• По-друге, основне призначення спрощених процедур, в будь-якому разі, - це зменшення строку розгляду справи.

У російському проекті закону, що регулює адміністративні процедури, питання щодо строків вирішується у такий спосіб, відповідно до ст. 64 гл.11 названого закону процедурні строки, що встановлюються даним Федеральним законом та іншими актами законодавства, при використанні спрощеної процедури розгляду адміністративної справи, скорочуються удвічі, якщо інше не передбачено федеральним законом, що розкриває особливості розгляду окремих категорій адміністративних справ [37].

Подібна категоричність у формулюванні процедурних строків розгляду справ може негативно вплинути на її провадження, тому доцільніше визначати правило щодо строків таким чином: при спрощеному розгляді справи строки скорочуються  удвічі, але у випадку недостачі часу, розгляд справи продовжується на необхідний термін, що визначається на розсуд адміністративного органу, але, за будь-яких умов, справа має бути розглянута у розумний час.

• по-третє, на думку Тимощука В.П., зміст спрощеної процедури полягає у тому, що в адміністративного органу немає потреби залучати інших осіб до участі в адміністративній процедурі чи проводити складні процедурні дії, наприклад, слухання, експертизу тощо [16, с. 49], що, на думку автора, виражає основне призначення цього інституту, але, з іншого боку, громадянин, справа якого розглядається у спрощеному порядку, повинен також мати важелі впливу на процес прийняття рішення, наприклад, у вигляді права вимоги на проведення експертизи чи додаткових слухань та інше.

Надання громадянину подібних прав, при розгляді справи у спрощеному порядку, забезпечить паритетність у відносинах органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, з одного боку, та заявників - з другого, тобто вони мають можливість однаковою мірою впливати на провадження, що є провідною метою у теорії публічної адміністрації, тобто побудувати їх відносини таким чином, щоб принцип стримування і противаг діяв не тільки в площині влад, а й відносно громадянина до влади.

Наступним перспективним напрямком щодо запровадження адміністративного розсуду в управлінську діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування є інститут адміністративних (публічно-правових) договорів, тобто їх практичне поєднання.

У 20-х роках адміністративні договори розглядались як побічна форма управлінської діяльності, в 60-х роках - у якості проявів її демократизації, що базується на рівності сторін [142; 143], але практика управлінської діяльності, нові тенденції у побудові публічної адміністрації диктують протилежні підходи до взаємовідносин приватних осіб з адміністративними органами, що за своїм змістом передбачають лібералізацію відносин та перетворення "апарата управління" в "апарат регулювання"[18, с.117].

Одним із аспектів, який виражає фабулу цих відносин та їх трансформацію у площині нових  тенденцій, є інститут публічно-правових договорів.

Для змістовного розуміння адміністративного (публічно-правового) договору  його необхідно аналізувати через такі категорії: предмет, суб'єкти та зміст договору.

Предметом  публічно-правового договору є певна сукупність відносини, щодо яких допускається узгодженість інтересів на підставі волевиявлення владного суб'єкта.

Суб'єктами цього договору, як зазначає Харитонова О.І., є суб'єкти публічно-правових відносин, котрі наділені насамперед публічно-владними повноваженнями, тобто органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. Крім того, професор Харитонова О.І. додає, що суб'єктами адміністративного договору можуть виступати такі суб'єкти, які не мають владних повноважень, але які можуть у публічно-правовій сфері бути носіями деяких владних функцій (трудові колективи, органи самоорганізації населення тощо) [113, с. 292], разом з тим, практика адміністрування деяких європейських країн, наприклад Німеччини, до суб'єктів цього договору зараховує громадян, (параг. 11, ч.3, розділ 2 Закону ФРН про адміністративну процедуру, станом на 15 серпня 1999 року) [47], що є позитивним моментом у процесі управління, враховуючи тенденції демократизації та  лібералізації адміністративної процедури. Необхідно також додати, що ці особи не мають жодних владно-правових повноважень, лише конституційно-гарантовані права.

"Суб'єктивна" ознака публічно-правового договору викликає зацікавлення тим, що вона є одночасно критерієм диференціації (координаційно-правові й субординаційно-правові угоди) та фундаментальною (обов'язковою) властивістю для цих договорів, інакше кажучи один із суб'єктів адміністративного договору неодмінно має владно-правові повноваження.

