Третій розділ дисертаційного дослідження присвячений вивченню адміністративного розсуду: його змісту, причин наявності, принципів та законодавчих меж застосування, у поєднанні з адміністративно-процедурною діяльністю органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, з наступним визначення перспективних напрямків поєднання зазначених інститутів.

На підставі проведеного дослідження, вивчення та аналізу застосування дискреційних повноважень в управлінській діяльності адміністративних органів, можемо навести такі висновки:

по-перше, беручи до уваги історичний контекст визначення адміністративного розсуду, формулювання його поняття різними науковцями, уніфікуючи та синтезуючи їхні дефініції, аналізуючи умови функціонування та нормативні джерела, маємо можливість розкрити поняття адміністративного розсуду, під яким слід розуміти правозастосовчу діяльність адміністративного органу щодо використання можливого варіанта поведінки, визначеного  законом, на власний розсуд при вирішенні поставлених перед ним завдань, спираючись при цьому на принципи, що забезпечують їх діяльність;

по-друге, всебічне дослідження адміністративного розсуду, проведене                            з допомогою класифікаційної роботи, розкриває його змістові характеристики, тобто дискреційні повноваження мають різні форми прояву, у вигляді альтернатив (право вибору можливого варіанта); оціночних понять (необхідно, доцільно); права адміністративного органу на ініціативну дію (реалізовувати власні права); діяльність у межах законодавчо визначених строків (від - до або до чи упродовж).

Крім того, диференціація ілюструє внутрішні зв'язки, які лежать одночасно у площині управлінської діяльності та об'єктивної оцінки умов конкретної ситуації професійно-розумовими здібностями окремого працівника адміністративного органу, тобто посадова особа самостійно, з урахуванням законодавчих меж, приймає рішення, реалізуючи процес адміністрування;

по-третє, Адміністративно-процедурна діяльність щодо застосування адміністративного   розсуду базується на принципах, визначених Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 року № R (80)2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, а саме: мета дискреційного повноваження; об`єктивність та неупередженість; рівність перед законом; пропорційність; розумний час; застосування вказівок; відкритість вказівок; відступ від вказівок; характер контролю; утримання адміністративного органу від дій; повноваження контрольних органів щодо отримання інформації, які мають рекомендаційний  характер, тобто держава, що їх приймає, має право за власним переконанням змінювати та коригувати ці принципи за їх відповідністю вітчизняному законодавству.

Проект Адміністративно-процедурного кодексу України не містить жодних посилань на подібні принципи, що є серйозним упущенням укладачів вказаного нормативно-правового акта, адже динамізм та розвиток управлінської діяльності диктують таку необхідність, тому автор пропонує ратифікувати згадану Рекомендацію, а у проекті названого Кодексу викласти бланкетну норму, що відсилає до схваленого акта;

по-четверте, тісно переплітається з принципами застосування адміністративного розсуду питання законодавчих меж його використання, адже діяльність адміністративного органу реалізується винятково в рамках принципу законності, вихід за які є свавіллям і протизаконним явищем,  в цьому аспекті автор вбачає правильним та доцільним, визначення у ст.14 проекту Адміністративно-процедурного кодексу України меж адміністративного розсуду у такому формулюванні: адміністративний орган повинен використовувати повноваження лише з метою, з якою це повноваження надане, співвідносити цілі прийняття рішення і умови їх досягнення, зважати на негативні наслідки своїх рішень, дій та бездіяльності;

по-п'яте, багатогранність та динамізм управлінської системи, велика кількість правових актів, які за своєю суттю впливають на такий же самий предмет регулювання, наявність застарілих та суперечних правових норм, низький рівень правової культури працівників апарату управління, недосконале викладення правових категорій, в аспекті використання його стилю, мови та інші об'єктивні та суб'єктивні фактори породжують таке явище, як негативні причини наявності адміністративного розсуду у практиці управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, що потребує ґрунтовної організаційно-технічної, правотворчої роботи щодо їх усунення. Адже подальше реформування чи просте удосконалення системи управління буде в подальшому зіштовхуватися  з цими чинниками, які гальмуватимуть цей процес;

по-шосте, в аналізі перспективних напрямків щодо запровадження адміністративного розсуду в адміністративно-процедурній діяльності органів управління, автор звертає увагу на такі інститути, як неформальні процедури, публічно-правові договори, слухання та процедурні строки, які виступають призмою ліберальної демократичності, у відносинах між адміністративним органом і приватною особою. Разом з тим, необхідно відзначити той факт, що ці інститути не набули адекватного відображення у проекті Адміністративно-процедурного кодексу, тобто укладачі кодексу не приділили їм серйозної уваги, за винятком хіба що процедурних строків. Тому автор пропонує доопрацювати  вказаний проект нормативного акта, внести відповідні поправки, використовуючи при цьому досягнення та досвід тих країн, де застосування цих інститутів має широку практику та значний період використання.

Крім того, треба відзначити той факт, що адміністративно-процедурна діяльність характеризується такою ознакою, як динамічність, особливо в деяких сферах, тобто перебуває у постійному русі (змінюється, удосконалюється, реформується тощо), і як  наслідок виникають прогалини у праві, колізії, а також інші негативні прояви, пов`язані з відсутністю норми, що регулює відповідне суспільне відношення. Вихід з подібної ситуації, на переконання автора, полягає у запровадженні, із застосуванням прогностичної функції права, адміністративного розсуду на подібних ділянках адміністративно-процедурної діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тобто на момент відсутності норми права орган правозастосування може використовувати дискреційні повноваження визначені законом, інакше кажучи, діяти на власний розсуд, але з урахуванням загально-, спеціально-правових принципів адміністративної процедури та адміністративного розсуду.