Історія розвитку права співвідносилася з генезисом суспільних відносин, які потребували нормативної визначеності для правильності застосування та розуміння. Цей процес проходив через певні форми від казуального до абстрактного визначення, тобто регулювання здійснювалось в напрямку окремо взятого суспільного відношення.

Для того, щоб краще уявити вказану характеристику, її доцільно проілюструвати на прикладі законів стародавніх держав (Рим - Закони XII таблиць; Вавилон - Закони царя Хаммурапі; Київська Русь - Руська Правда та інші законодавчі джерела), де системність викладу норм існувала лише за сферами (в сучасному розумінні - за галузями) їх регуляторного впливу, а саме:

• зобов`язальне право;
• шлюбно - сімейне право;
• кримінальне право;
• спадкове право;
• судове провадження.

Узагальнюючих взаємозв`язків у самій галузі вони не мали, що вказує на невелику присутність системоутворюючого чинника, поясненням даної позиції є незначна кількість суспільних відносин, що потребували правової регуляції.

Подальший розвиток держав викликав відповідну реакцію щодо ускладнення суспільних відносин, право в цьому аспекті як універсальний регулятор з наявними ознаками нормативності, формальної визначеності, гарантованості, що перебувають в діалектичній єдності, перейшло від казуальності до абстрактної моделі, яка закладена в норму права. Це досить легко спостерігається та  відображається в кримінальному та адміністративному праві (в контексті правопорушень), на прикладі складу злочину або проступку, а саме, Колпаков В.К. зазначає, що склад адміністративного правопорушення - це абстрактний опис діяння (події, факту, явища). Такий опис є фіксацією в законі найбільш типових, що найчастіше трапляються, характерних ознак проступку. Це опис ще не зробленого, а тільки передбачуваного або можливого діяння.

Далі він вказує на те, що реальність значно повніша, яскравіша, життєвіша, ніж його абстракція, тобто склад, і для того, щоб виявити чи є те або інше діяння правопорушенням, його необхідно сполучити та порівняти з цією абстракцією [50, с.252].  

Коваль Л.В. під поняттям "складу адміністративного проступку" розуміє сукупність ознак, що утворюють діяння [50, с. 133].

         Таким чином, зазначені твердження чітко ілюструють різницю між абстрактною моделлю поведінки та фактичним діянням. Подібні принципи теоретико - практичного співвідношення закладені також при визначенні компетенції посадових осіб державного управління, де норма права, як вказує Дубовицький В.М., не містить посилання на конкретний факт, за наявності якого адміністрація повинна діяти і застосовувати конкретне, точно визначене в адміністративній нормі правило поведінки, а встановлює лише рамки для ініціативи адміністрації [91, с.60].

       Отже, першою причиною, яка викликає практичну необхідність запровадження інституту адміністративного розсуду у діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування є динаміка розвитку та значне ускладнення суспільних відносин, які потребують правової регуляції і як наслідок - поява не індивідуально - конкретизованих, а абстрактних правил поведінки. Змістовне наповнення їх відбувається у процесі застосування адміністративним органом норми права.

Як приклад візьмемо Закон України "Про звернення громадян", відповідно до названого Закону правовий статус адміністративного органу включає елементи власного розсуду, що найбільш виразно проявляється на стадії розгляду та ухвалення рішення, наприклад, у ч. 2 ст. 19 названого Закону зазначено, що у разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважених здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань; ст. 20 того ж Закону, передбачено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів [4].

       Цей приклад відображає адміністративний розсуд через категорії "необхідність", "наявність можливостей", "встановлення необхідного терміну", на які одночасно встановлюються законодавчі обмеження у вигляді: "в межах бюджетних асигнувань"; "не може перевищувати сорока п`яти днів", тобто поняття, які виражають право на розсуд адміністративного органу наповнюються змістом у процесі їх реалізації, але така діяльність має відповідні законодавчо  встановлені рамки. 

         Іншою причиною, що спонукає до запровадження інституту адміністративного розсуду, виступає безпосередньо методика управлінської діяльності, яка постійно перебуває в динаміці.

         Тищенко М.М. зазначає, що навести вичерпний перелік неюрисдикційних (позитивних) проваджень неможливо. Адже цей перелік настільки динамічний, наскільки рухлива і непередбачувана сама практика управління в різних сферах суспільного розвитку [113, с. 491], іншими словами, кількість проваджень настільки велика, що придумати єдину формулу (методику) управління  для всіх неможливо.

