Наступним прикладом у практиці управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, кінцевий результат якого передбачає укладення відповідного адміністративного договору на базі дискреційних повноважень - може бути порядок спільного використання об'єкта. Відповідно до ч.3 ст.63 Закону України "Про місцеве самоврядування" територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби або ж відповідно до п.6 ст.28 названого Закону виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають право об'єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад [98].

Подібний договір виступає координатором волі обох територіальних одиниць і виражає спільний компроміс щодо умов та порядку використання такого об'єкта, який базується на адміністративному розсуді, адже вони за власним переконанням та інтересами вирішують це питання.

 Другим видом публічно-правових договорів є субординаційно-правові договори, які укладаються між суб'єктами, у відносинах яких існує підпорядкованість.

Наприклад, відповідно п.п. 7,8 ст.27 Закону України "Про місцеве самоврядування" виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають право:

- залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;

- розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях [98].

У наведених прикладах повноважень адміністративних органів ми можемо спостерігати  присутність одночасно як адміністративного розсуду, у вигляді "мають право", так і використання субординаційно-правового договору - "на договірних засадах", тобто органи сільських, селищних, міських рад уповноважені на власний розсуд залучати шляхом відбору відповідних суб'єктів до суспільно-необхідної роботи, укладаючи з ними належний адміністративний договір.

Таким чином, зазначені приклади щодо обох видах договорів ілюструють, що управлінська система має вже наявну практику застосування адміністративних договорів, поєднану із використання адміністративного розсуду, що є досить позитивним для її сучасного стану та майбутнього розвитку, в розрізі адміністративної реформи, з таких міркувань:

по-перше, формування публічної адміністрації та переорієнтація "апарату управління" в "апарат регулювання" вимагає лібералізації відносин між органом управління та приватною особою, використання публічно-правових договорів, поєднаних з дискреційними повноваженнями, забезпечить дану умову;

по-друге, широка практика застосування договорів в галузі адміністрування, на базі адміністративного розсуду створить сприятливі умови для перенесення центру прийняття рішень зі столиці до адміністративно-територіальних одиниць, що відповідає сучасним тенденціями у побудові місцевого самоврядування;

по-третє, координація управлінської діяльності шляхом укладення договору між рівноправними суб'єктами в економічній, соціальній, культурній та інших сферах, при використанні власного розсуду щодо формулювання умов угоди,  дозволить адміністративному органу оперативно та ефективно виконувати управлінські завдання;

по-четверте, передбачити на законодавчому рівні особливості окремо взятої справи, по якій укладається адміністративний договір, досить важко, тому доволі перспективним є надання адміністративному органу та приватній особі права на власний розсуд погоджувати обставини публічно-правового договору, а у випадку недосягнення домовленості - справу передати до адміністративного суду.

Таким чином, здійснення реформування управлінської системи, особливо  в аспекті подальшого уніфікованого розвитку інститутів адміністративного договору та дискреційних повноважень, тобто інтенсифікація їх  вживання створить підгрунття для майбутнього вдосконалення управлінської діяльності відповідно  до вимог та стандартів публічної адміністрації.

Досить ефективним інструментом швидкого вирішення справи та збирання доказів може бути такий елемент адміністративної процедури, як слухання, тобто усний розгляд справи адміністративним органом у присутності інших осіб, що сприяють розгляду справи [18, с. 60].

Запровадження цього інституту у практику управлінської діяльності залишається на сьогодні дискусійним, адже існує думка, що він надміру ускладнить адміністративну процедуру, особливо  форма його реалізації, але з іншого боку, незважаючи на зовнішню складність, слухання  напевне прискорить та спростить розв'язання управлінських завдань в аспекті одночасного з'ясування позицій всіх учасників, що сприяє оперативному та всебічному розгляду справи.

Разом з тим надання адміністративному органу можливості самостійно, тобто на власний розсуд, спрямовувати хід слухання, зокрема предмета дослідження, черговості та тривалості виступів, постановці доцільних питань тощо, дозволить уникнути невиправданої формалізації цієї інституції, що зробить її гнучкою відносно обставин окремої справи і забезпечить реалізацію принципу ефективності на відповідному рівні.

