1. процедура застосування дискреційних повноважень, тобто свобода вибору одного з можливих варіантів рішення обмежена, перш за все, Основним Законом - Конституцією України, адже ч.2 ст.8 зазначає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, відповідно й органи управління у своїй діяльності не можуть порушувати її норми, права та свободи людини і громадянина, які є найвищою соціальною цінністю та визначають зміст і спрямованість діяльності держави [44];
2. разом з тим, закон, який закріплює за адміністративним органом право вибору, обмежує останній лише визначеною сферою, наприклад, у п. 5 "а"ст. 32 Закону України "Про місцеве самоврядування в України" законодавець уповноважує виконавчі комітети місцевих рад при вирішенні питань щодо надання професійним творчим працівникам на пільгових умовах у користування приміщень під майстерні, студії та лабораторії, необхідних для їх творчої діяльності, таким чином, надання відповідних приміщень творчим спілкам [98], а не працівникам, є  вихід за межі повноважень, окреслені законом, та порушенням закону, адже це питання регулюється іншим правовим актом.  Відповідно до аб.1 ст 9 Закону України "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", творчі спілки мають право на пріоритетність при продовженні договору оренди приміщень, які вони орендують, під творчі майстерні, студії, лабораторії тощо [131];
3. крім пов`язаності, що обумовлюється законом, вибір можливого варіанта рішення зв`язаний іншими узами, а саме, метою, якої необхідно досягнути за результатами застосування закону. Така ціль прямо зазначається законодавцем або випливає (impliсіte) зі змісту закону при його інтерпретації, наприклад, в ст.14 проекту Адміністративно - процедурного кодексу зазначено, що адміністративний орган повинен використовувати повноваження лише з метою, з якою це повноваження надане [25]. Але в цьму аспекті, реалізуючи положення  деяких законів, ми можемо спостерігати, що їх мета чітко не прослідковується, тобто прямо не  сформульована. В такому разі, необхідно звертати увагу на зміст закону, через тлумачення якого визначати його призначеня, тобто мету. Закон, як зазначають Лунєв О.Є. та Студенікин С.С., надає органу декілька юридично рівноцінних альтернатив. Але вони рівноцінні лише до того моменту, коли не починають реалізовуватись в життя, коли не зіштовхнуться з конкретними місцевими умовами, в яких норма має застосовуватися. З цього моменту вони перестають бути рівноціннні. І законними з них будуть ті, за допомогою яких в таких умовах досягається ціль, встановлена законом. Якщо повноваження будуть використанні не з цією ціллю, то ми маємо викривлення влади і пряме порушення закону, адже ціль закону не можна виносити за межі права [132, с.64].

Крім того, може бути така ситуація, коли повноваження використані відповідно до мети і в межах закону, але прийняте рішення не є найбільш адекватним, найкращим до наявної ситуації. Тоді орган правозастосування самостійно оцінює ситуацію, тобто конкретні обставини справи, і вибирає набільш доцільне рішення, яке відображає всю специфіку проблеми та дозволяє досягти мети, поставленої законом. Іншими словами, адміністративний орган не протиставляє доцільність і законність, а селективно знаходить найкращу (доцільну) оптимальність із запропонованого законом, тим самим діє в межах законності;

1. наступним аспектом, який зв'язує управлінську діяльність адміністративного органу щодо застосування дискреційних повноважень із законом і законністю є принципи використання адміністративного розсуду, а саме: 1) мета дискреційного повноваження; 2) об`єктивність та неупередженість; 3) рівність перед законом; 4) пропорційність; 5) розумний час; 6) застосування вказівок; 7) відкритість вказівок; 8) відступ від вказівок; 9) характер контролю; 10) утримання адміністративного органу від дій; 11) повноваження контрольних органів щодо отримання інформації.

Зазначені принципи як орієнтири, дороговкази направляють адміністративну діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в рамки закону, при застосуванні дискреційних повноважень і змушують їх діяти винятково у правовому полі, тобто, якщо законотворень на нормативному рівні чітко не визначив межі використання адміністративного розсуду, то в дію вступають відповідні принципи. Наприклад, відповідно до ч.2 ст. 25 Закону України "Про об'єднання громадян", органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводяться об'єднаннями громадян, вимагати необхідних документів, одержувати пояснення, але які саме необхідні документи для здійснення контролю, законодавець не встановлює, перекладаючи це на орган правозастосування [65].  Адміністративний орган самостійно оцінює ситуацію і на власний розсуд визначає, що є необхідним, а що ні, застосовуючи при цьому такі принципи, як мета дискреційного повноваження; об`єктивність та неупередженість; характер контролю та інші;

1. інший аспект, який забезпечить утримання управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах закону і законності, - це правосвідомість та правова культура державних службовців, адже правосвідомість - явище ідеальне, безпосередньо його спостерігати неможливо. Воно являє собою сферу чи зону свідомості, що відбиває правову дійсність у формі юридичних знань та оцінного ставлення до права і практики його реалізації, соціально-правових установок і ціннісних орієнтацій, що регулюють поведінку (діяльність) людей у юридично значимих ситуаціях [133, с. 297].

