У цьому випадку від прокурора надходить пропозиція про закриття справи чи виправдання особи за однією або кількома статтями КК, залишивши обвинувачення в інших злочинах (див. Додаток № 3). Часткову відмову від обвинувачення слід відокремити від зміни обвинувачення. Під зміною обвинувачення треба розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвинувачення у справі. Наприклад, вилучення епізодів з багатоепізодного злочину; вилучення кваліфікуючих ознак; зменшення обсягу обвинувачення у розмірах і наслідках та інші можливі зміни (див. Додаток № 4). Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвинувачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно зі ст. 282 КПК для суду є обов'язковою. Відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий. Таку ситуацію яскраво охарактеризував на початку ХХ ст. А. Ф. Коні: "Підтримання обвинувачення будь-що є дією не тільки безцільною, але і морально негідною"^[59].