Координаційно-правовий договір - сторони угоди перебувають в однаковому правовому становищі, тобто договір укладається між носіями  адміністративних функцій. Для цих договорів в адміністративному праві більш характерна назва "функціонально-управлінські", які, за Харитоновою О.І., укладаються між суб'єктами  виконавчої влади з метою координації їх діяльності при розв'язанні спільних завдань [113, с.293].

Субординаційно-правові договори - це угоди, які укладаються між суб'єктами, що перебувають у нерівному правовому становищі, тобто у відносинах між ними існує певна підпорядкованість. Наприклад, соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання відповідно до ст.177 Господарського кодексу України, а саме: суб´єкти господарювання зобов´язані за рішенням місце­вої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створю­вати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездат­ністю та організовувати їх професійну підготовку [144] .

Цікавою є практика, на думку автора, щодо застосування субординаційно-правових договорів у відносинах між адміністративним органом та громадянином. Наприклад, викуп земельної ділянки для суспільних потреб на підставі ст.146 Земельного кодексу України, що реалізується за рішенням адміністративного органу за наявності згоди на те власника, якщо такої домовленості не досягнуто, то справа передається до суду [33].

Застосування у такому випадку публічно-правового договору, який би виражав компроміс інтересів, зняло б необхідність передачі справи до суду. Це дозволяє: по-перше, зекономити кошти на судовому процесі; по-друге, вирішити оперативно справу; по-третє, встановити додатковий бар'єр для захисту права власності приватної особи; по-четверте, поставити на ще вищий щабель визнання держави як правової.

Зміст адміністративного договору визначається спеціально встановленою компетенцією адміністративного органу, крім того, Харитонова О.І. характеризує їх як такі, що мають наперед заданий, передбачуваний характер, адже випадки їх застосування передбачаються  нормативно-правовими актами.

На підставі вищевикладеного ми маємо можливість з´ясувати атрибути адміністративного договору,  якого Колпаков В.К. наділяє такими рисами:

• це угода, що виникає у сфері державного управління у зв'язку з реалізацією органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владно-розпорядчих повноважень;
• підставою виникнення подібних угод є адміністративний акт - владно вольовий припис;
• адміністративний договір завжди конкретизує норму адміністративного права чи акт правозастосовчої діяльності органу управління;
• адміністративний договір має організуючий характер [36, с.220].

Таким чином, адміністративний договір - це угода, укладена на підставі адміністративного акта щодо реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владно-розпорядчих повноважень для узгодження загальносуспільних, групових та індивідуальних (приватних) інтересів на ґрунті взаємної домовленості.

Проаналізувавши зміст та визначившись з поняттям публічно-правового договору, ми можемо переходити до розгляду місця дискреційних повноважень у цьому інституті.

Загальновизнано, що закон не може передбачити всі конкретні умови справи, адже палітра відносин адміністративно-правового регулювання повсякденно перебуває у динаміці (видозмінюється). З таких міркувань досить далекосяжним виглядає запровадження у практику управлінської діяльності, особливо щодо публічно-правових договорів, адміністративного розсуду.

При характеристиці адміністративного розсуду у практиці використання адміністративних  договорів необхідно сепаратно підходити до аналізу кожного його виду (координаційно-правові та субординаційно-правові договори).                                                                                                                                                                             

Як зазначалося вище, координаційно-правовий договір - це угода, яка укладається між рівноправними суб'єктами для вирішення спільних завдань, наприклад, договір про делегування повноважень відповідно до ч.2 ст.93 Бюджетного кодексу України, а саме: міські (міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) ради можуть передати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень районній раді з відповідними коштами районному бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Районні ради можуть передавати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень міській раді (міста республіканського Автономної Республіки Крим та міста обласного значення) з відповідними коштами міському бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Така передача здійснюється на підставі спільних рішень відповідних рад і укладення договору, який визначає умови передачі [145].

У наведеному прикладі словосполучення "можуть передати" несе основне змістовне навантаження, адже виражає сутність самої передачі, тобто відповідна рада на підставі власного розсуду приймає рішення про таку необхідність, а координаційно-правовий договір виступає зовнішньою формою вираження такого рішення, де погоджуються причини, порядок передачі, відповідальність сторін тощо.