Для того щоб краще уявити яким чином правосвідомість та правова культура впливають на державних службовців у процесі прийняття ними управлінських рішень, особливо щодо застосування адміністративного розсуду, необхідно заглибитися у саму суть цих категорій.

З точки зору психологів, свідомість - це властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, своїх дій, у попередньому мисленому накреслені їх і передбаченні наслідків, у регулюванні відносин людини з природою і соціальною дійсністю. Свідомість включає відображення дійсності за допомогою відчуттів і абстрактного мислення [93 с. 76].

Отже, правосвідомість, за  визначенням Олійника А.Ю. так і інших науковців, є видом (формою) суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій,  а також уявлень та настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання [134, с.117; 135, с.213; 136, с.30; 137, с. 27].

Правосвідомість є сукупністю трьох нерозривно пов'язаних понять, а саме: правова психологія; правова ідеологія; правова поведінка, поєднання яких виражає ступінь усвідомлення індивідом, групою сутності права та необхідності його втілення у відповідних формах у практичну дійсність, з точки зору адміністративного розсуду -  у практику управлінської діяльності. Специфіка правосвідомості, як зазначає Нересесянц, полягає у його співвідношенні з іншими формами свідомості (моральною, релігійною свідомістю та ін.) - обумовлена специфікою самого права, для вираження правова свідомість оперує відповідними почуттями, образами, символами, поняттями, категоріями [138, с. 268].

Правова психологія - це сукупність емоційних станів і процесів, які пронизують свідомість людини під впливом зовнішніх факторів, спонукаючи її до активної поведінки. Провідним елементом в ній є емоції, які не мають логічної впорядкованості і викликають спонтанне прийняття управлінського рішення.

Правова ідеологія - це раціональне сприйняття правової дійсності, за допомогою інтелекту як основного елемента, що володіє арсеналом ідей, поглядів, концепцій, теорій, теоретичних знань, практичних навичок, досвіду, через призму яких (аналіз та синтез)  проходить необхідна інформація для прийняття адекватного, в аспекті дискреційних повноважень - найбільш доцільного із запропонованих законом управлінського рішення.

Правова поведінка - це вольова сторона правової свідомості, мотивована правовими настановами, які спонукають індивіда до активних дій, тобто втілення правових норм у реальне життя. Відносно дискреційних повноважень - реалізація адміністративно-правових норм у практику управлінської діяльності.

Таким чином, правосвідомість як форма відображення правових явищ, яка включає в себе психічні, інтелектуальні, емоційні, вольові процеси і стани: знання діючого права і законодавства, правові вміння і навики, правове мислення, правові емоції і почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання і установи, які синтезуються в прийнятих рішеннях і які направлені на пізнання, спілкування і взаємодію у процесі правової діяльності і поведінки в сфері правовідносин [74 с.85], виконуючи когнітивну, ціннісну, регулюючу функції - забезпечує процес прийняття управлінського рішення.

Щодо адміністративного розсуду - це має особливе значення, адже доцільність, адекватність, своєчасність прийняття управлінського рішення перекладається, переважно, на плечі органів правозастосування. Тому дуже важливо, щоб посадові особи адміністративних органів були не "сліпими" виконавцями "волі" закону, а вміли правильно оцінити обставини конкретної ситуації і прийняти рішення, яке відповідає принципам застосування дискреційних повноважень.

Правосвідомість особистості тісно пов'язана із правовою культурою, адже правова культура виявляється у знанні та правильному розумінні норм права, а також у поведінці, що повністю відповідає цим приписам, і у непримиренному ставленні до порушень правових приписів іншими суб'єктами [139, с. 169].         Взагалі, термін "культура" в перекладі з латинської означає турботу, направлену на облагородження і очищення життя людини чи суспільства. Пізніше "культуру" почали розглядати як філософську категорію, що є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених людьми у процесі їх суспільно-історичної трудової діяльності - практики [93, с. 92].

Правова культура, залежно від суб'єктивного чинника, диференціюється на культуру особистості, групи, суспільства; залежно від професійної належності суб'єкта, який її продукує: культура лікаря, вчителя, юриста, державного службовця тощо.

Саме сукупність матеріальних і духовних цінностей, що створюються певною категорією людей однієї професійної належності, дозволяє виділити правову культуру професійної групи, яка є однією із форм правової культури суспільства, притаманна тій спільноті людей, що професійно займаються юридичною діяльністю, яка потребує фахової освіти і практичної підготовки [39, с.473].

Правова культура державного службовця - це відносно стійка система професійних знань, оцінок, норм спілкування, яка безпосередньо пов'язана  з політико-правовою культурою суспільства [140, с.51].

Правова культура окремої особистості включає в себе позитивну правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до права, впевненість у соціальній цінності права та правового регулювання, знання своїх прав і обов'язків та їх виконання [141, с. 198].

Поєднання цих чинників правової культури в особі державного службовця, з високим ступенем їх розвитку, гарантує  відповідний рівень правозастосовчої практики  в процесі управлінській діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.