Важливе значення для проведення адміністративно-процедурних дій мають строки тривалості їх реалізації, а також одночасна чіткість та гнучкість їх визначення.

Для обчислення строків можуть застосовуватися правила, які вже опрацьовані та перевірені практикою діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування або ж запозичені з класичних  процесуальних галузей права.

Водночас необхідно диференціювати строки для вчинення процедурних дій та загальний строк вирішення справи. Щодо адміністративного органу, то він повинен мати достатньо часу як для вчинення окремо взятих процедур, так і для вирішення справи загалом, тобто варто відійти від принципу "чим коротше, тим краще".

Отже,  постає проблема винайдення та запровадження на окремих ділянках та в цілому в адміністративно-процедурній діяльності універсального методу вирішення питання тривалості строків, який би уніфіковано підходив до їх розв'язання.

Подібним методом, на думку автора, може бути адміністративний розсуд, приклади застосування якого у зазначеному аспекті, можна знайти в проекті Закону Росії "Про адміністративні процедури", а саме у ч.3 ст.38 названого Закону зазначено, що призначені колегіальним органом (посадовою особою) процедурні строки можуть бути ним продовжені, тобто даний орган за власним переконанням і дієвою необхідністю має право збільшити процедурні строки [37].

Схожі приклади існують і у ст. 32 проекту Адміністративно-процедурного кодексу України, де передбачено, якщо строк вирішення справи за заявою, зокрема з надання адміністративних послуг, окремим законом не визначено, тоді вирішення справи має здійснюватися у найкоротший строк за мінімальної кількості відвідувань особою адміністративного органу, і при цьому не перевищувати:

1. п'яти робочих днів, якщо вирішення справи не вимагає проведення перевірок та отримання додаткових документів;
2. п'ятнадцяти робочих днів, якщо вирішення справи не вимагає проведення експертизи або залучення інших учасників процедури та осіб, що сприяють розгляду справи;
3. одного місяця - у всіх інших випадках [25].

У частині другій цієї ж статті зазначено, якщо адміністративний орган у визначений законом строк не може забезпечити належне вирішення справи за заявою, то цей строк може бути продовжений адміністративним органом за згодою заявника. У цьому формулюванні, на наш погляд, є ряд недоліків: по-перше, заявник є зацікавленою особою, який бажає якнайшвидшого вирішення справи, незалежно від обставин, які зумовили затягування; по-друге, заявник може погано розумітись на всіх аспектах управлінської діяльності, тому ставити правильність вирішення справи у залежність від його згоди або незгоди є недоцільним і не відповідає принципам адміністративно-процедурної діяльності.

Базуючись на вищевикладеному, частину другу вказаної статті необхідно викласти так: якщо адміністративний орган у визначений законом строк не може забезпечити належне вирішення справи за заявою, то цей строк може бути продовжений за рішенням адміністративного органу, з попереднім повідомлення заявника, на розумний термін (час).

У такому разі ми уникаємо проблем, пов'язаних з поспішністю прийняття та ефективністю управлінських рішень, адже , з одного боку, орган адміністрування має право продовжити строк розгляду справи лише у крайньому випадку, а з іншого, він незв'язаний категорично встановленими часовими рамками, що посприяє йому у ґрунтовному та всебічному розгляді справи. Але поряд з цим, для того, щоб посадові особи адміністративних органів свавільно не продовжували і свідомо не затягували вирішення справ, необхідно встановити законодавче обмеження (межу) розгляду справи, у вигляді "розумного часу", тобто загальноприйнятого в управлінській діяльності терміну, для окремої категорії справ, про що також згадувалося у другій главі другого розділу дисертаційного дослідження.

Таким чином,  застосування адміністративного розсуду як універсального методу при визначенні строків адміністративної процедури та окремих її дій дозволить вирішити проблему "поспішності прийняття управлінських рішень", а також негативних явищ, які виникають за цим, а саме з ефективністю адміністративно-процедурної діяльності.