Відповідно до ст.1 Конституції, Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, де встановлюються та існують принципи, що характеризують її як таку.

         До таких принципів належать:

• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• верховенство права над законом, адже закон може носити неправовий характер, що підтверджується багатьма історичними прикладами;
• наявність достатніх механізмів гарантування та захисту прав і свобод людини та громадянина;
• взаємна відповідальність  особи  перед державою і держави перед особою;
• дія принципу щодо громадян "дозволено все, крім прямо забороненого законом", а щодо державних органів і їх посадових осіб - "дозволено лише те, що прямо передбачено законом", тобто за допомогою цих принципів здійснюється пов`язаність як громадян, так і державних органів нормою права та інші.

     Останній принцип є важливим в аспекті досліджуваного питання, адже через нього визначається та провадиться вся діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Повноваження адміністративного органу закріплюються переважно в законодавчих актах, які поряд з їхнім статусом встановлюють також порядок (процедуру) їх реалізації у практичній сфері. Основними цілями адміністративної процедури, тобто порядку діяльності відповідних органів, є: по-перше, допомога адміністративним інституціям у здійсненні завдань, які уряд покладає на них; по-друге, налагодити діяльність і систему ухвалення адміністративними установами рішень, щоб забезпечити адекватне і справедливе обслуговування всіх, хто матиме з ними справу [80, с.20].  

Отже, адміністративна процедура, тобто встановлений порядок діяльності щодо розгляду індивідуальних справ, спрямовує реалізацію принципу ефективності в такий спосіб, що змушує адміністративний орган діяти оперативно та цілеспрямовано для виконання покладених на нього функцій законом і дієво підходити до вирішення звернень громадян. Наявність інституту "дискреційних повноважень" або, як ще його називають, "право на вільний (адміністративний) розсуд" органів виконавчої влади та місцевого самоврядування покликано забезпечити саме таку діяльність.

Однак щодо цього існують критичні зауваження, які полягають у тому, що правозастосовчі органи можуть, надміру, зловживати подібними повноваженнями і використовувати їх не на користь громадян. Перешкодою, на переконання автора, для подібних порушень повинні стати принципи адміністративної діяльності та закон, який регулює ці відносини.

Разом з тим слід зауважити на тому, що посадові особи адміністративних органів не наважуються брати на себе відповідальність стосовно питань, які регулюються абстрактними нормами і віддають перевагу чіткій регламентації, як видно з результатів анкетного опитування [ додаток Б].

Наприклад, В.М. Кампо зазначає, що принцип адміністративного права про заборону адміністративного свавілля або дискримінації базується на нормах чинної Конституції про рівність громадян перед законом та її гарантії (ст.ст. 21, 24). Органи і посадові особи виконавчої влади повинні при виконанні своїх функцій і повноважень однаково ставитись до громадян, незалежно від їх статі, віку, соціального походження тощо. Цей принцип означає, що адміністративний розсуд цих органів і посадових осіб при вирішенні певних категорій адміністративних справ не може змінюватись, інакше це може привести до дискримінації певних осіб. Він вимагає від державної адміністрації керуватися при розгляді і вирішенні справ виключно професійною точкою зору [81, с.2], тобто за допомогою принципу ми насаджуємо відповідну поведінку адміністративному органу і змушуємо її дотримуватися.

Закон прямо вказує, які дії орган виконавчої влади або місцевого самоврядування має право вчиняти, а які ні, недотримання даного нормативу, порушення відповідності породжує негативні правові наслідки для адміністративного органу. Адміністративний розсуд, тобто право самостійно вирішувати і приймати рішення у певних питаннях, визначається законом, що створює правові кордони у діяльності органів, яким надано право власного розсуду.

У радянській науці адміністративного права майже не використовувалося поняття адміністративного розсуду. Мова переважно йшла про підзаконну діяльність органів управління і посадових осіб та укріплення законності. Це означало їх жорстку пов'язаність нормами законів і вищестоящих органів [82, с. 62-111].

У німецькому законодавчому дискурсі розсуд означає доцільність, виправданість дій управління в кожному окремому випадку. Якщо орган управління наділений повноваженням для застосування розсуду, тоді він керується не тільки основоположними та однозначними правовими приписами, а й має певну свободу дій. Таким чином, перед органом управління поставлено мету досягти якомога повної справедливості при прийнятті рішення із урахуванням конкретних обставин [83, с. 54-60].

Що слід розуміти під поняттям дискреційні повноваження або правом на адміністративний розсуд?

 Щодо цього існують різні точки зору, наприклад, В.І. Ремньов розглядав дане поняття як право органу державного управління приймати владні рішення на власний розсуд. Провівши дослідження, він з`ясував, що обсяг дискреційних повноважень зменшується зверху донизу, якщо розглядати органи виконавчої влади в їх вертикальному підпорядкуванні [84, с.51]. Дана тенденція пов`язана з кількісною характеристикою функцій, які покладаються на адміністративний орган, тобто чим вище місце він займає в управлінській ієрархії - тим більше повноважень він виконує, отже, й необхідність застосування адміністративного є більш поширеною.