       Також необхідно врахувати чинник науково - технічного прогресу, який повсякденно вносить корективи в практику управлінської діяльності, виключаючи при цьому застарілі, архаїчні методи управління.

Показником подібних коректив чи змін є комп`ютеризація управлінської системи, що, по - перше, значно полегшує саму процедуру її виконання,  по -друге, робить можливою реформацію управлінської методики і як приклад та наслідок подібного руху виступає затвердження постановою Кабінету Міністрів України  від 28 жовтня 2004 р. Порядку застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності.

Отже, поєднання результатів науково-технічного прогресу, постійне вдосконалення та зміна управлінських методів на його основі вимагають забезпечення практичних виконавців інструментарієм власної ініціативи (розсуду) у діяльності адміністративних органів, процес впровадження якого є індикатором прогресивності, ефективності та оперативності системи управління.

Крім того, високий рівень нормативних узагальнень як результат складності регулювання всіх аспектів суспільних відносин привів до появи, поряд із традиційними, конкретними дозвільними, зобов`язальними та заборонними нормами спеціалізованих (нетипових), які широко використовуються у правовій практиці.

Розрізняють такі спеціалізовані норми:

Загальнозакріпні норми, або норми - засади

Установчі норми, або норми - принципи

Прогностичні норми, або норми - цілі

Декларативні норми, або норми - ого -

лошення

Дефінітивні норми, або норми - дефі - ніції

Хоча деякі автори з-поміж спеціалізованих норм виділяють норми-презумції, що закріплюють припущення щодо певного юридичного стану; норми-строки, що вказують на настання певних юридичних наслідків; норми-преюдиції, які виключають будь-яке оспорення існування вже доведеного факту, закріпленого у юридичному акті; норми-конструкції, що узагальнюють складні за своїм складом юридичні явища [114, с. 286-287]. До перших, загальнозакріпних, належать норми, які закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного, державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. [115, с.96]. Також цей вид норм пов`язаний із процесом визначення певних інститутів як загальнохарактерних для всієї галузі права. Наприклад, новоприйнятий Цивільний кодекс України поділяється на шість книг, одна з яких називається "Загальні положення", до якої належать такі інститути: суб`єкти та об`єкти цивільних правовідносин, поняття правочину та представництва, строки, терміни і позовна давність, а також основні положення про підстави виникнення і здійснення цивільних прав та обов`язків, їх захист. Подібна характеристика відповідає кожній галузі права, незважаючи на теоретичне недоопрацювання та практичне формування подібних положень у деяких з них.

         Установчі норми, або норми - принципи - це норми, у яких відображаються настанови загальнодекларативного характеру, що за своєю суттю використовуються у всіх або майже всіх інститутах або нормах галузей права. За допомогою цих норм формується лінія поведінки для всіх суб`єктів правовідносин в їх діяльності незалежно від статусу - державна чи громадська організація або пересічний громадянин.

  За словами Дубовицького В.М., у даних нормах, на відміну від традиційних норм - правил, відсутній конкретизуючий характер державного впливу і переважає інформаційно - оціночний момент над імперативним. Такі правові настанови не володіють також внутрішньою логічною структурою і відповідним регулюючим значенням [91, с. 61]. Прикладом подібної норми може бути ст.3 Конституції України, в якій зазначається: "Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю" або ст.15 КУ, яка передбачає, що : "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності та жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов`язкова"[44].

Аналізуючи наведені приклади, ми можемо стверджувати, що установча норма встановлює лише фундаментальний орієнтир для правотворчої та правозастосувальної сфери, без зазначення конкретного правила поведінки.

         Прогностичні норми ( норми - цілі) - це певні напрямки перспективної діяльності, які виступають орієнтирами для її майбутньої реалізації.  Скакун О.Ф. визначає їх як норми - еталони, які дозволяють установити відповідність цілей і засобів конкретних правових розпоряджень об`єктивним закономірностям суспільного розвитку [39, с. 283].

Відмінність установчої норми від прогностичної, тобто принципу від цілі, полягає в тому, що перших ми зобов`язані дотримуватися (не порушувати основоположні начала), щодо інших - зобов`язані виконувати, а саме, реалізовувати для досягнення відповідного результату через поставлену мету.

Такий вид спеціалізованих (нетипових) норм, як декларативні, тобто норми - оголошення, які містять положення програмного характеру несуть в собі певний генотип закладеної інформації, яка потребує змістовного наповнення, шляхом проведення нормотворчої роботи. Така необхідність обумовлена потребою реалізації відповідної програми, що існує у вигляді обов`язкової для виконання правової вимоги.