Дослідження інституту принципів для будь - якої галузі чи підгалузі або для науки взагалі має важливе значення з огляду на їх фундаментальність і пов`язаність з кожним теоретичним і практичним аспектом наукової діяльності, адже вони виступають основоположними началами, вихідними положеннями, на основі яких будується організм окремо взятої науки.

Не є винятком з цього твердження адміністративне право та державне управління, в надрах яких зародився інститут дискреційних повноважень або адміністративного розсуду, і який має власні принципи функціональності, що визначені в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 року № R (80)2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами. Основна мета цих принципів, як зазначено в Рекомендації, забезпечення того, щоб свобода, надана законодавством, використовувала справедливим та законним чином, і такою свободою не зловживали або не використовували її довільно. Такими принципами є :

• мета дискреційного повноваження;
• об`єктивність та неупередженість;
• рівність перед законом;
• пропорційність;
• розумний час;
• застосування вказівок;
• відкритість вказівок;
• відступ від вказівок;
• характер контролю;
• утримання адміністративного органу від дій;
• повноваження контрольних органів щодо отримання інформації.

Перш ніж приступити до характеристики принципів дискреційних повноважень або адміністративного розсуду, необхідно зауважити, що вони виступають в ролі загальних мінімальних стандартів досягнення цілей, які приймають держави, тому ніщо  не заважає їм перевищити цей мінімум і встановити додаткові принципи функціонування розсуду або у зв`язку з прийняттям положень даної Рекомендації скасовувати чи змінювати наявні запобіжні заходи.

Мета дискреційного повноваження. Суть цього принципу полягає в тому, що адміністративний орган, який отримав право на власний розсуд щодо реалізації певних функцій, повинен дотримуватися мети, у зв`язку з чим йому було надане таке повноваження.

Ціль такого повноваження може бути чітко визначена і викладена у нормі або випливати із змісту правового припису, що не має суттєвої різниці, адже в будь - якому випадку вона однаково виступає умовністю, яку адміністративний орган зобов`язаний враховувати  у процесі прийняття рішення.

Наприклад, в аб.2 ст.5 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі — виконавчий документ) у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом, тобто він здійснює всі необхідні заходи з метою своєчасного і повного виконання рішення. Подібна норма існує і в п.1аб.3 ст.5 названого Закону, де державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію, інакше кажучи, він отримує необхідну інформацію для реалізації поставленої мети, а саме, проведення виконавчих дій. Наведені приклади показують, що мета адміністративного розсуду прихована у змісті норми права та інтерпретується при її застосуванні [122].

Інший приклад зазначений в п.15 аб. 3 ст.5 Закону України "Про виконавче провадження" надає право державному виконавцю повідомляти з метою профілактичного впливу органи державної влади, громадські об'єднання, трудові колективи і громадськість за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження [122]. Мета такого повноваження чітко викладена у статті правовового акта у вигляді реалізації профілактичного впливу, на противагу попереднім прикладам.

Названа Рекомендація визначає бажаність того, щоб поставлена мета і характер врахованих критеріїв в ході дискреційного повноваження були чітко викладені. В деяких випадках мету законодавця є очевидною з огляду на законодавчий інструмент, але в інших випадках мету наданого повноваження неможливо розпізнати. Доцільно, коли адміністративний розсуд передбачає, щоб поставлена мета, залежно від практики правової системи, була вказана якомога зрозуміліше у тексті закону, який надає таке повноваження або в супровідній пояснювальній записці. Якщо в законодавстві докладно це не визначено, то таке повноваження в будь - якому випадку має бути використане у публічних інтересах [125], тобто, незалежно від життєвої ситуації, яка продукує використання адміністративного розсуду, ціль його застосування адміністративним органом в кожному конкретному випадку має бути спрямована на забезпечення та захист суспільних інтересів. Але поряд з цим чітка визначеність правової норми дозволяє дотримуватись принципу законності, суть якої полягає в тому, що вона виступає не орієнтиром безпосередньої діяльності або практичного, конкретно - ситуаційного правозастосування, а лише "абстрактним кордоном" у вигляді законодавчих рамок у процесі реалізації дискреційних повноважень. 

Наступним у вказаному переліку йде принцип  об`єктивності та неупередженості застосування адміністративного розсуду, дотримання якого є однією з найважливіших умов правильного застосування зазначеного інституту.

У процесуальних джерелах цей принцип визначають ще як об`єктивну істину, під якою Бандурка О.М. та Тищенко М.М. розуміють повне виключення з процесу проявів суб`єктивізму, однобічності в аналізі дій суб`єктів; він покликаний забезпечити встановлення й оцінку реальних фактів, що мають значення для ухвалення обґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі [23, с.30].

Подібну характеристику принципу об`єктивності надає Колпаков В.К., який вказує, що всі справи розглядаються всебічно, збираються, перевіряються і враховуються всі необхідні матеріали і докази [36, с.322].

 Згаданий принцип набуває практичного застосування у процесі прийняття відповідного акта, який є основним способом впливу, реагування органу виконавчої влади та місцевого самоврядування на адміністративні правовідносини і  який повинен враховувати всі "фактори". Під "факторами" в нашому випадку слід розуміти обставини конкретної справи та правову базу, що закладається адміністративним органом в основу акта.

Виходячи з позиції доцільності та необхідності економії ресурсів, адміністрація розглядає всі чинники, але бере до уваги лише ті, які відображають реальну та дійсну картину справи, хоча ніхто не застрахований від неправильної оцінки чи можливості проігнорувати той чи інший фактор. З огляду на це, особливо відносно дискреційних повноважень, потрібно встановити додатковий контроль за адекватністю ситуації прийнятого рішення у вигляді  певного факультативно -  проміжного етапу, через який воно може проходити.

Наприклад, адміністрація (умовно - "А") прийняла рішення ("Р"), з дотриманням принципу законності, базуючись на праві власного розсуду, що торкається інтересів певних осіб ("О"), які не погоджуються з її аргументацією про доцільність такого рішення. В такому випадку, вони мають можливість звернутись до контролюючих органів ("КО"). Для кращого уявлення і розуміння відобразимо це схематично:

На зображеній схемі ми можемо спостерігати взаємовплив та пов`язаність між адміністративним органом та зацікавленою особою, яка будується за принципом "стримування і противаг".

 В цьому сенсі необхідно пригадати реформаційні ініціативи щодо створення  адміністративної юстиції, реалізація якою подібної функції, виступала б гарантуючим фактором, тобто саме тим факультативно - проміжним етапом.

Ще однією стороною об`єктивності застосування адміністративним органом дискреційних повноважень є надання, на власний розсуд, особі, якої це стосується, можливості ознайомитися з оприлюдненими факторами, наприклад, висновками експертів, інформацією отриманою від третіх сторін або інших незацікавлених осіб, різноманітними документами, які були взяті до уваги, з правовою базою рішення тощо. Це дозволяє особі безпосередньо переконатися у правильності, доцільності та законності прийнятого рішення на основі дискреційних повноважень.

Щодо неупередженості, то зміст цього поняття розкривається в аспекті відсутності у посадової особи власних інтересів, тобто у її безсторонності при прийнятті рішення в рамках адміністративного розсуду. Якщо між посадовою особою та зацікавленою особою існує будь - який зв`язок, який заважає бути їй неупередженою, то вона повинна заявити самовідвід, щоб усунути усі сумніви, що можуть виникнути у майбутньому, але за певних випадків, чітко встановлених законом, наприклад, родинні зв`язки, така особа обов`язково відлучається від процедури прийняття рішення.

Не менш важливим з низки принципів, що регулюють застосування дискреційних повноважень, є принцип рівності перед законом. Вказаний принцип має загальноправовий характер, що підтверджується його визначеністю у Конституції України, а саме, в ст.24, де передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Зважаючи на цей факт, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками [44], тобто застосування до всіх осіб "рівного масштабу", співрозмірність прав за однакових умов, встановлення рівності громадян  так, щоб панувала правда та істина.

Відразу слід зауважити, що викладення норми в такому сенсі відносно адміністративних правовідносин звужує її практичний зміст застосування, адже рівність в адміністративній процедурі та в процедурі реалізації дискреційних повноважень може стосуватися не лише фізичних, а й юридичних осіб.

Мета такого принципу полягає в усуненні будь-яких проявів несправедливості, дискримінаційного ставлення до особи та необхідності гарантувати рівність як формально, так і фактично, особливо якщо це стосується адміністративного розсуду, адже правозастосувальники, тобто органи виконавчої влади та місцевого самоврядування діють за власною ініціативою, і ця діяльність, регулюється в загальних аспектах. Забезпечення рівності перекладається безпосередньо на посадових осіб при виконанні ними дискреційних повноважень.

Наприклад, у ст.23 Закону України "Про державну службу" зазначається, що граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок, але у разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років [100], тобто керівник державного органу на власний розсуд, враховуючи конкретні обставини та аргументи, визначає, чи є необхідність у продовжені перебування на службі того чи іншого службовця, а отже, зобов`язаний забезпечити рівність у можливостях за однакових умов, абстрагуючись від проявів суб`єктивізму у рішенні.

Але, як зазначено у Рекомендації № (80)2 Комітету Міністрів Ради Європи щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, якщо відмінність у ставленні базується на справедливих підставах, які можуть бути об`єктивно доведені, враховуючи поставлену мету, то принцип рівності не порушується. Несправедлива дискримінація існує тільки тоді, коли відмінність у ставленні не обгрунтовується об`єктивно, з урахуванням мети і наслідків заходу, що передбачається.