Найближче до сучасного розуміння адміністративного розсуду підійшов   Ю.Н. Старилов,  який розкриває зміст методів у встановлені визначеного порядку дій, у забороні або обмежені конкретних дій під загрозою санкцій, у наданні можливості вибирати один із варіантів відповідної поведінки, передбачених адміністративно-правовою нормою, у наданні можливості діяти чи не діяти на власний розсуд [85, с. 328-335].

Жак Зіллер зазначає, що присутність такого інституту у законодавстві конкретної держави не свідчить про безконтрольну чи свавільну діяльність адміністрації, а навпаки, існування у всіх країнах розвиненого, складного і тонкого права дискреційної влади є, можливо, найкращим вираженням правової держави. Такий інститут дозволяє диференціювати ситуації залежної компетенції, коли законодавець деякою мірою все передбачив і коли адміністрація цілком могла б покластися на комп`ютери, щоб прийняти рішення, і ситуації, - що трапляється найчастіше, - коли адміністрація мусить вирішити, якого саме конкретного смислу надати принципам діяльності чи політичним принципам відносно загального порядку [2, с. 237].

В.Г. Лебединський називав "дискреційним правом" органів управління їх повноваження вчиняти оперативні дії, необхідні для правильного функціонування даної установи чи підприємства. Він був переконаний, що передбачення такої гнучкості є необхідним [86,с. 134].

На думку Лазарева Б.М., поняття "розсуд" - термін, який  слугує для позначення визначеного законом ступеня оперативної самостійності органу держави у прийнятті рішення про те, вступати чи не вступати в дію в тому чи іншому випадку, у виборі моменту вступу у дію і найбільш доцільного, на переконання органу, рішення питання з декількох допустимих законом варіантів. "Розсуд" в даному розумінні є по суті справи вольовою стороною проблеми співвідношення доцільності і законності [87, с.92]. Характеристика  "розсуду" в аспекті оперативної самостійності у виборі варіанта дії та моменту вступу у дію, що особливо важливо для ефективної діяльності органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, є цілком прийнятною та доцільною для практичного застосування. Позиція щодо співвідношення законності і доцільності суперечить концепції "правової держави", адже сам закон є вищою мірою доцільності і протиставляти зазначені категорії неможливо - це крок назад у безконтрольну та всеохоплюючу діяльність посадових осіб державно - управлінського апарату. Основною ознакою адміністративного розсуду, яка розкриває його внутрішню суть, є визначеність зазначеного поняття законом, тобто він сам вказує в яких випадках адміністративний орган має право на застосування розсуду, чим встановлює відповідні межі.

Подібної точки зору щодо визначення адміністративного розсуду дотримується Д.М. Чечот, який вказує, що саме поняття "розсуду" передбачає, що відповідний орган або посадова особа діють за власною волею, яка не зв`язана при прийнятті конкретного рішення будь - якою нормою. Закон, з одного боку, уповноважує орган або посадову особу, але, з іншого, не зв`язує здійснену або нездійснену дію з наперед передбаченими умовами, надаючи, таким чином, самому органу або посадовій особі вирішувати питання про здійснення необхідної дії та її зміст [88, с. 68]. Таке розуміння є суперечливим з таких позицій як Б.М. Лазарева, тобто недопустимо протиставляти доцільність ситуації принципу законності.

 Барак А. вважає, що розсуд - це повноваження, надане особам, які володіють владою вибирати між двома чи більше альтернативами, коли кожна із альтернатив законна [89, с.13], Харт Х. і Закс А. запропонували схоже визначення: "Розсуд означає право вибирати між двома чи більше лініями дії, кожна з яких вважається дозволеною"[90, с.13], тобто, на думку вищезгаданих науковців, адміністративний розсуд (свобода) є вибір між двома або декількома варіантами можливої поведінки у реалізації власних повноважень, які не виходять за межі законодавчої визначеності.

За Г. Бребаном, дискреційні повноваження означають свободу адміністрації оцінювати ситуації і приймати щодо них рішення, надають адміністрації простір у здійсненні вибору між вільними рішеннями. Вона вправі діяти або не діяти, а коли діє, то може вибирати один або декілька з можливих варіантів дій [79,с.192]. 

Як зазначає вчений, дискреційні повноваження у наш час досить широко застосовуються, наприклад, при просуванні по службі посадової особи чи при визначенні роздрібної ціни в рамках загального ціноутворення, але навіть при формальному існуванні дискреційного права свобода адміністрації наштовхується на цілу низку обмежень та здійснюється в межах законності. Тому говорити про її безконтрольність або всеосяжність є неправильним.

Особливої уваги потребує вивчення та аналіз твердження В.М. Дубовицького, який відносить до адміністративного розсуду вирішення справи адміністративних органом у разі наявності прогалин в праві [91, с.52]. На думку автора, таке твердження може розглядатися у двовекторній характеристиці: