Особливо актуальним це питання постає у площині використання адміністративного розсуду, адже високий рівень правової культури державного службовця в такій ситуації прямо пропорційно відбивається на  правильності, адекватності, доцільності, в межах закону, управлінського рішення.

При використанні дискреційних повноважень, відповідальність за рішення перекладається на конкретну особу, тобто посадову особу адміністративного органу, тому її знання, практичні навички, вміння користуватись законодавством, помножені на  переконання соціальної корисності законів, забезпечать позитивний результат. 

Таким чином, підбиваючи підсумки вищевикладеного, ми можемо зробити ряд висновків:

по-перше, основна мета цих принципів визначається Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 року № R (80)2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, яка полягає у забезпеченні того, щоб свобода, надана законодавством, використовувалась справедливо та законно і такою свободою не зловживали або не використовували її свавільно;

по-друге, кожен випадок застосування адміністративного розсуду повинен мати належне законодавче обґрунтування, тобто відповідати меті, з якою він був наданий, в цьому аспекті особливу увагу необхідно звернути на принцип "мета дискреційного повноваження";

по-третє, особливу актуальність при реалізації адміністративного розсуду отримує принцип об'єктивності, адже посадова особа адміністративного органу зобов'язана розглянути та перевірити всі фактори, які впливають на прийняття рішення. Особа, якої стосується це рішення, повинна мати засоби контрвпливу на адміністративний орган, наприклад, у вигляді оскарження в порядку адміністративного судочинства, а також можливість отримати доступ до загальних адміністративних вказівок, тобто вона буде обізнаною з мотивами та критеріями, що закладені в основу прийняття рішення та інше;

по-четверте, впровадження адміністративного розсуду у практику управлінської діяльності має на меті покращення її в аспекті оперативності та ефективності функціонування, а не надати посадовим особам можливість свавільно, суб'єктивно-упереджено приймати рішення. В цьому контексті законодавець превентивно встановлює межі адміністративного розсуду, ставлячи управлінську діяльність у законодавчо - встановлені рамки. Основним бар'єром на шляху протизаконної діяльності уповноважених осіб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування має бути закон, який чітко визначає, у яких сферах є можливим використання адміністративного розсуду, а також високий рівень правової культури та освіченості посадових осіб адміністративних органів.

1.5. Перспективи запровадження адміністративного розсуду в аспекті реалізації адміністративно - процедурних питань

У попередніх  розділах та главах дисертаційного дослідження ми визначилися та здійснили аналіз понять адміністративної процедури та адміністративного розсуду, а зараз спробуємо консолідовано інтегрувати ці категорії в практику управлінської діяльності і на основі цього окреслити можливі перспективи в аспекті адміністративно - реформаційної спроможності.

         Як зазначалось вище, адміністративно - процедурні провадження охоплюють велику сферу суспільних відносин і відзначаються особливою динамікою їх розвитку. Право, як їх регулятор, повинне охопити дані провадження ознакою нормативності і надати їм відповідної правової форми. Зробити це, з огляду на хід їхнього генезису, досить важко, адже для кожної ділянки управлінської діяльності необхідна своя "індивідуальна" оптимальність. Як зазначає Дубовицький В.Н., жорсткі нормативні приписи, що намагаються охопити поряд з загальним все багатство конкретного, одиничного, набагато менше пристосовані до орієнтації нових потреб суспільного життя. Звідси виникають колізії між юридичною формою та реальними життєвими обставинами. Слід також мати на увазі, що правовідносини більш динамічні, ніж юридична норма. Тому норма лише в принципі збігається з правовідносинами. Якщо ж норма з фактора, що сприяє розвитку правовідносин, перетвориться у фактор, котрий перешкоджає цьому, то виникає необхідність в ротації норми [91, с.65].

         Вихід з подібної ситуації, на переконання автора, полягає у запровадженні, із застосуванням прогностичної функції права, адміністративного розсуду, особливо на тих ділянках управлінської діяльності, які відзначаються високим ступенем динамічності. Це дозволить уникнути майбутніх прогалин у праві, колізій, а також інших негативних проявів, пов`язаних з відсутністю норми, що регулює відповідне суспільне відношення.

         Крім загальноправового значення адміністративного розсуду (дискреційних повноважень), як гнучкого механізму впливу на відносини управлінської системи, в аспекті процедурних питань, він має спеціальноорієнтовану сутність, що відображається у функціонуванні адміністративно - процедурних відношень.

         Наприклад, досить перспективним виступає запровадження адміністративного розсуду у практику неформальних процедур або при застосуванні адміністративних (публічно-правових) договорів в діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

У першому розділі дисертаційного дослідження автор проводив класифікацію адміністративних процедур за порядком їх здійснення  на спрощену та звичайну процедуру (неформальну і формальну). Подібна диференціація має вагоме значення з огляду на проблему зарегульованості (формалізації) відносин між приватною особою та адміністративним органом. На сьогодні дискусія щодо вирішення цієї проблеми зводиться до питання, в яких випадках є можливим або доцільним запровадження спрощеного порядку вирішення справ, а в яких - звичайного, адже рівень зарегульованості (в побуті-бюрократизації) відносин прямо пропорційно впливає на процес забезпечення прав та законних інтересів приватних осіб.

Характер правового регулювання діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування зводиться до реалізації двох цілей, а саме: "Перша - це допомога адміністративним інституціям у здійсненні завдань, які уряд покладає на них. Друга - так налагодити діяльність і систему ухвалення адміністративними інституціями рішень, щоб забезпечити адекватне і справедливе обслуговування всіх, хто матиме з ними справу. Перша пов'язана з проблемою ефективності адміністрації, друга з питанням поваги і дотримання прав та інтересів осіб" [16, с.49]. Таким чином, правозастосовчий орган повинен віднайти оптимальний варіант розв'язання проблеми, тобто прийняти рішення  щодо адміністративної процедури,  в якому поєднати інтереси держави, щодо ефективної роботи адміністрації та законні права й інтереси приватних осіб.

Одним із оптимальних варіантів вирішення подібної проблеми є спрощена процедура управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Що слід розуміти під "спрощеною" процедурою?

Проект Адміністративно-процедурного кодексу України порівнює спрощений порядок розгляду справи з вирішенням справи при "особистому прийомі" у посадової особи, встановлюючи лише кількість годин прийому на тиждень та вільний доступ, без необхідності отримувати перепустку, до адміністративного органу, а також можливість попереднього запису, навіть через електронну пошту [25].

Формулювання спрощеної процедури у такому вигляді, на переконання автора, залишає велику кількість нерозв'язаних проблем:

• по-перше, у яких випадках адміністративний орган має право вирішувати справу в порядку спрощеної процедури;
• по-друге, щодо яких процедур забороняється спрощене провадження;
• по-третє, яким чином вирішувати питання зі строками адміністративної процедури;
• по-четверте, який порядок подання заяви, яка її форма, а також які документи додаються і як проводиться фіксація заяви тощо.

Для того, щоб краще уявити сутність спрощеної процедури, доцільно звернутися до закордонного досвіду країн, де запроваджений подібний порядок розгляду справ, наприклад, ФРН. Також це розглядається у проекті російського закону "Про адміністративні процедури".

Відповідно до аб.1 параг.63 розд. 1 ч. 5 Закону ФРН про адміністративну процедуру, формальна адміністративна процедура за цим Законом відбувається, якщо це передбачено нормами права, тобто спрощений порядок є загальним, якщо за характером конкретної справи необхідно проводити експертизу, слухання чи залучати інших учасників тощо, то застосовується формальна процедура [47].

У ч.2 ст.63 гл.11 проекту федерального закону Росії "Про адміністративні процедури" зазначається, що за спрощеною процедурою можуть розглядатись всі адміністративні справи, за винятком таких справ:

- в яких беруть участь декілька зацікавлених осіб;

- про   державну реєстрацію юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців;

- про видачу або переоформлення ліцензії на здійснення будь-якої діяльності, а також про призупинення чи анулювання ліцензії;

- про реєстрацію прав на нерухоме майно та обуруток з ним;

- про вилучення земельних ділянок, лісових ділянок, надр або водних об'єктів у власника чи іншого законного власника;

- про розгляд заяв, задоволення яких пов'язане з витратами бюджету відповідного рівня чи з державного (муніципального) позабюджетного фонду або з використанням державного (муніципального) майна;

- про отримання дозволів на виконання будівельно-монтажних робіт (будівельних дозволів), на експлуатацію будівельних та інших об'єктів чи устаткування, а також прийняття інших управлінських рішень з питаннь інвестиційної діяльності;

- про прийняття на облік фізичних осіб, що потребують покращення житлових умов, і про адміністративне виселення із житлових приміщень;

- про призупинення (припинення) будь-яких інших повноважень організацій, підприємців або фізичних осіб [37].

Таким чином, російське законодавство про адміністративні процедури у подібний спосіб регулює порядок застосування спрощених процедур, як і законодавство ФРН, тобто у спрощеному порядку розглядаються всі адміністративні справи, за винятком вищевикладених.

Яке ж місце при використанні цього виду процедур займає адміністративний розсуд? 

• По-перше, абсолютно визначити на законодавчому рівні, у яких процедурах забороняється застосовувати спрощений порядок, а у яких ні - досить важко, адже залежно від конкретних обставин справи ситуація може змінюватися. Вирішення цієї проблеми, на думку автора, лежить у необхідності нормативного формулювання умов, за яких не може мати місце використання спрощених процедур. Оцінка подібних умов у конкретній справі проводиться адміністративним органом, який в підсумку на власний розсуд визначає, застосовувати формальну чи неформальну процедуру.

Подібними умовами можуть бути, наприклад:

1. якщо справа торкається суспільних інтересів;
2. якщо у справі бере участь декілька зацікавлених осіб;
3. якщо справа пов'язана з позбавленням або обмеженням права власності тощо.

Подібна гнучкість у регулюванні процедурних питань розгляду справи у спрощеному порядку дозволить адміністративному органу більш креативно та ініціативно, в аспекті ефективності, підходити до вирішення справ.